Режисер Тарас Химич – про те, чи зможе «Жива» стати кінематографічною відповіддю на польську стрічку «Волинь».
Роман Гривінський, «День»
Заснований на реальних подіях фільм Тараса Химича «Жива» розповідає історію зв’язкової УПА Анни Попович. Сюжет картини розгортається у Карпатах 1950-х років й поєднує в собі історичні факти та містичні мотиви. Фільм вийшов до прокату наприкінці листопада 2016 року. Про «надзавдання» стрічки, приватно-державну співпрацю та особливості кінопроцесу в екстремальних погодних умовах говоримо з режисером Тарасом Химичем.
«ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ»
– Тарасе, нові вітчизняні фільми завжди викликають у суспільстві великі очікування, але потім нерідко глядачі реагують вкрай стримано – мовляв, добре, що знімають хоча б таке. Яким є ваш рецепт хорошого фільму, й коли, на вашу думку, кількість перейде в якість?
– Ти як режисер просто повинен пережити те, що знімаєш – ні гроші, ні «суперідеї» нічого не вирішують. Це – складний і драматичний процес, але іншого шляху немає, бо глядач завжди бачить «лажу». Крім того, потрібен досвід – режисером можна стати лише після 40 років. 25-річний режисер – це радше виняток. Люди хочуть бачити не комедію, драму чи арт-хаус – вони прагнуть побачити правду, відображення свого життя, те, що вони розуміють. В Україні є поширеною думка, що західний продукт знаходить відгук у глядачів, а наш – ні. Але причина в тому, що ми намагаємось копіювати Захід замість того, щоб бути самими собою. Скарги на те, що українські актори не вміють грати в кіно – це також «відмазка», бо насправді театральний актор чудово «конвертується» в кіноактора. Тут постає питання якісного кастингу, адже є актори, які просто не підходять на певну роль, навіть якщо це професіонали своєї справи.
– Досі ви були відомі як режисер-документаліст та режисер музичних кліпів. З чим ви підійшли до цього нового для себе етапу?
– Я йшов до цього понад 20 років – через навчання та різні роботи. Розумію всю серйозність і відповідальність справи. Тут необхідно дозріти емоційно та психологічно. Коли я зустрів Анну Попович, то зрозумів, що це – та «золота» історія, яку маю зняти. Попри відсутність для цього жодних можливостей, зокрема фінансових. Але ми разом із командою усвідомили, що це наш шанс й шли до нього, як до своєї мрії. Паралельно з фільмом «Жива» ми зняли три повнометражних документальних картини й безліч кліпів. Працювали тоді, коли з’являвся час, у вихідні. Безпосередньо над фільмом «Жива» робота розпочалася півтора роки тому.
– Тема УПА завжди викликала гострі суперечки як всередині країни, так і на рівні міжнародних відносин. Як гадаєте, чи може художнє кіно стати тим інструментом, який дозволить проговорити із суспільством ці важливі історичні питання й посприяти загальнонаціональному консенсусу?
– Ця тема завжди була заполітизованою – не лише в нас, але й за кордоном, зокрема в Польщі. Як на мене, найкращий спосіб розкрити загальний контекст тих подій – це розповідь про конкретну людину, жінку, її життя та почуття. Глядач отримує можливість співпереживати, зрозуміти те середовище на певному емоційному рівні. Наша робота – миротворча. Ми не прагнемо щось довести – натомість хочемо пояснити, яким складним був той період. Він не може розглядатися у чорно-білій перспективі. Сьогодні, попри всі проблеми, ми живемо у набагато кращому світі. Урок тут один – треба залишатися людиною в будь-якій ситуації й уникати ненависті. До умиротворення через розуміння – таким є наш мотив.
– Чи може «Жива» стати українською кінематографічною відповіддю на провокаційний польський фільм «Волинь»?
– Певною мірою так. На противагу спрямованому на розпалювання ненависті польському погляду ми запропонували українське бачення, яке апелює до людськості історії. Тут немає «ворога» у чистому вигляді, ми не звинувачуємо цілі народи й не «міряємося» кількістю жертв, не провокуємо протистояння. Натомість засуджуємо саму систему й показуємо біль і трагедію цієї ситуації. Показуємо людей, які роблять поганий вибір, але також і тих у ворожому таборі, хто хоче змінитися. Наш фільм не викликає агресії – я прагнув, щоб його міг подивитися будь-хто: поляк, росіянин, американець, й зрозуміти, хто такі українці й що вони пережили в ту історичну епоху. Сподіваюсь, що глядач зможе побачити якомога реалістичнішу картину, не заплямовану ідеологічними нашаруваннями. На пропаганду слід відповідати не пропагандою, а живою історією, реальністю, людяністю.
– Ви неодноразово анонсували фільм «Жива» як «історію жінки». Тема жіночих ролей в суспільстві, зокрема участі жінок у бойових діях, зараз активно обговорюється. Чи зможе прем’єра додати щось до цієї дискусії?
– Думаю, фільм «Жива» розвінчує міф про те, що українці мають у цьому питанні запозичувати чужі підходи. Слід розуміти, що ми розвивались, як і всі інші європейські народи. Однак із захопленням нашої країни Радянським Союзом цей розвиток загальмувався. Тема жіночих ролей порушувалася в українському суспільстві ще під час Першої світової війни, потім у міжвоєнний період і впродовж Другої світової. Фільм демонструє, що тут йдеться про природні процеси. Як жінки інтегрувались до тогочасного суспільства, як вирішувались, зокрема, деякі інтимні питання під час війни, – всі ці теми порушувалися вже тоді, що й можна буде побачити у фільмі. Нав’язувати нам якісь західні підходи сьогодні абсолютно немає потреби – ми такі самі, просто декілька поколінь пережили певну перерву. Жінка в Україні завжди була інтегрована до суспільства – це закладено в нас на генетичному рівні.
«КІНОЕКСПРЕСІОНІЗМ»
– Зйомки картини відбувалися, зокрема, в Карпатах й, наскільки я зрозумів, були доволі складними з технічного погляду. Як вдалося подолати труднощі?
– Бувало, що за один знімальний день доводилось проїхати 500 км. Зйомки відбувались в диких, нетуристичних горах. Погода була різна: сніг, туман або яскраве сонце, мошкара. Десь поруч – ведмеді. Дороги подекуди були просто відсутні. Ми неодноразово натрапляли на історичні артефакти, сліди ще Першої світової – зйомки відбувалися у районі проведення Карпатської операції 1915 року. Актори до таких умов не звикли, вони страждали від перепадів тиску. З іншого боку, там їм було простіше абстрагуватись від власного життя.
В одній зі сцен ми знімали, як герої фільму викопують криївку, але раптом пішов сніг, нас засипало. Повернутися назад теж не можемо, бо потрібно йти з десять кілометрів камінням. Актори грали і при цьому не були впевнені, що зможуть увечері повернутися, що не доведеться тут ночувати. Вдягнені вони були на осінь, в гімнастерках тощо, а температура різко знижувалась. Попри це вирішили продовжувати, коригуючи сценарій з огляду на ситуацію.
Непрості умови стимулювали працювати якомога краще. Я б назвав такий підхід «кіноекспресіонізмом», коли треба «ловити» емоції, відходячи від попереднього плану. Одного разу знімальна команда просто заблукала в горах… Загалом у Карпатах ми провели близько 45-50 днів. Актори перебували в умовах дуже наближених до тих, в яких героям фільму доводилось жити. Все це впливало на сприйняття, на енергетику стрічки. Зрозуміло, що за цих обставин особливі вимоги ставились й до техніки. Було складно, але цікаво.
– Фільм «Жива» презентовано як заснований на реальних подіях, та водночас у ньому йдеться, наприклад, і про надприродні сили. Як шукали баланс між історією та художнім домислом?
– Ми говорили з Анною про те, наскільки документальним має бути фільм, й вона розповіла нам своє бачення. Художня картина відрізняється від документальної видовищністю, тим, що в ній присутня гарно складена історія. Найбільш документальною у нашому фільмі є емоція – ми намагалися максимально достовірно відтворити відчуття головної героїні. На екрані вони постали надзвичайно реальними – ми самі ніби пережили все те, про що вона нам розповіла. Звичайно, у фільмі присутні художні домисли, імена деяких героїв змінено. Це – не документальне кіно, але відчуття, місця, в яких проводились зйомки – цілком достовірні.
– Знаю, що Держкіно допомагало з промоцією картини. Чи було надано якусь державну підтримку також і при її створенні?
– Ми навіть не зверталися по неї. Від самого початку розраховували лише на приватних спонсорів, на власні кошти. Роботу над фільмом розпочали на свій страх і ризик, а фінансування шукали паралельно. Допомагали нам, хто чим міг – амуніцією, костюмами. З’являлося більше інформації про картину, зростала й допомога. Коли робота вже добігала кінця й нам забракло грошей на озвучування, долучилась Львівська обласна рада.
В Україні існує стереотип, що кіновиробництво – це дуже дорого. Зібрати одразу мільйон доларів на художній фільм неможливо, але розпочинати роботу можна й з менших, більш реальних цифр. Ми розуміли, що коштів нам ніхто не виділить, але відкладати справу не хотіли, бо треба було записати історію, йти свіжими слідами. Водночас, гроші – це ще далеко не все – допомога потрібна дуже різна, й ми її відчули з різних боків. Зокрема, промоцією посприяли ціла низка топових телеканалів. Коли зверталися до державних установ, також зустрічали розуміння. В Держкіно нам допомогли з оформленням документів, а також посприяли презентуванню фільму на Канському кіноринку.
Коли люди бачать якісний продукт, вони готові зробити свій внесок. Ми в Україні дуже часто бідкаємося, чекаємо допомоги від держави, але насправді незрідка проблема саме в якості, конкурентності продукту. Держава не може взяти на себе все – має бути баланс між державною підтримкою та приватними ініціативами. Хочеш щось змінити, роби сам – замість тебе цього ніхто не зробить. Якщо ваша ідея справді вартує того, щоб за неї боротись, пробивати стіни, то такий фільм має майбутнє.