Вікторія Уґрюмова, KINO-КОЛО

До сучасного Лос-Анджелеса (тобто вже минулого століття і тисячоліття) прибуває кіборґ з майбутнього із завданням знищити Сару Коннор, котра колись стане матір’ю полум’яного борця з роботами, головного Чапая знищеної повсталими машинами Землі. Водночас до минулого рушає людина, яку надіслав Джон Коннор, аби захистити свою матір від Термінатора...

Нескінченна дуель двох воїнів, здається, і складає сюжет цього фільму. Не дуже ново та ориґінально. Як майже десятиріччям раніше один великий режисер розгублено зауважив про інший нескладний сюжет: “Це ж усього-на-всього історія про велику акулу!”. Але культовий фільм все ж таки зробив.

З якої ж такої причини ось уже 20 років, після величезної низки наслідувань, що не мали й мізерної частки успіху, який дістався ориґіналові; після того, як нове покоління обрало “Пепсі”, реп та гіп-гоп; після запаморочливих спецефектів “Парку Юрського періоду” та “Володаря каблучок”, кіборґ залишається непереможеним?

Можливо, річ у тім, що коли ми дивимося цю стрічку, то відчуваємо біль співчуття? Співчуття до майже гамлетівської приречености нещасної машини, до трагічної визначености шляху, який веде тільки у смерть? І коли механічний кат – як Фенікс з попелу – постає з мертвих, втрачаючи раз по раз чудернацькі деталі; коли все безглуздіший та жалюгідніший, він усе ж таки йде, шкутильгає, повзе вперед, ми розуміємо, що він іще й жертва людей, які створили свого часу Скайнет, тож стали пра-Творцями. І в будь-якому випадку, жертва знімальної групи, що написала й затвердила смертний вирок, а зараз його виконує.

Можливо, річ у нелюдському шармі термінатора усія Каліфорнії, чиє обличчя дійсно видається маскою шаленого античного бога, що її натягнули на жорстку металеву конструкцію? В якомусь з його ранніх фільмів режисер, що вже не мріяв досягти від Містера Всесвіту розуміння та справжньої акторської гри, просто вкладав актора на кушетку та руками виліплював на його обличчі потрібний вираз. А майбутній кіборґ уже тоді слухняно та терпляче запам’ятовував ці м’язові напруження, аби засвоїти певної миті, як виглядають та поводять себе люди.

“Арні може причарувати навіть гримучу змію”, – стверджував один з його аґентів.

Шварц-Термінатор уразив нас у самісіньке серце, як той сталевий Купідон із снайперською ґвинтівкою та безвідмовним бортовим комп’ютером, бо до цієї миті ми бачили тільки закоханого робота Вертера і дивне нагромадження старих залізяк на “Острові іржавого генерала”, в яких з деяким подивом упізнавали перекручені телевізійні антени та алюмінієві ложки для зняття піни. Та ще переймалися долею зворушливого гібриду пилосмока з холодником ув “Отроках у Всесвіті”.

Він зіграв за себе та за “ту машину”, в якій ми з жахом бачимо його риси, не розрізняючи вже живого актора та вмонтовану в тіло фільму комп’ютерну ілюзію. Як в іншому фільмові – у писку ясновельможного дракона вгадуємо з перших же кадрів іронійного та елеґантного Шона Коннері, котрий не тільки його озвучував, але й чесно позував художникам (фільм Роба Коена “Серце дракона”).

Кемерон і Шварценеґґер змусили нас по-справжньому боятися, захоплюватися та ненавидіти їхнього незворушного героя, аби на сім років пізніше з захопливою легкістю спростувати самих себе і змусити ту саму публіку оплакувати його наступну смерть. Отже, єдиний робот, що здатний на рівних конкурувати з ним, – це чарівний малюк Ар-Ту, що жив дуже давно в якійсь далекій-далекій Галактиці.

Можливо, що свою роль грає славнозвісне “I’ll be back” – кінофраза, яка стала найпопулярнішою в світі, згідно з інтернет-опитуванням.  Коли дивишся ориґінал, добре чутно, що сказана вона не з погрозою, а лише з тих міркувань, що ввічливі люди саме її б і обрали.

Може, причиною є неправильна, “ламана”, “модільянівська” краса голлівудської кінодіви Лінди Гемілтон, яка зуміла достеменно показати, що жага до життя та сила волі – це не міцна, висунута наперед щелепа і не стиснуті кулаки. Це здатність проповзти ще кілька метрів після того, як тебе вже прирекли на смерть і нерухомість та вміння протриматись іще кілька хвилин після того, як усе вже скінчено.

Це невміла посмішка Майкла Біна, що вийшов у вічність з останніх кадрів “Термінатора” і що увійшов двома роками пізніше до кадру “Чужих” в тому самому звичному вбранні воїна, зі зброєю в руках, рятувати іншу валькірію та вмирати за неї з тією ж ясною відвертістю в погляді.

Це найромантичніша з лав-сторі, що бере походження ще з леґенд про Трістана й Ізольду. Він побачив якось її зображення (обличчя вві сні, відображення у воді, світлину у друга), покохав і вирушив у Нікуди – міняти своє життя на крихку мрію про Прекрасну Незнайомку. І вічна дівоча мрія про лицаря на білому коні, який за тебе піде і в полум’я, і в смертельний сталевий захоплювач з гідравлічним підсиленням.

Це останній кадр фільму: коли Сара Коннор, що вона дивом залишилася живою, сидить у джипі посеред мексиканської непривітної пустелі, і якийсь хлопчина фотографує її поляроїдом. Це та сама світлина, в яку закохається в химерному апокаліпсичному майбутті її загиблий чоловік і захисник. А тому фото – запорука того, що все попереду. Його зроблено цієї миті, на наших очах, і син, котрий показав її своєму батькові, навіть не народився. А отже, все ще буде: і дивна зустріч, і єдина – в усіх сенсах – ніч, і надзвичайне кохання на самому краєчку часу і світу, що ось-ось закінчаться – до самого кінця.

Це сумна і велична музика Бреда Фідела, в якій чутно віддалений спів бойових сурм. Чи останній плач Оліфанта, лицарського рогу великого Роланда, котрий загинув у Ронсевалі, виконуючи старий закон: “Роби, що маєш, і нехай станеться те, що має бути”, який цілком можна віднести і до двох наших воїнів.

Це прозорість аквамаринового кадру, що його так полюбляє Джеймс Кемерон. Мерехтливо-зеленого у “Безодні”; яскравого, але відстороненого, хижого, холодного та чистого, немов космічна безодня, в “Чужих”; сапфірного, що він засмоктує, підсвіченого сплесками полум’я, в “Термінаторі”. (До речі, в “Титаніку” цей колір набуде невимовної насичености, мертвотности, як світло синього сонця іншої планети, й просякне все наскрізь. Можливо, він і відповідатиме авторському задумові, й буде дійсно прекрасним, але позбавленим колишньої жахливої реальности та глибини).

А може, причина полягає в несамовитій невмирущості Конана-кіборґа, чий перший тріумфальній фільм вийшов з епіграфом “Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим” (фільм Джона Міліуса “Конан-варвар”).

Щоправда, Термінатор усе ж таки помер. Він тричі мертвий. Уперше – неминуче та по заслугах. Удруге – по-справжньому, викликавши сльози у глядачів; але пішов туди, куди зазвичай і йдуть герої – до осяйної Вальгали, де, кажуть, тільки й починається справжнє життя. Втретє – нездаро, дарма та назовсім.

Престол порожній. І нема іншого варвара, який би завоював його та посів за правом найгіднішого.

Спливають фінальні кадри.

Але ми, глядачі, є хранителями таємного знання: все ще попереду. Світлину тільки-но зроблено...

KINO-КОЛО, №22, літо 2004