Чи є кінематограф високим мистецтвом, а чи все ж найдемократичнішою, найдоступнішою Десятою музою?
Ускрізь усілякого трапляється. От у музиці, скажімо, подибуємо популярну «Мурку». Коли в телесеріалі Одеської кіностудії «Місце зустрічі змінити не можна» засланий до злодійської «малини» слідчий награє на піаніно, умовно кажучи, мелодію Бетговена, один із бандюганів виклично звертається: Це кожен зможе, а ти «Мурку» зіграй! І той грає. З іншого ж боку, «Ода радости» того самого Бетговена, спираючись на поезію Шиллера, стала гімном об’єднаної Європи. В перекладі Миколи Лукаша –
Радість, гарна іскро Божа!
Несказанно любо нам
Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.
Себто така музика/поезія vs сяка музика/поезія. Зрештою, найпоширеніший та справедливий переклад слова versus із латини словники пропонують, як проти. Насправді ж значення складніше й багатоманітніше. Латиною versus означає оберт, ряд, рядок. Звідсіля французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш, українське вірш. Відкіля й походження слова версифікація, що означає систему організації поетичної віршованої мови, власне, віршування.
Серпнем 2022 року відкриття кіноскладової Фестивалю високого мистецтва «Букет» дарувало – згорьованим через повномасштабний московський наступ на Україну – глядачам прем’єру двох документальних фільмів-новел циклу «Культура vs війна». Присвячені вони українським кінематографістам і знаним митцям, що боронять Україну в лавах збройних сил. Ці стрічки спираються на роздуми про трансформацію під час бойових дій, на переосмислення цінностей, на творчість та війну. Проєкт реалізується Асоціацією «Дивись українське!» та Компанією «Вавілон», а надхненником та організатором виступає рушій цих творчих громад продюсер Андрій Різоль. Героями ж перших двох фільмів стали кінооператор Сергій Михальчук та актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв. З екрана нашій увазі пряма мова Сергія й Ахтема, відверті світоглядні міркування, актуальні кадри військового життя.
Чого ж варте це versus/протистояння культури та війни?
З одного боку, це фіксація споконвічного двобою, адже від війни людські суспільства – через слабкість – не ладні відмовитися за всю кількатисячолітню історію. Бо культура – надто витончена й ускладнена матерія, вона передбачає мільйони рим і ритмів, багаторівневу діалогічність та велич і розпач монологів. Війна ж позірно обіцяє швидке силове вирішення культурно невирішуваного. Це коли «сокирка під лавкою» не є декоративним елементом повсякденного буття, а здобутком вправного, швидкого й безсоромного.
З іншого ж боку, versus – це поезія, це рима й ритм, котрі змушують культуру осмислювати війну, а війну, даруйте, робити культурною. Мається на увазі не те, що на фронті гинуть митці, котрі взяли вогнепальну зброю до рук, – не важко згадати кіноактора Павла Лі чи поета Іллю Чернілевського, та важко усвідомити їхню відсутність в українськім культурнім світі…
Автором-режисером обох фільмів виступив Кадім Тарасов. Він родом зі Слов’янська, де від 2014-го точаться найзапекліші бої, він музикант рок-гурту «Армада», що була гедлайнером «Червоної рути», він автор десятків музичних відео найцікавіших співаків та гуртів, він в кінематографі виступає режисером-постановником, композитором, продюсером, режисером монтажу, сценаристом, художником-постановником. Короткі фільми за його участю відзначені на міжнародних фестивалях у Франції, Україні, Румунії та Індії.
Кадім Тарасов
Й мені, наприклад, не дивно, що Тарасов робить два перші фільми циклу «Культура vs війна», сказати б, у голівудському стилі. Тут усього багато, власне, як і в творчому житті постановника. Часом здається, що навіть занадто. Але ж це кіноновели не просто про воєнних, а про людей творчих, яких громадянський обов’язок змусив взяти до рук зброю. Їхнє мистецьке єство, їхні кінокартини нікуди не поділися – ось вони, дивіться, також можете побачити артистичний характер і стиль незвичних персонажів.
Разом із тим, обидві стрічки, де героями Сеітаблаєв та Михальчук, Кадім робить у формі авторських оповідей та сповідей. Це ніби як у мечеті чи православній церкві, або ж у чистилищі, й навіть перед демонстративним мікрофоном: «Я – Ахтем Сеітаблаєв, чоловік, людина, режисер, батько, продюсер, актор, солдат 3 відділення 2 стрілецького взводу 206 стрілецького батальйону Збройних сил України». І далі: «Для мене війна йде вже, власне, 8 років. Спробую пояснити…» Судячи з інтер’єру, Ахтем пояснює в приміщенні київського «Кримського дому», де він директор. Сеітаблаєв кримський татарин. І ми можемо сьогодні бачити на вулицях українських міст, а також в інтернеті плакати з кримсько-татарським та українським прапорами під гаслом «Два прапори – одна перемога». Ахтем розповідає, як російська атака розпочиналася в лютому 2014-го; Президент України тим часом каже, що звільнення нашої країни від московського агресора має закінчитися поверненням Україні Криму.
Сеітаблаєв першу кінороль, кримського татарина, зіграв 2003-го у фільмі Олеся Саніна «Мамай». Згодом як режисер поставив «Хайтарму», «Захара Беркута» разом з американцями, антитоталітарні «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, що перебував у російському ув’язненні, а зараз на фронті, під Бахмутом, а ще резонансних «Кіборгів» про захисників Донецького аеропорту, ну й найостаннішу стрічку вже 2022-го – воєнну драму «Мирний-21» про напад проросійських бойовиків на Луганський прикордонний загін у червні 2014 року.
Ахтем мріє про перший день української перемоги у війні з Московією: «Напевне, банально. Це кримське узбережжя… Мої діти й ті, кого я люблю, неподалік. Хтось купається, хтось розкладає на скатертину бринзу, помідори, батько наливає вино, яке сам зробив. Над нами мирне небо. А я просто сиджу і дивлюсь. І дихаю. Все».
Ахтем Сеітаблаєв ґрунтовно дарує нам свою увагу протягом пів години, тим часом як Сергій Михальчук у новелі «Група кіно» значно лапідарніший, яким і має бути класний кінооператор – за 10 хвилин йому вдається поділитися найголовнішим, викласти завдання й філософію митця зі зброєю в руках. Певне, недарма його двічі визнано найкращим оператором на найповажніших кінофорумах – за картини «Коханець» у Сан-Себастьяні та «Під електричними хмарами» в Берліні. Він знімає всі кінострічки для Олеся Саніна, а через цю війну досі не побачив екранів їхній найостанніший фільм «Довбуш». Михальчук має «Золоту дзиґу» за «Дике поле», створене за романом Сергія Жадана про первісне накопичення капіталу на Донбасі 1990-х.
А тут Сергій притомно розмірковує: «Окрім зброї, що її дають нам до рук, дуже важливий інформаційний фронт... У нас є ще камера, й ми можемо показати те, чого не ладен показати солдат із допомогою свого мобільного телефона. Й ми можемо зробити те, що цю історію й цю війну запам’ятають».
Михальчук багато фотографує. Він пристрасно документує московсько-українську війну, її учасників, її нерви, її ландшафти й погоду. Це видно в фільмі. Також Сергієві світлини час від часу з’являються на його фейсбуксторінці. Вона дихає кривавим фронтом, який розтягнувся в часі на кілька століть: «Війна спрацьовує як об’єднувальна ідеологія. Головне, щоб ми цього не розгубили в мирному житті. І щоб після війни у нас знайшлися сили й мужність, аби пройти вогонь, воду й мідні труби. Щоб ми відбудували, лишилися однією нацією, і все щоб пішло на благо».
Versus – знак суперечности чи віршування? Це питання про двоїстість слова не покидає мене.
В кожнім разі –
Ти культура, іскро Божа!
Несказанно любо нам
Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.