Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com
Коли гортаєш кінопресу 1972 року, складається враження, ніби в режисера Сергія Параджанова все гаразд. У квітні журнал «Советский экран» в статті під бадьорою назвою «В строю единомышленников» згадав митця серед найкращих послідовників Олександра Довженка, додавши такий пасаж: «Про землю, про сучасних її господарів готується розповісти у своєму новому фільмі режисер С. Параджанов». І тільки уважний читач міг би здогадатися, що згадана публікація – гарна міна при лихій грі.
Адже востаннє його фільм був на українському екрані 1965-го – «Тіні забутих предків». Далі незрозуміла пауза. Кажуть, щось знімав у Вірменії, але український глядач цього не побачив (фільм «Саят-Нова» звинуватили у «невідповідності завданням відтворення засобами кіномистецтва образу народного поета» і показали тільки у Вірменії, а скорочену і перемонтовану іншим режисером версію під назвою «Колір гранату» ненадовго пустять у широкий прокат лише 1973-го). Потім знову кількарічне мовчання. А тепер, значить, щось про колгосп? Ні, щось не те…
«Тіні…» він завершив 1964-го. Його новий сценарій «Київські фрески» в березні 1965 року схвалила кіностудія, влітку – Держкіно УРСР і Держкіно СРСР. Режисер розпочав акторські проби. Але після відомої акції протесту на прем’єрі «Тіней…» 4 вересня 1965-го сценарій «Київські фрески» раптом визнали тенденційним. Режисерові закинули «містично-суб’єктивне ставлення до сучасності». 1 листопада стрічку закрили.
«Свого часу, – розповідав Параджанов, – відхилили всі мої пропозиції – “Севастопольський хлопчик”, “Казки про Італію”, “Дванадцять місяців”, “Козак Мамай”, “Сліпий музикант”. Тепер зарубали “Київські фрески”, заявивши, що замість справжньої роботи я займаюся позерством». Наприкінці 1965 року режисер змонтував з кінопроб до «Київських фресок» короткометражку. А 12 квітня 1966-го виїхав до Єревана для роботи над «Саят-Новою».
1969 року митець повернувся до Києва з мрією про новий фільм. Написав сценарій «Дрімотний палац» – вільну фантазію, інспіровану поемою Олександра Пушкіна «Бахчисарайський фонтан». Дія розвивалася одночасно у XVIII столітті, коли розгортаються події поеми, у 1823 році, коли поет відвідав Крим, і в 1969-му, коли завдяки фантазії сценариста Пушкін з’являється в Бахчисарайському палаці, не помічений натовпом радянських туристів.
Запропонував сценарій Кіностудії ім. Довженка. Здавалося б, усе має бути гаразд – поема класична, її вивчають у шкільній програмі. Віктор Шкловський, впливовий московський літературознавець і товариш Параджанова, який допомагав «пробивати» сценарій, повідомив 15 грудня 1969-го, що запуститися не вийде. Причину пояснив так: «Тема Криму – єдина закрита для нас національна тема, тому що в Криму нема кримських татар». Так, влада боялася будь-яких згадок про депортацію 1944 року.
Тим часом у Параджанова народився інший сценарій – «Сповідь», про дитинство в Тбілісі. «У 1969 році у мене було двостороннє запалення легенів, – розповідав пізніше. – Я вмирав у лікарні і просив лікаря продовжити мені життя хоч на шість днів. За ці кілька днів я написав сценарій». Цей сценарій вдалося запустити на «Вірменфільмі» лише 1989-го, за рік до смерті режисера. Зробити фільм він не встиг.
В червні 1970-го Параджанов завершив сценарій «Intermezzo» за однойменною новелою Михайла Коцюбинського. Запропонувавши його Кіностудії ім. Довженка, сподівався, що кіноначальство врахує те, що сполучення «Параджанов-Коцюбинський» кілька років тому дало видатний результат у вигляді «Тіней забутих предків». Держкіно УРСР відкинуло сценарій.
В першій половині наступного 1971 року режисер запропонував Кіностудії ім. Довженка «Демона», ліричну фантазію за мотивами поеми Михайла Лермонтова. Сценарій зарубали в Держкіно СРСР без обговорення.
Зрозумівши, що в ігровому кіно працювати не дадуть, Параджанов приніс на студію «Укркінохроніка» сценарій короткометражки «Пектораль». Надихнувся сенсаційною новиною про те, що в червні 1971-го археолог Борис Мозолевський знайшов скіфське царське поховання, а в ньому – золоту пектораль (нині зберігається в Музеї історичних коштовностей). Не взяли.
Тоді схитрував: улітку 1971-го написав сценарій про колгоспне життя «Земля, ще раз земля». За збігом щасливих обставин познайомився з сином Петра Шелеста, тогочасного очільника УРСР. Той у вересні 1971-го передав сценарій «Земля…» батькові, влаштував їхню зустріч. Шелестові сподобалися і сценарій, і відвідувач. Після цього на Кіностудії ім. Довженка дали «Землі…» «зелене світло». Режисер, узявши фотографа, вирушив на вибір натури.
Прихильність Шелеста відбилася і на «Intermezzo» – літературний сценарій затвердили в Держкіно УРСР. Параджанов взявся за режисерський сценарій – наступного 1972-го мав знімати фільм. 23 лютого 1972-го «Intermezzo» закрили без пояснень. Митець переніс мікроінфаркт. У травні зняли Шелеста…
Режисер продовжив писати і розсилати сценарії. Запропонував Кіностудії ім. Довженка «Золоту палітурку» (не затвердили), «Вірменфільму» – сценарій «Ара Прекрасний» (відмовили). Не вийшло запуститися на Кіностудії ім. Довженка з «Ікаром».
Удача посміхнулася 1973-го: московське телеоб’єднання «Екран» схвалило сценарій «Диво в Оденсе» (фантазії на тему казок Ганса-Крістіана Андерсена) і замовило двосерійний телефільм! Стрічка робитиметься під егідою ЮНЕСКО, яка надала частину фінансування.
«Екран», не маючи власної виробничої бази, почав шукати кіностудію, на базі якої зніматиметься стрічка. Кіностудія ім. Довженка відмовилася – можливо, під тиском нового очільника УРСР Володимира Щербицького, який ненавидів Параджанова. Згодився «Вірменфільм». 15 грудня «Екран» запустив картину у виробництво і переказав Єревану гроші. Але 17 грудня Параджанова арештували в Києві, куди він приїхав, щоб допомогти сину, який, захворівши на черевний тиф, опинився в лікарні.
1977-го режисер вийшов на волю. Київську квартиру конфіскували, йому заборонили жити в Києві. Замешкав у батьківському домі в Тбілісі. Протягом наступних 23 років життя зняв лише два повнометражних фільми і короткометражку.