Шкільні роки - невід'ємна частина нашого дитячого досвіду. Хтось згадує навчання із ностальгією, а комусь одинадцять років за партою нагадували тортури. З одного боку, школа дає необхідні знання та соціальні навички, а з іншого - притлумлює індивідуальність дитини. Втім, саме там учні здобувають моральні уроки, які пам'ятатимуть усе життя
Кінематограф неодноразово звертався до "шкільної теми". У наступній підбірці - десять стрічок з різних років та країн, у яких школа представлена у всій свої неоднозначності.
Пунш із паленого цукру (реж. Гельмут Вайсс, Німеччина, 1944 рік)
Стрічка "Пунш із паленого цукру" належить до класики німецького кіно і дуже популярна у Європі. Головну роль у картині виконав видатний німецький комік Ганц Рюман. Картина знята за однойменним романом Генріха Шпоерля (1933), і в дещо ідеалізованому світлі розповідає про часи Веймарської республіки.
У фільмі йдеться про молодого письменника Йоганеса Пфайффера - вихідця із багатої родини. Одного дня, за келихом пуншу із паленого цукру, він чує ностальгійні розповіді друзів про шкільні походеньки і шкодує, що вчився у приватних вчителів.
Йоганес покидає Берлін і вступає у випускний клас провінційної школи для хлопчиків. Він приховує свій вік та соціальне положення, тож усі сприймають його як "юного" і наївного Ганса. Письменник поринає у шкільні пустощі: він жартує над вчителями, зриває уроки, а також залицяється до дівчат. Зрештою, нове життя так захоплює героя, що він відмовляється повертатися назад.
"Пунш із паленого цукру" розпочинається словами, взятими із книжки Шпоерля: "Цей фільм присвячено школам, та, можливо, вони не зможуть цього оцінити".
І справді, по закінченні зйомок у творчої групи виникли проблеми із тодішнім міністром освіти, який побачив у картині насмішку над авторитетом шкільних вчителів. Втім, сама картина - добра, наївна і дуже ностальгійна - радше ідеалізує шкільні часи, коли все сприймалося легко і невимушено, а непросте доросле життя було далеко попереду.
НаПолА (реж. Денніс Ґанзель, Німеччина, 2004 рік)
Абревіатура НаПолА розшифровується як "Націонал-політична академія". Це був навчальний заклад часів Третього Рейху, в якому готували майбутню нацистську еліту, зокрема армійських офіцерів. Туди відбирали фізично досконалих і здорових хлопчиків, які відповідали усім критеріям арійської чистоти. Колись французький письменник Мішель Турньє у своєму знаменитому романі "Лісовий цар" описав будні подібної академії, сповнені безперервної муштри та ідеологічної обробки.
Стрічка "НаПолА" розповідає про академію з погляду її учнів і демонструє жахливий вплив тоталітарної ідеології на свідомість дітей. У фільмі йдеться про бідного шістнадцятирічного підлітка Фрідріха, який отримав запрошення в престижну академію завдяки своєму таланту боксера. Батько хлопця заборонив йому мати щось спільне із нацистами, проте Фрідріх вирішив не втрачати шанс на краще життя і хитрістю домігся зарахування у НаПолу.
В академії панує дух грубої фізичної сили, а діти живуть у спартанських умовах, готуючись до майбутніх військових звершень. Фрідріх швидко звикає до правил академії і навіть досягає серйозних успіхів. Проте дружба із ніжним, тендітним хлопчиком Альбрехтом - сином гауляйтера - змінює його погляди на життя.
Зрештою, Альбрехт обирає самогубство замість служби Рейху. Цей вчинок стає для Фрідріха справжнім одкровенням - він починає розуміти ціну нацистської ідеології.
Бувайте, містер Чіпс (реж. Сем Вуд, Велика Британія, 1939)
Знятий за однойменним романом Джеймса Гілтона, фільм розповідає про життя скромного вчителя латини у одній із британських приватних шкіл для хлопчиків. Містер Чіппінґ, що його учні називали "Чіпс", увійшов у стіни школи 1870-го року, ще за часів королеви Вікторії, а покинув (через власну смерть)1933-го, у рік приходу Гітлера до влади.
Все життя містер Чіпс прагнув навчити своїх учнів не лише латини, але й доброти та чуйності. Впродовж шістдесяти трьох років він спостерігав за тим як ростуть діти, часто зустрічаючи за партами синів та онуків своїх перших вихованців.
Містеру Чіпсу доводилося вести уроки під гуркіт бомбардувань, а також ховати колишніх учнів, які загинули на полях бою. Після того, як його дружина та дитина померли під час пологів, містер Чіпс залишився бездітним удівцем, проте кожного учня вважав своїм сином.
Зворушливий і добрий фільм Сема Вуда вважається класикою британського кіно. Актор Роберт Донат, який зіграв містера Чіпса, отримав "Оскара" за свою майстерність. Донат, якому на час зйомок було 34 роки, зіграв свого героя у юності, зрілості та старості, буквально вжившись у цю роль.
Товариство мертвих поетів (реж. Пітер Вір, США, 1989)
Один із найкращих фільмів про юність та свободу. У картині йдеться про американську приватну школу для хлопчиків, де вчаться нащадки багатих батьків. Там із учнів намагаються виховати майбутніх політиків та бізнесменів, проте діти зі зневагою ставляться до педагогічних методів своєї альма-матер, які здаються їм застарілими та ретроглядними.
Прихід нового вчителя літератури містера Кітінґа змінює ставлення хлопців до навчання. Кітінґ - сам випускник цієї школи - намагається потоваришувати із учнями. Він закликає їх розвивати свою уяву, жити цікаво та неординарно і "ловити"кожен момент життя. Захоплені уроками Кітінґа, хлопчики відроджують літературний клуб "Товариство мертвих поетів", у який колись входив їхній вчитель.
Один із учнів навіть відмовляється від кар'єри, обраної для нього батьком, і починає грати у театрі. Подальший конфлікт із родиною підштовхує хлопця до самогубства. Проте батько відмовляється визнавати свою провину у смерті сина і звинувачує у всьому Кітінґа. Вчитель змушений покинути школу, але його уроки не пройшли для хлопчиків марно - вони змогли відчути і зберегти внутрішню свободу.
Стрічка "Товариство мертвих поетів" отримала "Оскар" за найкращий оригінальний сценарій та приз Британської кіноакадемії за найкращий фільм року.
Вам і не снилося (реж. Ілья Фрєз, СРСР, 1981)
Знятий за повістю Галіни Щербакової "Роман і Юлька", фільм "Вам і не снилося", здобув величезну популярність у СРСР. Його постановником був знаменитий режисер Ілья Фрєз, який спеціалізувався на дитячих і шкільних фільмах.
За сюжетом, родина дев'ятикласниці Каті переїздить у новий район. Виявляється, що їхній новий сусід колись марно залицявся до мами дівчинки. Тепер він одружений, але із теплотою згадує минулі часи. Його син Роман опиняється в одному класі з Катею. Між хлопцем та дівчиною спалахує кохання.
Батьки дівчини не проти цих стосунків, проте мама Роми, ревнуючи чоловіка до колишньої подруги, а сина - до Каті, намагається розлучити закоханих. Вона відправляє хлопця до нібито хворої бабусі у Ленінград, наказавши їй перехоплювати усі листи і дзвінки від Каті. Згодом брехня розкривається, і закохані вдаються до останньої, відчайдушної спроби возз'єднання.
"Вам і не снилося" виглядає дуже цнотливо на фоні іншої популярної у Союзі картини "Прийшов час кохати", знятої у Югославії 1979 року, де вже йшлося про підлітковий секс та підпільні аборти. Проте картина Фрєза так чи так торкалася питань, про які у СРСР завше говорили неохоче.
Зрештою, фільм визнавав, що радянські школярі можуть не лише збирати макулатуру і малювати стінівки, але й переживати серйозні дорослі почуття.
До побачення, діти (реж. Луї Маль, Франція/ФРН, 1989 рік)
Свою картину Луї Маль зняв за власними шкільними спогадами - під час війни він став свідком того, як трьох учнів-євреїв з його класу, а також вчителя і директора школи заарештувало гестапо. Тож хлопчика Жьюльєна, який є головним героєм фільму, можна назвати альтер-еґо режисера.
Дія фільму відбувається 1944 року. Дванадцятирічний Жюльєн від'їжджає з Парижу до школи. Розлука з матір'ю та життя в убогому пансіонаті, що його утримують монахи, здаються йому нестерпними. Випадково Жюльєн дізнається, що монахи переховують серед учнів кількох єврейських хлопчаків. З одним із них - Жаном, у хлопчика зав'язуються дружні стосунки.
Скоро Жюльєн переконується, що нацистська окупація не обмежується голодним пайком та присутністю на вулицях німецьких солдат. Він починає поважати монахів за їхню сміливість та благородство навіть перед обличчям смерті.
Картина "До побачення, діти" отримала сім нагород Венеційського кінофестивалю, зокрема Золотого Лева, та сім премій Сезар в тому числі за найкращий фільм і за найкращу режисуру.
Клас (реж. Лоран Канте, Франція, 2008)
Оригінальна назва картини в перекладі з французької - "Між стінами". Саме так називається автобіографічна книжка вчителя французької мови і письменника Франсуа Бегодо, що за її сюжетом був знятий фільм. Сам Франсуа не лише долучився до написання сценарію, але й зіграв головну роль у картині - кінематографічну версію самого себе.
За сюжетом молодий вчитель Франсуа викладає у школі, яку відвідують діти з бідного кварталу. В основному це діти емігрантів, тож вони мають різний колір шкіри і часто погано володіють французькою. Це впливає і на якість навчання: школярі не лише нехтують уроками, але й з недовірою ставляться до вчителів.
Один учнів Франсуа - запальний та неврівноважений, проте здібний підліток Сулейман. Вчителям важко достукатися до нього. Якось Франсуа допускається педагогічної помилки і його вчинок дорого вартує Сулейманові. Стрічка, розказана з точки зору викладача, розповідає про проблеми, з якими стикається майже кожен педагог сучасної школи.
Діти вже не страждають від тілесних покарань та суворої дисципліни, проте і впоратися із ними стає дедалі важче. Крім того школярі не хочуть вчитися і нічим не цікавляться. Проте картина натякає на причину цієї проблеми - діти з бідних кварталів звикли до вбогого існування і не бачать жодних перспектив у житті.
Стрічка "Клас" здобула Золоту Пальму на Канському фестивалі.
Факультет (реж. Роберт Родріґез, США, 1998)
Кожному школяреві, мабуть, здавалося, що його однокласники та вчителі немов прибули з іншої планети. Сценарист Кевін Вільямсон (саме він працював на франшизою "Крик") та режисер Роберт Родріґез розвинули цю фантазію і створили фільм в якому чужопланетяни захоплюють звичайну американську школу.
У картині фігурує група "середньостатистичних" старшокласників. Серед них є новенька, скромняга-фотограф, шкільна красуня, спортсмен, юний наркоділок та замкнена маргіналка. Одного дня діти помічають, що їхні вчителі поводять себе якось дивно.
Фотограф Кейсі припускає, що їхні тіла захопили прибульці, які намагаються підкорити собі все людство. Як не дивно, його гіпотеза підтверджується, тож підлітки змушені вступити у бій із чужопланетною навалою.
Королівська битва (реж. Кіндзі Фукасаку, Японія, 2000)
В основі картини лежить однойменна книжка японського письменника Косюна Такамі. У фільмі йдеться про недалеке японське майбутнє, у якому школярі змушені брати участь у спеціальній освітній грі "Королівська битва". Дорослі ввели її, щоби скоротити рівень безробіття та підліткової злочинності. Сама гра зводиться до банальної битви за виживання, в якій діти мають повбивати один одного.
За сюжетом картини група дев'ятикласників вирушає на екскурсію, проте несподівано опиняється на безлюдному острові. Учитель Кітано (у цій ролі знявся режисер Такеші Кітано) пояснює дітям, що їхній клас цього року бере участь у "Королівській битві".
На кожного гравця одягнено нашийника. Він вибухне, якщо хтось намагатиметься його зняти або утекти з острова. В живих має залишитися лише один школяр, інакше нашийники також спрацюють. Зброю кожен учасник отримує жеребкуванням. Витягнути із мішка можна і автомат, і кришку від каструлі. Проте переможе як завжди найсильніший.
Цей відвертий, кривавий та жорстокий фільм став справжньою подією у кіно, зокрема він здобув чимало нагород. Втім, у картині йдеться не лише про убивства, зраду та буяння інстинкту самозбереження. "Королівську битву" можна сприймати і як ліричний фільм про перше кохання, і як докір старшому поколінню, яке примушує молодь брати участь у черговій безглуздій бійні.
Стіна (реж. Алан Паркер, Велика Британія, 1982)
Знаменита стрічка Алана Паркера не зовсім підходить до теми "шкільного кіно", проте саме у ній з'явився епізод, який став символом боротьби молоді із репресивною шкільною машиною.
У фільмі йдеться про молодого музиканта на ім'я Пінк. Він з дитинства відгородив себе "стіною" від суспільства і зараз потерпає від самотності та внутрішнього душевного неспокою. Цей стан, спричинили, зокрема, і недолугі шкільні вчителі, які принижували Пінка у дитинстві. У одному з епізодів "Стіни" ми бачимо викладача літератури, який відбирає у хлопчика записник з його віршами і закликає увесь клас насміхатися над ними.
У голові Пінка з'являється образ дітей, які із однаковими масками замість облич рухаються конвеєром до гігантської м'ясорубки. Згодом, діти влаштовують шкільну революцію і виспівуючи "нам не потрібна освіта", громлять класи та спалюють парти і підручники на багатті.
Картина "Стіна" базується на однойменному альбомі Пінк Флойд, а своє ім'я головний герой отримав на честь гурту. Пісня "Another Brick in the Wall 2", у якій йдеться про те, що шкільна освіта робить із дитини "іще одну цеглину у стіні", стала однією із найпопулярніших рок-композицій.
Зрештою, фільм не нападає на шкільну освіту як таку, а лише критикує методи, якими користуються дорослі, аби примусити молодь сліпо підтримувати інтереси брехунів та політиканів.
УП. Життя, 01.09.2011