Маркіян Камиш, УП.Культура

Мирослав Слабошпицький – певно, найзірковіший український режисер. На Каннському кінофестивалі 2014 року фільм „Плем’я" здобув три нагороди „Тижня критики" з чотирьох можливих, а журнал Rolling Stone назвав стрічку такою, що мала найбільший вплив на глядачів у 2015 році.

Наступний проект Слабошпицького „Люксембург" – художній фільм про життя в сучасній Чорнобильській зоні. На його показ вже придбали права у низці європейських країн.

Спеціально для „УП.Культура" Мирослав розказав про свої плани на майбутнє, ранні твори, проблеми української культури і Чорнобильську зону.

– Я подивився твої фільми „Діагноз", „Глухота", „Ядерні відходи", „Плем’я" і зрозумів, чому тебе називають„Титаніком" українського кінематографа. Яка з цих стрічок для тебе найрідніша і зйомки якої ти згадуєш з найтеплішою ностальгією?

– Це все малі фільми і зрозуміло, що найважливіше у цьому переліку „Плем’я". Воно найбільше змінило ситуацію, хоча, в деякому сенсі, виросло з „Глухоти". Ну, і, звісно, зйомки короткометражних фільмів – це своєрідна діяльність.

Аби зняти короткометражку, тобі не потрібна підтримка держави і якісь великі можливості. В принципі, ти можеш взяти камеру, друзів і можеш з цим впоратися, хоча бюджет „Діагнозу" складав 35 000 доларів. Ми знімали його на Kodak, на плівку. Це був 2008 рік, і мені на „Діагноз" дали гроші тато і фірма „Дарниця".

Це те, через що проходять усі американці, але не проходять європейці: коли інвестори твого першого фільму – є навіть термін такий – friends & family.

А що стосується „Глухоти", то в деякому сенсі, з неї виросло „Плем’я", бо цей фільм знятий у тому ж самому районі. Тобто це була проба концепції „Племені".

„Ядерні відходи" теж матимуть якийсь вплив на „Люксембург". Ми показували їх як „пілот" „Люксембурга", тому, либонь, настав час висловитися від душі з цього приводу. Але тему глухих, думаю, я для себе закрив.

– Кінокритики вже називали „Плем’я" „фільмом про любов". Якби тебе попросили охарактеризувати„Люксембург" якоюсь короткою фразою, що би ти про нього сказав? Окрім того, що це буде фільм про сучасну Зону і людей, які працюють у цій особливій „країні в країні", про „Люксембург" майже нічого не відомо. Може, нині з’явилися деталі, якими би ти хотів поділитися?

– Я навчився пояснювати, про що „Плем’я", коли дав перші три десятки інтерв’ю. Коли знімаєш, насправді не думаєш про що кіно. Це процес ірраціональний. Ти придумуєш історію і вигадуєш стиль, і це дві найголовніші речі.Історія має переходити в стиль, а стиль – має переходити в історію. Це одне ціле.

А шлях, коли ти думаєш: „Я зніму фільм про те, чи се", – здається мені дещо згубним, бо люди дуже давно дивляться кіно… воно 120 років існує. І режисер може підкреслити ідею, але коли він її підкреслює – втрачається емоційний зв’язок з глядачем, бо глядач відразу розуміє, що йому пробують „згодувати" замість того, аби бути емоційно залученим. А найголовніша річ, яка може бути в кіно, – емоційна залученість.

Вигадати бодай щось нове дуже складно і я, коли дивлюся фільми, менше цікавлюся історією. Мені набридло кіно, яке розповідає історії… має бути історія, але має бути і ефект якоїсь хімії, емоційної дії.

Власне, ми зараз „б’ємося" над „Люксембургом" і найголовніша проблема – знайти емоційний коннект, грубо кажучи: воно працює – чи ні? Не має значення ані правда, ані закрученість історії, ані драматургія, за великим рахунком… Усе це речі важливі, але не самодостатні. Завжди достатньо глянути на один-єдиний кадр – і ти по кадру розумієш: „Це працює". І якщо це працює – треба ставити у фільм.

Як пояснити, що це працює? Це як порнографія: всі знають, що це, але ніхто не може пояснити. Але це працює! Це круто! І якщо працює – то працює. Тому ми зараз проводимо велику кількість тестових зйомок. Я якісь речі придумав на папері і ще купу речей поки не придумав, але за те, що я придумаю, мені і платять, це моя робота.

І ми зараз їздимо, беремо статистів і знімаємо сцени-чернетки, які увійдуть у фільм, але будуть перезняті з акторами, як було у „Племені". І дивимося, визначаємо: працює це чи ні. На правильному шляху ми чи ні. У нас є час – ми проводимо репетиції.

– Ти, по суті, є „своєю" людиною для Зони. Розкажи про досвід роботи там у 1990-ті роки. Про свої візити туди, про своє знайомство з цим місцем. Що змінилося? Що вразило тебе тоді, а що – зараз? І, що дуже важливо, коли ми зараз говоримо про „Люксембург": на які декорації ти звертав увагу тоді і на які – зараз?

– 90-ті – „золота епоха". Там було набагато менш безпечно, я думаю, в радіаційному сенсі, ніж зараз. Система була жорсткішою, нас перевдягали декілька разів. У 90-ті був розквіт. Я тоді вперше туди потрапив і був абсолютно вражений. Сприймав Зону як приголомшливий, фантастичний арт-об’єкт, як гігантську декорацію.

Тоді я був скрізь, не тільки у Прип’яті. Я тоді працював у агентстві „Чорнобиль Інтер Інформ"– це була організація, яка займалася не лише туризмом, а й супроводом делегацій, науковців, преси тощо. Моє бажання робити фільм про Чорнобильську зону і деякий сьогоднішній когнітивний дисонанс у зв’язку з роботою над „Люксембургом" пов’язані з тим, що мої натхнення і захвати базувалися на Зоні 90-х, на тому, чого зараз не лишилося.

Я боюся збрехати, це був якийсь 1996-й або 1997 рік. Тоді дерева ще не встигли так вирости і це було таке ледь заросле місто. Та і місто більш-менш збережене. А зараз Прип’ять виглядає, окрім того, що пограбована, ніби у фільмі „Життя після людей".

Влітку там нічого не видно. Тобто ти в’їздиш у Прип’ять і бачиш проспект Леніна, схожий на ліс. І у цьому лісі ледве видно якісь будинки, тобто для зйомки це абсолютно не підходить і трохи пригнічує, бо там був абсолютно фантастичний об’єкт.

Росоха, наприклад, де було гігантське поле, заставлене різною радянською технікою, вражаючою, вона була, може, „бруднувата", але вона стояла. На полі і вертольоти стояли. Це був якийсь фантастичний музей, культурний об’єкт, неймовірне місце і вже цього взагалі немає, це „порізано".

Ми були у серпні минулого року на цьому цвинтарі техніки в Рососі, і там валяються якісь уламки. Все пішло на металобрухт.

Тепер уже пізно. Але, може, мало сенс це зберегти як культурний об’єкт? Туди приїздять делегації, і це таки місце значної техногенної катастрофи. Воно розпіарено, і люди це місце постійно відвідують.

І як би не ображались, але ж у нас дійсно: „Кличко. Динамо-Київ. Чорнобиль". Все. Ну, от тепер ще Майдан. Це був бренд.

Хоч я нещодавно у Нью-Йорку пояснював людям, що Чорнобиль – не Росія, а вони щиро дивувались. Так чи інакше Україні вдалося приватизувати Чорнобиль. Він же вдарив і по Білорусі, і на Росію потрапило.

Але Чорнобиль, Прип’ять – українські міста, і це наш „здобуток". Він, може, сумнівний „здобуток", але природно, що, як будь-які свої надбання і пам’ятки, цю ми теж блискуче просрали. І, власне, це наша національна риса. Бо ніхто не подбав, аби зберегти Чорнобиль.

Я не думаю, що так важливо і прибутково було „розпиляти" Росоху. Не думаю, що це було аж надто принципово в сенсі фінансів, тим паче міжнародні організації підтримують, і донорство було. Навіть жартують, що ЧАЕС – це те, що іноді не дозволяло забути про нас повністю на міжнародній арені.

Це модерний заповідник, якого ніде на світі більше немає, ну, або мені здається, що ніде на світі немає. Він би мав сенс, але, на жаль, цього не відбулося, а зараз думаю – пізно. І думаю, колись це зійде нанівець. Є різні теорії: пустять людей в якусь частину Зони наприклад, але місто Прип’ять – зникне.

– Ти думаєш про ризик неуспіху „Люксембурга" після приголомшливого тріумфу „Племені". Є пресинг? Страх, може?

– Звісно. Вчора я прочитав якийсь черговий американський рейтинг „Найочікуваніші фільми 2016 року", і там„Люксембург" стоїть на восьмому місці.

Але я себе втішаю тим, що так чи інакше „Плем’я" я вже зняв. Воно вже є. І можна зняти ще сорок поганих фільмів, можна не зняти жодного фільму, я все одно буду автором „Племені", тому тут особливо нема чого втрачати.

„Плем’я" відпрацювало все, що могло і, якби не мерзотники, корупціонери та негідники з українського Оскарівського комітету, то відпрацювало б, мабуть, більше.

І розумієш, насправді ніхто і ніколи не збирається знімати поганий фільм. Взагалі, ну, за якимись винятками, ніхто цього не робить. Всі, на своє розуміння, роблять гарні фільми, тобто хочуть їх робити. А далі вступає в силу те, як у тебе виходить або не виходить.

Я у всіх своїх фільмах намагаюся нікому не давати послаблення, бути максимально чесними, досягати результатів, аби зняти максимально класну і правильну картину, як я вмію це на сьогоднішній день. А подальша її доля вже в руках, ну, по-перше, Господніх, бо є гарні фільми, які провалюються, а по-друге, – публіцистів, агентів і решти всієї цієї компанії.

– Сергія Гаврилюка, якого ти називаєш своїм талісманом і який знімався в „Глухоті" і „Ядерних відходах", ми знову побачимо в „Люксембурзі"?

– Поки ні з ким з акторів немає домовленостей, остаточний каст ще не готовий. Сергія я обожнюю, але поки не знаю.

– Персонажі „Глухоти", можна сказати, мовчать, як і герої „Ядерних відходів". Не звучить жодного слова у „Племені". На прес-конференції з приводу анонсу твоєї нової стрічки було сказано: в „Люксембурзі"персонажі заговорять. Вони у тебе балакучі?

– Та ні, не те, що балакучі. Але вони розмовляють.

Це дуже велика проблема. У мене товариш живе у Фландрії, в Бельгії, в Остенде (ви не подавайте на мене в суд, бо перевірити чи заперечити я це не можу), так от він каже, що у  них приблизно двісті діалектів. І говорить, що фламандська мова, яку використовують у бельгійських фільмах, – це дуже фабрикована мова, усереднена. Насправді це мова, якою ніхто не говорить. І в певному сенсі у нас – та ж сама історія.

– Буде типовий наддніпрянський суржик?

– Мені не так принципово, який це суржик. Мені важливо, аби не попер театр імені… ну, не буду нікого ображати. Звісно, ми багато працюємо і з носіями мови, і це дуже важлива річ. І дуже складна.

Хтось про „Плем’я" написав чудову рецензію (на жаль, не пам’ятаю хто), в якій було сказано таке: „Слабошпицький молодець, він узяв усе, що дратує в сучасному українському кіно, – і викинув". Ну, і фальшиву мову, зокрема. І фальшиву не від того, що це мова, а від того, як говорять.

Бо „А" – актори говорять жахливо, „Б" – є в американському кіно термін „мовні характеристики персонажа" і нескінченні жарти про акценти, ціла індустрія акцент-педагогів існує. Відповідно, якщо людина говорить з нью-йоркською вимовою, то це характеризує її як конкретний тип особистості, якщо людина говорить з південним, з техаським акцентом, – це теж характеризує її як певний тип, а якщо говорить як перша програма українського радіо – це ніяк не характеризує і відразу руйнується емоційний зв’язок з фільмом. І це – погано.

З російською – точно так само. Не важливо: українська, російська. Розумієш? Це дуже велика проблема.

Не важливо, галичани це чи наддніпрянці або якась Сумщина чи Київщина. Вимова – це ж не знання мови. А, грубо кажучи, як у тебе побудовані ротові м’язи. Ну, умовно, як вони рухаються, коли ти говориш. І вони рухаються інакше, ніж в артистів драматичних театрів, і з цим дуже велика проблема.

– Побутує думка, що класне українське кіно – це те, яке репрезентує відмінні риси і розхристану українську автентику, трошки дивну і трошки дику. Критики говорили, що „Плем’я" зачіпає ще й тому, що це фільм про соціальні низи в країні, яка знаходиться на кордоні цивілізованого світу. І тепер ти вибрав Чорнобиль, який теж можна назвати українською відмінною рисою...

– Я, до речі, виняток і це важливо, але знаєш, як функціонує кінематограф? Є area –американське кіно, британське, австралійське, новозеландське. Це, в принципі, – одна й та ж сама аrea. Це територія англійської мови. Є такий чудовий жарт, що Британська імперія збереглася, просто поїхала за океан.

І до війни ми були area. В Україні робилося дуже багато картин російською мовою з російськими акторами, так само, як в Британію запрошують американських зірок або в Америку запрошують зірок британських. Все дуже просто – там ринок: 144 мільйони в Росії, 40 з гаком мільйонів у нас, ще скількись мільйонів у Білорусі – й виходить велика аудиторія.

Олександр Юхимович Роднянський, який вміє формулювати краще за мене, сказав якось: з цієї території глядачів цікавлять фільми видатних майстрів. Крапка.

Ми ж дійсно – андеграунд Європи. Ми – низ Європи. Це правда. За всіма оонівськими, возівськими та рештою рейтингів: валовий продукт на душу населення, заробіток, захищеність, тривалість життя...

– Тобто, ми продаємо дно?

– Ні, ми є дно. Продаємо ми мистецтво.

Ми, умовно кажучи, прагнемо бути в Євросоюзі. Порівняно з іншими країнами Євросоюзу, ми – „найбідніше село в цьому повіті". Це не відміняє нашого героїзму, не відміняє національного відродження. За десять років ми мабуть всіх випередимо, ну, може бути, а може і ні.

Але у нас досі "закріпачені селяни" – країна без закордонних паспортів. Відповідно, маємо україноцентризм, а насправді світ – величезний.

А що стосується „Племені", то дуже багато картин знімається на теми соціально-критичні (в Україні теж), але не з усіма ними відбувається те, що відбулося з „Племенем". Тому справа не в цьому.

– Що плануєш після „Люксембурга"?

– У мене є менеджер і агент у США – мене представляє агентство САА (Creative Artists Agency). Я попросив перерву на час роботи над „Люксембургом", тому мені поки що не надсилають сценарії. Востаннє ми розмовляли на православне Різдво з менеджером і агентом. Можливо, якщо все буде добре, я зніму фільм англійською.

– Ти – унікальний режисер. Людина, яка в Зоні давно і знає її зсередини. І це тебе відрізняє від інших режисерів, які нині беруться за чорнобильський матеріал. У світлі наближення 30-ї річниці аварії, популярності цієї теми що би ти порадив людям, які хочуть знімати кіно про Чорнобиль?

– Неправильно радити. Я би і сам нікого не слухав. І нікому нічого не хотів би радити. Але у моєму випадку часткове інсайдерство радше заважає. Треба безцеремонніше поводитися з матеріалом, бо ти пробуєш запхнути в один фільм те, що просто фізично запхнути неможливо.