Ірина Зубавіна, Берлін-Київ

Попри коментар артдиректора міжнародного Берлінського кінофестивалю Карло Шатріана стосовно домінування в програмі основного змагання «темних тонів», «Срібного ведмедя», спеціальний приз, присвячений 70 Берлінале, дістала комедія (нарешті!) «Видалити історію». Це дев'ятий спільний фільм творчого тандему французьких абсурдистів Бенуа Делепіна та Ґустава Керверна, (Effacer l'historique, Бельгія).   Режисерський дует уже двічі заявляв про себе на Берлінському фестивалі. 2010 року це був «Мамонт», а 2016-го – «Сент Амур».

«Видалити історію» – гірка комедія, гнітючий фарс про сучасний світ, що потерпає від нав’язливого технологічного пресингу, експансії різноманітних приладів, посередників у комунікації – смартфонів, соціальних медій, автоматичних відповідачів та інших нововведень. Обравши забавний спосіб, автори розповідають про те, як техніка, проникаючи в наше життя, руйнує живу комунікацію, товариські стосунки…

Події відбуваються у французькому передмісті: доглянуті будиночки з мініатюрними газонами приховують темний бік зруйнованих доль їхніх мешканців. Троє сусідів Марі (Бланш Ґардін), Бертран (Денис Подалідес) та Кристін (Коріна Масієро) активно користуються соцмережами й томляться від агресивних вторгнень віртуального світу.

Марі, повертаючись до своєї заміської оселі, притуляється до дерева, аби почухати спину. Виглядає так, ніби вона п’яна або й гірше (бо свербіж шкіри є одним з найчастіших побічних ефектів після вживання опіатів – таких анальгетиків, як морфін, оксикодон). Насторожує, що будинок жінки – порожній. Син переїхав до батька, й тепер, напередодні його 15-го дня народження, Марі боїться, що він може побачити в інтернеті страшний компромат. А все тому, що Марі не від великого розуму та перебравши спиртного, провела гарячу ніч із незнайомцем, який тепер шантажує її перспективою викласти до мережі пікантне відео.

Самотній удовець Бертран отримує розраду в довгих телефонних куртуазних розмовах з рекламним аґентом на ім’я Міранда, попри те, що борги від нав’язаних рекламістами трат уже тиснуть на нього, перетворюючись на справжню проблему. Та ще й його єдина донька-старшокласниця відмовляється відвідувати заняття після того, як  шкільні хайтери розмістили на фейсбуці відео з кадрами принижень дівчини. Бертранові не вистачає ані часу, ані хоробрости захистити доньку.

Кристін перебуває у хворобливій залежності від телесеріалів, що викриває її внутрішній конфлікт – відсутність об’єкта любови. Втративши престижну роботу на атомній електростанції внаслідок надмірної залежности від «мильних» пристрастей, Кристін змушена сісти за баранку таксівки. Втім, попри всі старання, її «убер» отримує найнижчий комп’ютерний рейтинґ. Він ніби «завис», не піднімаючись вище однієї зірки.

Ця знедолена трійця представників середнього віку та середнього класу в пошуках шляхів до вирішення своїх проблем потрапляє на вітряну електростанцію з амбітною табличкою «Бог» над входом до центру керування. Щось на кшталт того, як у казці про чарівника Смарагдового міста три приятелі шукали допомоги «могутнього та жахливого» Ґудвіна: залізний Дроворуб мріяв про серце та емоції, полохливий Лев – прагнув хоробрости, а Страшило жадав прибавки розуму.

Наших друзів у середині екологічного вітрогенератора зустрічає чолов’яга з навичками гакера високого класу. Втім, сфера його впливу має свої обмеження: йому не під силу впливати на «хмару», на штучний інтелект, що його людство творило задля допомоги, а тепер потрапило до небезпечної залежности від власної могутньої вигадки. Персонажі мають діяти самостійно.

Врешті-решт трійця оголошує війну безликим технологічним гігантам – корпораціям, володарям цифрових даних, підступним руйнівникам усіх принципів конфіденційности.

Марі з оскаженілим криком «Моя піхва – у хмарі!» вривається до центру обробки даних, де різноманітна віртуальна інформація накопичується та зберігається на масивних жорстких дисках. Кристін зухвало розправляється з комп’ютером в офісі компанії «убер»-супроводу за допомогою електропилки. Бертран жбурляє свій стільниковий телефон у море. Й світ повертається до героїв іншим, приємнішим боком. Гейтерське відео знущань видалене з обігу, епізод секскомпромату переписаний: особиста сторінка Марі тепер презентує комплементарну історію її волонтерства в країнах «третього світу». Кристін нарешті отримала довгоочікуваний високий рейтинґ свого кебсервісу. Соняшні кадри, живе спілкування сусідів – явні ознаки гепіенду технологічної сатири. Позитивний настрій фіналу ніби дає надію людству.

Всі, кого дратують механічні голоси автовідповідачів, безконечні проходження низки тестів задля доведення бездушній машині, що «ви – не робот», ті, кому доводилося забувати паролі та потерпати від спаму, легко солідаризуються з героями фільму.

Тема боротьби маленької людини проти всевладної Системи всіма доступними засобами – характерна для режисерського дуету Делепіна-Керверна. Сказати б, занепокоєння тотальним контролем «великого боса» вже неодноразово осмислювалося кінематографом – від «Альфавіля» (1965) Жана-Люка Ґодара до «Нейроманта» (1984) Вільяма Ґібсона й «Матриці» (1999) режисерів Вачовських. Та лише усвідомивши масштаби загрози тотального поглинання культури кіберкультурою, людство почало іронізувати над новою небезпекою. Як-от у комедії «Видалити історію» (2020), світова прем’єра якої відбулась на Берлінале.

«Видалити історію» піднімає чимало проблем сучасного світу, що зазнав радикальних перетворень через експансію технологічних винаходів. Зокрема, підліток, який читає книжку, глибоко вражає Марі. Але виявляється, це інструкція «Як правильно вибрати мобільний телефон». До поля уваги авторів потрапили також проблеми алкоголізму, інфляції, безробіття, самотности й дискомунікації та соціальних потрясінь. Жовтий жилет, що зберігає Кристін у кубашці свого авта – вочевидь, лукавий натяк на її участь у маніфестаціях руху протестів у Франції, що був інспірований піднесенням цін на пальне у 2018-му.

Отже, «Видалити історію» – трагікомедія про кіберзнущання та інші сумні сторони сьогоденного буття наразі здобула симпатії глядачів та престижну нагороду. Втім, цілком можливо, за кілька років ніхто не згадає нинішнього срібного переможця Берлінале. Як доводить практика, така доля чекає на більшість володарів призових статуеток. Симптоматично: інтернет-видання Film-rezensionen за результатами аналізу 22 статей дає фільмові доволі скромну оцінку – 3,95 (79,09%).