Британський режисер Джо Райт, знаний своїми адаптаціями відомих літературних творів, цього разу звернувся до російської класики і екранізував один із найвідоміших романів Льва Толстого "Анна Кареніна". Судячи із статті у Вікіпедії, фільм Райта став тринадцятою екранізацією цього складного і суперечливого твору, проте режисерові вдалося ефектно виділитися на тлі своїх попередників.
Нова "Анна Кареніна", що від 1 січня в українському прокаті, сумлінно слідує за сюжетом літературного першоджерела, проте не наслідує його реалізму. Райт не захотів знімати іще один костюмований фільм і помістив його дію в грубо підкреслені та еклектичні театральні декорації. Рішення здається вдалим, адже умовність місця й дії автоматично знімає усі можливі дорікання в недостовірному відображенні російського життя ХІХ століття.
Фільм розпочинається одразу на театральній сцені, а далі продовжується драматичною зміною декорацій, що вона відбувається на наших очах, проходами героїв через студійні лаштунки і несподіваним переміщенням із кімнати у чисте поле, купе потягу чи навіть інше місто. Сам потяг у картині – це лише іграшка дитячої залізниці, в яку грається маленький Сєрьожа Каренін. Цей складний та вишуканий епізод, за який треба подякувати насамперед операторові Шеймусу МакГарві, задає надалі тон усій двогодинній картині.
Автором сценарію картини став відомий драматург Том Стоппард, який попри свою сценарну діяльність, найбільше уславився саме театральними роботами. Натомість Джо Райт колись починав кар’єру в ляльковому театрі, тож "Анна Кареніна" виглядає дитям пристрасті двох затятих театралів. Саме Стоппарду належить ідея представити російську аристократію 1870-х як велику трупу акторів, що вони відчайдушно намагаються грати сцени з французького життя. Трагедія ж Анни полягає у тому, що вона наважилася відмовитися від лицедійства.
Райт доповнив сценарій бутафорною ляльковістю, підкреслено екзальтованими жестами героїв, величними та бароковими костюмами, манірними танцями та помпезними інтер’єрами. Втім, картина пронизана також любов’ю до образу імпортованої на захід Росії – із її снігами, мужиками, ізбами та калінкою-малінкою. В ній знайшлося місце і вшануванню власне російського театру, зокрема – балету. Скажімо, сцена першого танцю Анни і Вронського натякає на "Лебедине озеро" Чайковського, де Кітті Щербацька виступає у ролі Одетти, а Кареніна – Одилії.
Вже з перших хвилин "Анна Кареніна" стає несподіванкою для глядача, звиклого до класичних костюмованих постановок, проте після ефектного представлення усіх героїв драми, фільм поступово повертається у традиційні кінематографічні декорації. Постановка Райта чимось близька до епатажних кіноекспериментів Кена Рассела, щоправда, їй дуже бракує расселівської іронії, його сміливих культурних метафор. По-суті, вона залишається красивою мелодрамою із дворянського життя, як і решта кіноадаптацій.
Граф Лєв Толстой у своєму романі роздумував над природою почуттів чоловіка та жінки, над умовами, за яких можливе справжнє кохання, а також намагався дати рецепт подружнього щастя. Проте усі його філософування вкотре залишилися поза екранізацією, яка знову звела трагедію Анни Кареніної до печальних роздумів про вмирання любові та ревнощів розчарованої в своєму коханому жінки.
УП. Життя, 04.01.2013