Письменник Василь Шкляр про очікувану екранізацію роману «Чорний Ворон» і розвиток українського кінематографа.
Валентина Самченко, «Україна молода»
— Потроху відновлюється виробництво українських кінофільмів. Вас влаштовують темпи? Чи могли б вони бути швидшими і за яких умов?
— Україна катастрофічно відстала у розвитку свого кіновиробництва. Особливо прикро, що ми обірвали кращі традиції українського кіномистецтва — від Довженка до Параджанова, Осики, Юрія Іллєнка. Починаючи з дев’яностих років ця тяглість перервалася щонайменше на два десятиліття. Тепер кидаємося щось знімати і не можемо знайти режисера, оператора, акторів. Я не кажу, що їх немає. Та коли відсутня кіноіндустрія, то як зорієнтуватися, де той найкращий, найталановитіший, найнадійніший? Ми зняли два-три фільми і ремствуємо, що шедевру не вийшло. Але щоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок. Тому для пришвидшення, як ви кажете, темпів, необхідне дедалі більше і більше фінансування.
Кіно — дуже дорога розкіш. Проте це не означає, що треба покладатися лише на підтримку держави, хоча така підтримка дуже важлива. Тут є ще кілька джерел. По-перше, повинні реабілітуватися перед українцями провідні телеканали, які годували своїх глядачів московським сміттям. Вони мусили б зараз серйозніше взятися за виробництво українських фільмів. По-друге, активний інтерес до кіно мусив би виявити бізнес.
Ви прикиньте, скільки за оту готівку, яку задекларували лише депутати, можна було б зняти фільмів. Три вовки вбили б ці жмикрути: їм би не було так соромно за своє злодійство і жадібність, адже підтримували культуру. Завдяки їм розвивалося б кіно і, зрештою, ще й можна було б відбити свої грошенята, можливо, навіть із прибутком. Я вже не кажу про славу, повагу, імідж. Але для цього в них не варить кебета. Тому треба чекати підприємливих людей нової формації, котрі зрозуміють, що кіно — найпривабливіший бізнес.
— Чи вважаєте справедливим вибір сценаріїв, що отримують фінансову підтримку з держбюджету за результатами пітчингу Держкіно?
— Щоб говорити на цю тему, треба перечитати всі сценарії, котрі конкурували на конкурсі. Мій «Чорний Ворон», здається, не був скривджений, тому тим більше мені не личить крутити носом. До того ж мені здається, що Пилип Іллєнко на своєму місці.
— Бути серед переможців такого відбору — чи означає це, що фільм неодмінно знімуть?
— Стовідсоткових гарантій у нинішньому крихкому світі не існує ні на що. Але це реальне підґрунтя для того, щоб проект відбувся. Інша річ, у який результат він виллється. Чи це буде справдження сподіваної цілі, чи гірке розчарування.
— Глядачі давно чекають екранізації вашого роману «Чорний Ворон». Ще довго нам чекати?
— Якби це залежало тільки від мене, то фільм «Чорний Ворон» давно був би на екранах. Уже можна написати окрему книжку про те, скільки впливових і дуже відомих людей бралися за втілення цього проекту, чим і як закінчувалися їхні потуги. Але крига скресла, дасть Бог, фільм розпочнуть знімати наступного року. Мій вплив на цей процес мінімальний, адже автором кінофільму є режисер, а не письменник.
Кажуть, що у світовій практиці майже не буває такого, щоб екранізація роману сподобалася його автору. Із напіввідкритих джерел я тільки недавно дізнався, хто зніматиме «Чорного Ворона», але не називатиму його ім’я, бо мене ніхто на це не уповноважував. Чув тільки, що це молодий амбітний митець. У нього немає досвіду роботи над історичними кінополотнами, але скажіть, будь ласка, у кого з українських режисерів він є?
Головне, як мені сказали, цей хлопець загорівся темою «Чорного Ворона». Це дуже багато важить, і я про це часто говорив, коли мене запитували, хто б міг екранізувати «Залишенця». Горіння ідеєю часто не лише компенсує брак досвіду, а й перевершує його. Я дуже хотів би, щоб цей молодий режисер знімав «Чорного Ворона» з думкою, що це буде фільм його життя. Саме так я думав про цей роман, коли його писав.