Книга вийшла 2017 року у видавництві «Фоліо». Вона складається зі спогадів людей, які добре знають Олега, з уривків його книг і сценаріїв до фільмів, а ще з витягів протоколів допитів свідків, які проходять у цій сфабрикованій справі. У книзі багато фотографій – і з домашнього архіву, і з залу суду.

Напевно, зараз немає людини, яка не чула б імені Олега Сенцова – аж надто гучним був суд над ним, де вирок – 20 років ув’язнення, нібито за терористичну діяльність. І незважаючи на протести громадськості, звернення до найголовнішого керівництва країни, яка звинувачує Сенцова, він до цього часу перебуває в неволі. Боротьба за звільнення Сенцова триває. LB.ua публікує фрагмент з книжки.

…22 січня 2014 року у протистояннях з бійцями спецпідрозділу «Беркут» та внутрішніх військ на вулиці Грушевського з боку протестувальників з’являться перші загиблі. З вогнепальної зброї буде вбито Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Наступного тижня від отриманих поранень в лікарні помре Роман Сеник та Олександр Бадера. Ці люди стануть першими з тих, хто ввійде до списку «Небесної сотні». Через небажання влади дослухатися до свого народу мирний протест переросте в криваву революцію. Для багатьох чомусь досі залишається незрозумілим, як сімферопольський кінорежисер Олег Сенцов опинився у вирі цих подій. Чому він поїхав до Києва й не просто відвідував мітинги, а, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, почав брати активну участь у самоорганізованих волонтерських структурах Майдану. Як відомо, його друзі дуже по-різному поставились до такої активної громадянської позиції, а дружина Алла взагалі вважала, що Олег «абсолютно байдуже ставиться до всіх політичних процесів у країні». Одночасно з тим зовсім не викликає подиву той факт, що людина такого потужного пасіонарного заряду, як Олег, стрибнула в самий центр суспільних процесів країни. Майдан, що був локалізований в межах однієї площі, став справжнім магнітом для здібних та творчих людей усієї України. Через нього пройшла ціла низка відомих митців, серед яких були, наприклад, письменники Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Олег Лишега, художники Іван Семесюк та Олекса Манн, кінорежисер Володимир Тихий та скульптор Костянтин Скритуцький. Список можна продовжувати дуже довго. В рамках Майдану навіть виникали мистецькі організації та об’єднання («Мистецька сотня», «Барбакан» та ін.), які продовжать свою діяльність і в постреволюційні часи. Кожен, хто відчував свою відповідальність за те, що відбувається довкола, не оминув «Революції гідності», і такий розвиток подій здається цілком закономірним. Коли Олег Сенцов опиниться на лаві підсудних в російському суді, то він скаже, що участь у подіях на Євромайдані є головним вчинком всього його життя.

Євген Черников (актор, друг Олега Сенцова): «На самому початку Олег взагалі нікому нічого не сказав, а просто сів в машину і поїхав. Я в цей час жив вже в Севастополі й працював у місцевому театрі. Я саме готувався до прем’єри вистави, дуже інтенсивно працював і навіть не знав, що десь щось відбувається. Телевізор я не дивлюсь, та й нічого хорошого там ніколи не показували. Але коли я побачив, що Олега немає, а в Києві щось відбувається, я відразу зрозумів, що він там. Час від часу він приїздив у Крим, але в основному постійно перебував на Майдані — від початку і до кінця».

Наталя Соболева (директор кінотеатру «Кінопанорама»): «Я бачила Олега на Майдані. З нього перла якась неймовірна енергія та самовіддача. Все, що він робив, — робилося навіть не на сто, а на двісті відсотків. Мені здалося, що це дуже характерна для нього риса. Мабуть, і на Майдані він опинився не просто тому, що всі туди пішли. У таких людей, як Олег, подібні рішення проходять через ретельне осмислення, аналіз, і вже потім починають втілюватись у якусь дію. Йому неможливо нічого нав’язати».

Ольга Журженко (продюсер фільму «Гамер» і проекту «Носоріг»): «Ми тоді з чоловіком жили на вулиці Саксаганського, поряд з Будинком кіно. В якийсь момент, дуже спонтанно, подзвонив Олег і говорить, що зараз прийде. Він мене ні про що не попереджав, не казав, що має приїхати. Виявилось, що він у Києві через Майдан. Перші декілька днів він жив переважно в наметовому містечку на самому Майдані, але коли зрозумів, що умови там надто спартанські й постійно там перебувати неможливо (бо потрібно десь і помитися, і нормально поспати), він почав приходити до нас, тим більше, що жили ми досить недалеко від цих подій. Вийшло так, що вночі він був на Майдані, а вдень відпочивав у нас. Інколи він приходив увечері, й вони з моїм чоловіком сиділи на кухні — говорили про Майдан. Пам’ятаю, як потім він приносив бронежилет і каску, приносив показувати автомайданівський бейджик. Розповідав, що за цей бейджик дають купу років, якщо з ним спіймають. Взагалі я була не великим фанатом Майдану. Я боюся, коли така кількість людей збирається в одному місті. В цей час я ще й була вагітна, і якось мені потрібно було потрапити до одного банку в тому районі. Довелося дзвонити Олегу, домовлятися, щоб він мене зустрів і провів. Пам’ятаю, що у самий розпал революції ми збиралися зустрітися з головою Держкіно Катериною Копиловою. Треба було якось забрати Олега, але до Майдану було проїхати неможливо, тому ми домовилися, що підберемо його на Інститутській. Під’їжджаємо ми туди і бачимо Олега, який виходить в якійсь жахливій куртці з білим паперовим пакетом в руках. Коли він сів у машину, ми відчули просто скажений запах горілого. Це був просто якийсь жах. Я його запитую: «Олег, а що це в тебе в руках? Ми ж йдемо до голови Держкіно», а він відповідає: «Це каса Автомайдана. Я не можу це ніде залишити, тому ношу з собою». І ось в такому вигляді — я, вся така пристойна, в сукні, і він у цій жахливій куртці, весь просякнутий запахом вогнища і з затяганим пакетом каси Автомайдана, — ми пішли на зустріч. Потім цей запах моментально заповнить кабінет Копилової».

Володимир Тихий (кінорежисер): «Коли я його зустрів на Майдані, то був трохи здивований, бо думав, що він перебуває десь у Криму і готується до зйомок. В той час ми саме почали робити «Вавилон 13», у Будинку кіно, і я йому запропонував знімати разом з нами. Він відмовився, бо не уявляв себе в ролі «людини з камерою», говорив, що для нього важливіше зараз брати безпосередню участь в акціях. Він не хотів бути просто свідком цих подій. У період, коли відбулося певне затишшя, коли опозиційні політики намагалися якось зам’яти всю цю ситуацію з Майданом, підписували якісь угоди, Олег перебував у дуже депресивному стані. Він прийшов до нас в офіс і просто сидів близько години. Було помітно, що це важкий для нього момент, і що всі свої переживання він тримає в собі. Врешті-решт всі, хто був заангажований в цих подіях, відчував, що Майдан потроху «зливають». У нашому офісі тоді була шалена біганина, було багато роботи, й Олег вирішив піти «по-англійськи». Наступного разу я його зустрів вже вранці 20 лютого, на вулиці Грушевського, саме тоді, коли розстріляли «Небесну сотню». Перед тим ми дві доби провели практично без сну. На Майдан привезли величезні дерев’яні зруби, й активісти займалися їхнім розвантаженням. Серед них був і Олег»…