Подаємо інтерв’ю Дмитра Журавля, Opinion із Анатолієм Матешком про стірчку «Фокстер & Макс».
Прізвище цього режисера у більшості пострадянського населення асоціюється з «Днем народження Буржуя», серіалом, який на початку третього тисячоліття із захопленням дивилися чи не в кожній родині. Однак фільмографія Анатолія Матешка містить чимало інших, по-різному сприйнятих аудиторією картин, а наприкінці цього року поповнилася новою, на цей раз сімейною стрічкою. Opinion дізнався, як відбувався процес зйомок фільму «Фокстер & Макс», як штамп відомого серіалу вплинув на подальшу кар’єру Матешка, та чому в часи війни все ж слід знімати сімейне кіно.
Анатолію, ваш режисерський досвід без малого становить понад 30 років, а акторський почався ще в 70-х роках. Фактично ви бачили на власні очі весь процес становлення сучасного українського кінематографу і брали в ньому безпосередню участь. Які етапи розвитку українського кінематографу вважаєте ключовими за цей період? Які головні досягнення вітчизняного кіно?
Думаю, це сталося ще в 60-70-х роках, коли в українському кінематографі з’явилися такі особистості, як Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Костянтин Степанков. Усі вони були яскравими особистостями, які залишили незабутній слід у моїй душі. «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Камінний хрест» ознаменували появу українського поетичного кіно, що стало явищем міжнародного рівня і не раз відзначалося на різних кінофестивалях. Головним досягненням цих фільмів було те, що глядач вперше при перегляді ідентифікував себе як українця. Слід загадати також прекрасну актрису Ларису Кадочникову, яка і сьогодні в прекрасній формі та продовжує радувати нас своєю творчістю. Не можу не згадати «В бій ідуть лише “старі”» (рос. «В бой идут одни “старики”»), який став всенародно улюбленим фільмом. Мені пощастило попрацювати з Леонідом Биковим, який завжди заряджав своєю енергією, гумором та захопленістю матеріалом. Це спілкування стало для мене поворотним моментом у житті, і я вступив на «Вищі курси сценаристів і режисерів».
Для багатьох українців ваше ім’я асоціюється із серіалом «День народження Буржуя». Як ви ставитеся до цього умовного штампу? Він ніколи не заважав при створенні нових робіт? Адже у вашій творчості чимало картин, які могли б уже змінити цей асоціативний зв’язок.
Я не живу і не тішуся минулим. Переконаний, що свою професійність треба доводити щодня знову й знову. Світ дуже стрімко змінюється. Ми і не помітили, як час постмодернізму закінчився, а на зміну прийшов метамодерн, що з’єднує непоєднуване, радикально змінює загальний культурний, духовний, політичний і технологічний контекст соціуму. Те, що вчора було досягненням, несподівано стає неактуальним. Люди так влаштовані, що одні готові до змін, ризикують і активно беруть участь у нових процесах, а інші нове приймають через силу, бурчать і в усьому бачать ознаки регресу. Внаслідок цього формуються внутрішні страхи, які гальмують екстеріоризацію власного творчого потенціалу. Ймовірно, я перший у цьому процесі.
Якщо поглянути на перелік ваших режисерських робіт, складається враження, що ви продуктивний режисер. Завжди вдавалося досягти запланованого? Які картини ви хотіли б перезняти чи хоча б мінімально змінити щось в них?
Переробляти, виправляти минуле – безглузда затія. Що було – все моє…
«Фокстер & Макс» – стрічка у жанрі фантастики. Жанрі, з яким українська аудиторія знайома із фільмів закордонних, та жанрі, який абсолютно не властивий вашим попереднім роботам. Як поясните непопулярність фантастичних картин у сфері вітчизняного кіновиробництва?
Робити такі фільми – занадто дороге задоволення для України. Бюджет нашого фільму – 40 млн. грн. Нам часто кажуть на це: «Ого!» Але насправді це дуже скромний бюджет для видовищного кіно. Особливо якщо врахувати, що половина бюджету йде на створення анімації і постпродакшену.
У 2017 році вийшов перший український фільм у жанрі фентезі – «Сторожова застава». Чи дивилися ви це кіно? «Фокстер & Макс» буде створювати конкуренцію або намагатися співіснувати поруч? Адже цільова аудиторія обох картин приблизно однакова.
Я не маю права критикувати колег по цеху. Мені не все сподобалось у «Сторожовій заставі», але водночас там є моменти, що захоплюють. Так, «Фокстер & Макс» буде конкурувати. Конкуренція – це ж добре, це запорука прогресу.
Разом з тим «Фокстер & Макс» – це кіно масове, мейнстрімне, що передбачає широку потенційну аудиторію. Чим збирається здивувати глядачів «Фокстер & Макс», аби не стати просто одним із фільмів, котрі колись знімали в Україні? Адже фантазійністю та спецефектами вже не візьмеш, а сюжет, на перший погляд, виглядає доволі прозорим.
У нас хвацько закручений сюжет, кілька ноу-хау в трюках і найголовніше – нові обличчя чудових акторів. Також ми запросили прекрасного польського актора Томаша Освічінскі, який зіграв харизматичного злодія. Плануємо використати у фільмі сучасну модну українську музику, зараз йде активна робота над 3D-графікою.
Знаю, що перший сценарій фільму був створений близько п’яти років тому. Чому вирішили реалізувати його лише зараз?
Прийшов час, коли наші сміливі продюсери зважилися кинути виклик мейнстріму. Усі нарешті зрозуміли, що без цього жанру неможливий розвиток кінематографу.
«Фокстер & Макс» – стрічка про дітей та з дітьми. Які особливості режисерської роботи з акторами такого віку? Чи справляються вони з поставленими завданнями?
Діти справляються із завданнями блискуче, коли з ними спілкуєшся як з рівними, ставиш їм завдання по-дорослому і бачиш в них насамперед сформовану цікаву особистість.
Глядачі зможуть впізнати в картині українську столицю. Але яким все ж є часопростір фільму? Вочевидь, це Україна, але чи сучасна, з усіма подіями? Де відбувалися зйомки?
Знімали все на вулицях сучасного Києва. Прагнули побачити в ньому футуристичні мотиви. Думаю, нам це вдалося.
Фільми «Фокстер & Макс» і той же «Трубач» і за аудиторію, і за настроєм, і тим паче за сюжетом сильно відрізняються від картини «Полон». І хоча в останній прямо не вказується на те, що фільм про Україну, інтуїтивно розумієш: це про війну. Наскільки складно абстрагуватися від ситуації у країні та знімати все ж кіно сімейне, дитяче? Немає бажання повернутися до теми війни?
«Полон» – єдиний із моїх фільмів, який для мене був дуже важким випробуванням. Ми знімали його під час найактивніших військових дій на Донбасі, і кожен із нас відчував особливу тривогу за нашу Батьківщину. Багато сцен народжувалися відразу на майданчику. Звичайно, у вирі тривожних новин, що надходять щодня зі Сходу, складно повністю абстрагуватись. Але саме в такий час потрібно дарувати надію та знімати добре сімейне кіно.
Дмитро Журавель, Opinion, 26 січня 2018 року
Джерело: Бюро української кіножурналістики.