[англ. Melodrama] — жанр, який за тематикою схожий з драмою, але трактує її з більшим надривом. Часто цим терміном позначають сентиментальні «любовні» картини з примітивними персонажами та малоправдоподібними подіями.
У мелодрамі почуття і переживання героїв показані у вкрай перебільшеному вигляді. Спочатку термін „мелодрама” означав „п’єса під музику”. Такі театральні вистави з’явилися в середині XIX століття і справили суттєвий вплив на ранній кінематограф. Як правило, мелодрама була сентиментальною любовною історією з дуже примітивними персонажами та нагромадженням неправдоподібних подій. Часто наголос більше робився на костюми та декорації, ніж на простенький сюжет, в якому доброчесність завжди перемагає, а зло незмінно карається. І все ж багато найпопулярніших картин за всю історію кіна були зафільмовані саме у жанрі мелодрами. Великим майстром німої мелодрами був Д.В. Ґріффіт. У десятках його картин роль невинної героїні виконувала Лілліан Ґіш. Але у 1920-ті роки, коли стиль Ґріффіта вийшов із моди, її змінили більш земні персонажі Клари Боу і Ґлорії Свенсон.
Лілліан Ґіш у фільмі "Невинна Маґдалина" (реж. Аллан Двен, за сценарієм Д.В. Ґріффіта)
Досить поширеною була сюжетна лінія, згідно з якою герої не відразу закохувалися один в одного. Наприклад, Рок Гадсон більшу частину екранного часу фільму „Розмова у спальні”/ Pillow Talk (реж. Майкл Ґордон, 1959) витратив на те, щоб переконати Доріс Дей, що він і є той самий єдиний і неповторний. Пізніше, у картині „Френкі та Джонні”/ Frankie and Johnny (реж. Ґаррі Маршалл, 1991), Аль Пачіно, який грав кухаря, стикається з аналогічною ситуацією, маючи справу з офіціанткою (Мішель Пфайффер).
У багатьох картинах закохані мусили назавжди розлучитися в сентиментальних фінальних сценах, змушуючи заплакати весь кінозал. А такі „жалісливі” стрічки, як „Каміла”/ Camille (реж. Джордж Цукор, 1936) та „Історія кохання”/ Love Story (реж. Артур Гіллер, 1970), ще більше роз’ятрювали душу глядачеві, змушуючи одного з героїв помирати саме в ту хвилину, коли вони зустріли, нарешті, справжнє кохання.
Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)
Редакція для СМ: Віктор Глонь
Мелодрама [англ. Melodrama] — жанр, який за тематикою схожий з драмою, але трактує її з більшим надривом. Часто цим терміном позначають сентиментальні «любовні» картини з примітивними персонажами та малоправдоподібними подіями.
У мелодрамі почуття і переживання героїв показані у вкрай перебільшеному вигляді. Спочатку термін „мелодрама” означав „п’єса під музику”. Такі театральні вистави з’явилися в середині XIX століття і справили суттєвий вплив на ранній кінематограф. Як правило, мелодрама була сентиментальною любовною історією з дуже примітивними персонажами та нагромадженням неправдоподібних подій. Часто наголос більше робився на костюми та декорації, ніж на простенький сюжет, в якому доброчесність завжди перемагає, а зло незмінно карається. І все ж багато найпопулярніших картин за всю історію кіна були зафільмовані саме у жанрі мелодрами. Великим майстром німої мелодрами був Д. В. Ґріффіт. У десятках його картин роль невинної героїні виконувала Лілліан Ґіш. Але у 1920-ті роки, коли стиль Ґріффіта вийшов із моди, її змінили більш земні персонажі Клари Боу і Ґлорії Свенсон.
Досить поширеною була сюжетна лінія, згідно з якою герої не відразу закохувалися один в одного. Наприклад, Р. Гадсон більшу частину екранного часу фільму „Розмова у спальні” (1959) витратив на те, щоб переконати Д. Дей, що він і є той самий єдиний і неповторний. Пізніше, у картині „Френкі та Джонні” (1991), А. Пачіно, який грав кухаря, стикається з аналогічною ситуацією, маючи справу з офіціанткою (М. Пфайффер).
У багатьох картинах закохані мусили назавжди розлучитися в сентиментальних фінальних сценах, змушуючи заплакати весь кінозал. А такі „жалісливі” стрічки, як „Каміла” (1936) та „Історія кохання” (1970), ще більше роз’ятрювали душу глядачеві, змушуючи одного з героїв помирати саме в ту хвилину, коли вони зустріли, нарешті, справжнє кохання.