[грец. Kōmōidía; лат. Comoedia; англ. Film Сomedy — комедія] — найстаріший жанр художнього кіна, найпопулярніший у 20-ті роки ХХ ст.. На першому кіносеансі французів братів Люм’єр у 1895 році серед інших стрічок демонструвалася короткометражна комедія „Политий поливальник”, у якому маленький хлопчик пожартував із садівника, примусивши його поливати самого себе зі шланґа.

У Франції Жорж Мельєс зняв багато кумедних картин, але ще талановитішим комедіографом став його великий суперник Фернан Зекка. Крім удосконалення такого популярного в усі часи комедійного прийому, як погоня, він також відкрив для кінематографа Макса Ліндера, чий образ гульвіси-нещасливця мав величезний успіх у всьому світі починаючи з 1910 року. Саме Ліндер вплинув на Чарлі Чапліна, бо його відомий Приблуда багато в чому був заяложеною копією паризького джентльмена Макса.

Серед інших провідних коміків німого кіна слід виділити Гаролда Ллойда, який створив собі ім’я, втіливши на екрані образ Віллі Ворка і Самотнього Люка більш ніж у 100 стрічках продюсера Гела Роача, того самого, який згодом відкрив відомий дует Лорелл і Гарді. Напевне, найвідомішими роботами Ллойда були комічні трилери, в яких його життєрадісний персонаж весь час опинявся у різних скрутних і небезпечних ситуаціях. Небезпечність трюків, які він виконував у таких картинах, як „Нарешті в небезпеці”/ Safety Last! (1923), доводить той факт, що у 1920 році на зйомках фільму „Переслідувані духи”/ Haunted Spooks Ллойд через нещасний випадок залишився без правої руки.

Із самовпевненим Ллойдом різко контрастував сором’язливий Гаррі Ленґдон, якому нетривалу славу принесла витончена комедія „Довгі штани”/ Long Pants (1927). Хоча його зірка із приходом звуку потьмяніла, рожевощокий персонаж Ленґдона став прообразом незліченних простаків.

Чаплін у своїх фільмах трохи пригальмував темп дії, щоб підкреслити поєднання своєї витонченої клоунади із соціальною комедією. Короткометражки, засновані на неповторній індивідуальності Приблуди, відображали його власний життєвий досвід, але кожен глядач, незалежно від соціального статусу, знаходив у них щось близьке для себе. Ті ж риси були властиві і для його класичних повнометражних стрічок „Малюк”/ The Kid (1921), „Золота лихоманка”/ The Gold Rush (1925), „Вогні великого міста”/ City Lights (1931) і „Нові часи”/ Moredn Times (1936). Чаплін був переконаний, що комедія повинна залишатися німою, і не визнавав звукового кіна до 1940 року, коли зняв фільм „Великий диктатор”/ The Great Dictator. Свого місця у звуковому кіні він так і не знайшов, багато з його пізніших картин відрізнялися зайвою сентиментальністю і претензійністю.

Звук повністю змінив комедію. Оскільки публіка вимагала якомога більше звукових картин, продюсери вирішили відмовитися від візуальної комедії та зосередитися на комедійних стрічках, насичених дотепними діалогами. З цією метою на екран були перенесені деякі стилі, що вже зарекомендували себе в театрі. Одним із них був тепер уже озвучений фарс, коли серія збігів і непорозумінь призводить до хаосу у найзвичайнісіньких ситуаціях. Поширеним варіантом цього стилю є комедія станів, у якій персонажі приймали один одного не за тих, ким вони були насправді. Приклади цих фільмів: „Крамниця за рогом”/ The Shop Around the Corner (1940), „Квартира”/ The Apartment (1960), „Біллі-брехун”/ Billy Liar (1963), „Босоніж по парку”/ Barefoot in the Park (1967), „Будучи там”/ Being There (1979), „Коли Гаррі зустрів Саллі”/ When Harry Met Sally... (1989), „Бартон Фінк”/ Barton Fink (1991), „День бабака”/ Groundhog Day (1993), „Ті, що не сплять у Сієтлі”/ Sleepless in Seattle (1993). Див. „Ексцентрична комедія”.

Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)

Редакція для СМ: Віктор Глонь