На 74 Берлінському міжнародному кінофестивалі в різних програмах демонструвалася низка українських кінострічок. Чи не найрезонанснішим виявився неігровий фільм «Перехоплене» (Intercepted), створений Оксаною Карпович.
Власне, це засвідчують нагороди. А саме – Спеціальна відзнака Екуменічного журі й Спеціальна відзнака від журі Amnesty International.
Зрештою, до створення картини причетні кінематографісти трьох країн – власне, України, а також Канади й Франції.
Як відомо, мистецтво не так відповідає на запитання, як передусім їх ставить. Відповідь бо мають шукати й давати глядачі твору чи то в Німеччині, чи в Канаді, Франції або, звісно, в україні.
Які ж запитання?
Що спонукає людей іти в чужу країну, щоб розпочати там війну? Про це розмірковує на екрані Оксана Карпович. Кадри руйнувань в українських містах і селах після звільнення від російських окупантів чергуються з телефонними розмовами російських солдатів зі своїми рідними. У цих розмовах, що їх українські спецслужби перехопили у 2022 році, військовослужбовці РФ зізнаються в убивствах, ґвалтуваннях і тортурах мирних жителів – і реакцією на їхні злочини стає не жах, а слова схвалення з боку їхніх рідних. Зняті у фільмі жителі України, які повернулися до своїх домівок і знову намагаються налагодити життя, протистоять нормалізації жаху та виправданню ненависти, що їх поширює російська пропаґанда.
Оксана Карпович ділиться про важливі аспекти творення цього надособливого фільму.
Запитання. Закордонне життя стрічка веде з названням Intercepted, себто «Перехоплене». Українською називатиметься ж інакше – «Мирні люди». Асоціативний ряд може бути величезний. Три роки великої війни навіюють багато сюжетів — і, очевидно, всі вони травматичні. Ми думаємо про цивільних, які потрапляють в окупацію. Про тих, хто залишає мирне життя і доєднується до Сил оборони. Але у вашому фільмі це ті, про кого ми думаємо рідше або загалом намагаємось не думати. Мирні люди у стрічці "Мирні люди" — хто вони такі?
Оксана Карпович. У нашому фільмі треба дивитися на цю назву з двох різних перспектив. З одного боку, мова справді йде про цивільне населення України, зокрема вчорашніх цивільних, які взяли до рук зброю, щоб захищати нашу країну, які стали військовими через російське вторгнення. Ідеться про них, їхнє протистояння війні, їхні щоденні практики, жести спротиву агресії.
З другого боку, ця назва іронійно звертається до росіян: російських жінок, матерів, сестер, російського суспільства загалом. Власне, росіяни найчастіше (мені здається, частіше, ніж ми) у побутовому мовленні використовують саме це словосполучення — «мирні жителі». Обираючи назву, я думала про це словосполучення і концепт миру загалом, про визначення, хто ж ці мирні люди. У цьому разі постає іронічна і болісна референція.
Запитання. Як вам дісталися ці всі голоси?
Оксана Карпович. Увесь матеріал, з яким ми працювали, за винятком буквально декількох фрагментів, надходить із відкритого доступу, тобто з офіційних YouTube-каналів українських спецслужб. Я відслуховувала ці матеріали з початку появи перехоплень онлайн. Вони були доступні для публіки не лише в Україні, а й за кордоном. Деякі з оприлюднених фраґментів субтитровані СБУ.
Коли на початку повномасштабного вторгнення з'явилася ідея для фільму, я мала творчу амбіцію отримати неопублікований матеріал. Дуже хотілося здобути цілісні розмови, не "різані", не відкриті для широкої авдиторії. Ми з командою зверталися до українських спецслужб із цим проханням, пояснивши їм ідею проєкту, але отримали на той час відмову і коротке пояснення, що такий матеріал не можуть надати, бо він використовується в розслідуванні воєнних злочинів російської армії в Україні.
Для мене як режисерки це було доволі неприємне розчарування, бо, як мені здавалося, задуманий фільм потребував більшої кількости матеріалу. На щастя, команда мотивувала мене переслухати те, що на той момент було доступне онлайн. І після уважного прослуховування й аналізу тридцять однієї, здається, години матеріалу (те, що ми також називаємо в кіні logging, тобто коментування кожного індивідуального фраґмента) я зрозуміла, що маю достатньо для роботи над фільмом, який ми в підсумку створили.
Запитання. Для українців це історія про нас самих і великий злочин, скоєний проти нас. Але що відбувається з глядачами за кордоном, ось ту, у німецькій столиці?
Оксана Карпович. Загалом величезна кількість думок і вражень від. Приємно чути, що фільм зворушує. Одна з важливих для мене реакцій, коли відбулася прем'єра, — це те, що стрічка привернула увагу до війни, оскільки після першого року увага до України в міжнародних медіях поступово почала згасати. Наш фільм знову розбурхав цю увагу. В цьому сенсі, гадаю, ми з командою зробили важливу роботу.
Запитання. Загалом в Україні, якщо говорити про художнє висловлювання, що стосується війни, документальне кіно залишається центральною мовою, якою кіно може працювати з воєнною реальністю. А що змінюється у власне цій мові? Можливо, відбуваються певні трансформації?
Оксана Карпович. Мабуть, питання не до мене, бо мені загалом неважливе розрізнення між ігровим і документальним кіно, особливо коли йдеться про бурхливі історичні події, як-от війну. Гаразд, ми називаємо "Мирні люди" документальним фільмом, але в ширшому чи глибшому сенсі для мене це нонфікшн. Я займаюся різними формами документації і творчості: не лише кіно, а й фотографією, текстами, і роблю там подібні речі, відштовхуючись від власного досвіду. У документальному кіно чи в нонфікшні можна досягти неймовірної художності, створювати образи, працювати з величезною кількістю речей.
"Мирні люди" не є класичною документальною стрічкою. Якщо говорити про неї в контексті індустрії, це називається "креативна документалістика" — авторське кіно, яке відходить від традиційних підходів. Це дуже широке поняття, яке передбачає будь-що нетрадиційне, те, до чого ми не звикли, те, чого не побачиш по телебаченню. Мені здається, ми з нашою командою успішно виходимо за межі документального, створюючи образи.
Запитання. Фільм про російсько-українську війну, про наші ландшафти, про голоси тих, що прийшли нас убивати. Головна країна, яка дає гроші на те, щоб його зняти, — не Україна, а Канада. Що мають зрозуміти слухачі й слухачки, коли це чують?
Оксана Карпович. Копродукція трьох країн такого рівня — насамперед головний біль для режисерки й усіх залучених у процес. Це передбачає залученість значно більшої кількості людей у створення твору, велику кількість комунікацій, окрім власне творчості, — одне слово, величезне навантаження.
Моя життєва історія пов'язана з Канадою. Я прожила 9 років у Монреалі, і попередній фільм також фактично створила там. Він знятий в Україні, але за канадське фінансування. Так само й тепер. Основна команда була канадська.
Це свідчить про те, що за кордоном є зацікавленість і солідарність із тим, що відбувається у нас. Тобто ні Канада, ні Франція не долучалися б до проєкту, якби це для них не було важливо. Ми говоримо про країни, але також ідеться про конкретних людей, залучених у роботу, яким не байдуже, що відбувається тут. Вони хвилюються за нас і розуміють: події в Україні мають історичну цінність і політичну важливість для всього світу.
Запитання. Чи може Україна зняти такий фільм сама?
Оксана Карпович. Україна може і буде, сподіваюся. Але культурна політика нашої держави, на жаль, наразі не на тому рівні. Такі проєкти часто не розпізнаються, і тоді, коли вони потребують підтримки, не отримують її — на відміну від тих, що розраховані (з погляду тих, хто надає фінансування) на ширшу аудиторію, масовішого характеру. Важко навіть це коментувати.
Мені б дуже хотілося, щоб Україна була більш залученою у проєкт. Українського фінансування у нашому фільмі немає. Копродюсерки Дар'я Бассель, Ольга Бесхмельниціна, наша креативна команда шукали фінансування для стрічки, щоб бути повноцінними учасницями виробництва. Але це фінансування вони також отримали в Європі.
Оксана Карпович на Берлінському міжнародному кінофестивалі
Запитання. "Мирні люди" — дуже важкий фільм. Водночас він потребує споглядального зусилля, уважності, щоб побачити біль і насильство. Що менш уважний глядач або глядачка, то менше вони зможуть побачити. Адже травма, руйнація у найширшому, навіть метафоричному сенсі, не є головною візуальною частиною цієї історії. Як знайшовся спосіб говорити про найбільше насильство, яке вчиняється в Європі після 45-го року, максимально дистанціюючись від власне показу насильства?
Оксана Карпович. Це було нашим свідомим рішенням, яке теж прийшло з досвіду. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я незаплановано для себе працювала як місцева продюсерка з міжнародними медіа. Ми їздили різними місцями: документували, фіксували, створювали репортажі про щоденні атаки й наслідки окупації. Я спостерігала потік цих зображень, які здебільшого фокусувалися на насиллі. Їх так багато і вони настільки шокують, що, здавалося, у певний момент вони перекривають реальність, не показують її складності й глибини. Якщо зануритися в неї глибше і, навпаки, відійти від цих зображень, думаю, ця реальність постане ще жахливішою.
Тож мені дуже хотілося, щоб ми відійшли від поверхні цього айсберга, показали глибину, звертаючись до інших сенсорів наших глядачів. Також важливо, щоб люди, які дивитимуться фільм, були в стані афекту не від побаченого, а від почутого. Щоб вони активно залучали свою уяву, пам'ять про пережите або про те, що знають, і брали активну участь у перегляді. Усе це вплинуло на наші творчі рішення, зокрема на те, що додати в монтаж, і навіть до цього — що саме ми знімаємо.
Ми з командою були неодноразовими свідками атак, бачили, на жаль, убитих цивільних, неодноразово бували в ризикованих ситуаціях, де могли загинути самі. Однак ми цілком свідомо й серйозно ставилися до того, що знімаємо і що додаємо у фільм.
Власне, в Оксани Карпович її «Перехоплене» є далеко не першим режисерським фільмом і другим повнометражним. А ще Оксана виступала в инших неігрових проєктах як сценаристка, продюсерка, режисерка монтажу, звукорежисерка, а також в одній ігровій короткометражній роботі в якості акторки.