Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com
У червні 1941-го, коли вибухнула німецько-радянська війна, Київську кіностудію евакуювали до Середньої Азії, де вона продовжила свою роботу. А що відбувалося на студійній території після 19 вересня, коли в Києві запанували німці?
Спершу вона стояла порожньою, лише на вході несли варту охоронці ще з радянських часів. 28 жовтня студію відвідав письменник Улас Самчук. Гостя супроводжував кінорежисер Іван Кавалерідзе, тодішній очільник відділу культури й мистецтва в Міській управі. Вони періодично зустрічали поодиноких кінематографістів, які приходили за власною ініціативою – сподівалися, що ось-ось відновиться робота, і не хотіли проґавити цей момент.
“Ми обійшли всі приміщення, – згадував Самчук. – Все тут лежало ладом”. І адміністративний корпус, і три бетонні сейфи для зберігання фільмів, і славетний сад Олександра Довженка. Винятком були технічні майстерні й головний павільйон. У павільйоні царював безлад. Здавалося, люди фільмували, аж раптом усе кинули і втекли: залишилися нерозібрані декорації солом’яної хати й розкидана козацька бутафорія. А в майстернях розмістилися німецькі вояки.
Кавалерідзе “пробивав” у Міській управі ідею відродження кіностудії, навіть переконував у цьому міського голову Володимира Багатія, коли той прийшов до нього в гості. Режисер замірявся екранізувати тритомний роман-епопею Самчука “Волинь”. Пояснював письменникові: “Такого села і такого мужика наша література ще не нотувала. І от ми давай його положимо на фільм. Я вже маю його в уяві!”.
Але не так сталося, як гадалося. Через два тижні, 10 листопада, у Києві заснувалася компанія “Україна-фільм” – дочірня структура “Центрального кінооб’єднання Схід”, утвореного німцями для окупованих територій. У її розпорядження й передали Київську студію.
Директором призначили якогось німця, а заступником – довоєнного студійця Костянтина Станішевського. Він запросив на роботу колишніх колег: одного з фундаторів української операторської школи Миколу Топчія, молодих кінооператорів Федора Корнеєва, Юрія Тамарського, Володимира Войтенка, актора Бориса Безгіна, художника Олексія Бобровникова, кінотехніка Івана Нікітіна, винахідника апарату для звукозапису “Н-7”, гримера Леоніда Хазанова (колеги знали про його єврейське походження, ніхто не видав) та інших.
Щоправда, зарахували їх не за творчими спеціальностями, а – формально – на посади двірників, садівників, підсобних робітників. Наприклад, Бобровникова оформили сторожем у гаражі. Роботи за фахом не було, Станішевський попросту рятував колег. Адже кожен працівник “Україна-фільму” діставав зарплатню і продуктовий пайок, а також одержував на студії ділянку під город. А головне, офіційне працевлаштування рятувало від реєстрації на біржі праці, куди зганяли безробітних для відправки до Німеччини. До речі, Кавалерідзе відмовився бути в штаті німецької студії.
Нова структура не була повноцінною кіностудією. В її функції входила лише організація прокату німецьких фільмів (субтитрування, дубляж українською, виробництво кінокопій, відновлення роботи кінотеатрів і надсилання їм фільмів) та проявлення плівки німецьких фронтових хронікерів. Ще один напрямок діяльності – дирекція ним цікавилася найбільше – підсобне господарство, оскільки з продовольством у Києві було сутужно.
Щоправда, підсобне господарство існувало недовго. “Німецький директор, йдучи у відпустку, передав справи заступнику, який прибув з Фатерлянду, – згадував Бобровников. – Останній, швидко вивчивши обстановку, розвинув бурхливу діяльність, влаштовуючи пишні прийняття для вищої київської адміністрації. Зарізав усіх гусей і качок попередника… Гучний скандал з мордобоєм ознаменував повернення директора – бійка, не соромлячись інших співробітників, відбувалася прямо в коридорі”.
У другій половині 1942-го Берлін дозволив розпочати виробництво фільмів, але не ігрових, а лише пропагандистських та просвітницьких – українською мовою. Першими ластівками “Україна-фільму” були науково-технічна стрічка “Тютюн” і науково-популярна “Київ, понівечений більшовиками”. Пізніше додалися агітаційні “Добровільний виїзд української молоді на роботу до Німеччини”, “Шлях до Рейху”, “Лист додому” та інші.
Ігрові фільми планували виробляти на невеличкій Ялтинській студії. Натомість Київську з її величезним павільйоном – чи не найбільшим у Європі – вважали для цього непридатною. Чому? Через цей павільйон!
Ситуацію пояснює висновок німецьких експертів: “Великий знімальний зал, побудований для зйомок німих фільмів, не має доброї звукоізоляції. Тому [зйомки] можуть здійснюватися виключно в маленьких приміщеннях”. У таких умовах, звичайно, ігрові стрічки не роблять.
Щоправда, від 1931 року, коли на Київській студії започаткували звукове кіно, якось примудрялися знімати без звукоізоляції Олександр Довженко, Ігор Савченко, Іван Кавалерідзе, Леонід Луков, Іван Пир’єв, інші митці. Але такий аргумент навряд чи цікавив німців. У головному знімальному павільйоні розмістили гараж військової частини.
Деякі фільми – наприклад, “Літо на Україні” – завершити не встигли. Кінодіяльність згорнули наприкінці лютого 1943-го, коли на фронті почався наступ Червоної армії. Берлін наказав об’єднанню “Україна-фільм” негайно залишити Київ. Усі приміщення кіностудії зайняло німецьке військо. Але ненадовго – у листопаді місто знову стало радянським. Невдовзі повернулися евакуйовані кінематографісти, які весь цей час фільмували в Середній Азії.
Працівники студії часів окупації надалі не мали проблем з радянською владою, крім Станішевського і Топчія. Станішевський, щоправда, спочатку посидів у гестапо, бо з’ясувалося, що на студії нелегально друкували фотографії – свідчення злочинів нацистів. Потім комуністи ув’язнили його за співпрацю з німцями, але в 1952-му – ще за Сталіна! – виправдали й відпустили. Наприкінці життя він написав спогади, які передав Музею кіностудії ім. О. Довженка.
Топчієві закинули участь у зйомках фільмів “Ми їдемо до Німеччини” та “Київ, понівечений більшовиками”. 1945-го його запроторили до сталінських таборів на 10 років. Звільнився достроково 1953-го, повернувся на студію і зняв як оператор-постановник кілька чудових фільмів, серед яких нині вже класичний “Дорогою ціною” за мотивами творів Михайла Коцюбинського.