О. Войтенко, Сценарна Майстерня
Діти, як пожежа, їх важко вгамувати,
потрібно їм просто дозволити награтися.
з фільму
Кіно в кінотеатрах, власне, чимдалі більше та впевненіше дивиться з екрана на свого глядача молодого й молодшого... І скрізь у світі, й тим паче в Україні. Дивиться і впізнає його, або ж не дуже. Часом забуваючи, що поглядає не з екрана телевізійного перед себе, де вмощуються люди старші та й похилі…
А може, варто гарно роздивитися темінь зали й зробити відповідні висновки, аби глядач той не відвертав голови, не мружив очі, а радів, переживав і плакав щиро й безпосередньо. Щоби сміявся аж реготав, дарма, що його за те можуть скрушно обізвати дурносміхом, мовляв, та вам пальця тільки покажи, ви й одразу…
То чи готовий кіноекран розгорнути на собі й у собі суто підліткову за духом історію, фактично дитячу?
Таку, де всі, від малого до великого, дивляться мультики про літл поні та слухають пісні південнокорейського гурту БіТіЕс, або ж наспівують «Кільце вогню» леґендарного Джоні Кеша. Таку, де розгортаються пригоди в напущеній у кімнаті вогнеборній піні чи на вогняному пожежному симуляторі. Ту, де слизько на майданчику, що ноги розповзаються у шпагаті, а крихітні діти застосовують проти дорослих «зброю масового ураження» – випускають отруйні гази після ситного обіду. Це таку, де дорослі вправно роверять на дитячих велосипедах і спорожняються прямо з дітьми на руках. Ту, де щедро дарують дарунки й невміло, але влучно розповідають казочки на ніч, яких насправді не знають чи не пам’ятають. Ту, де дітвахи сватають дорослих, турбуються за життя кроликів на дорозі й обожнюють всіляку іншу живність, від здоровенних псів до жаб і жабурів. Таку, де династійні традиції – чи то вогнеборні, чи то бухгалтерські – є чимось правдиво святим, а рівень гумору гіперпростодушний. Таку, де справжні герої дещо недоумкуваті, але ніколи не плачуть. Ту, де протягом усього сюжету блукає неймовірно загрозливий, але дитинний здоровань з гігантською вогнеборною сокирою, що він скидається на Бляшаного Лісоруба з «Чарівника країни Оз». Таку, де всі, кому треба, братаються, одружуються і всиновлюються. Себто фінальний гепі-енд, сказати б, на всю котушку…
Усе це з американського фільму під назвою «Ігри з вогнем», що нині на українських екранах. Вогнеборці-парашутисти, яких, виявляється, на всі Штати лишень 336, геройськи гасять усе, що не там, де треба, горить, рятують усіх, кого не гріх порятувати, не замислюються про дурне, люблять дітей та тварин і не чинять лихого. Родинна комедія, така ж нехитра й простодушна, як і гумор її ситуацій та діалогів. Кінокритики за океаном, та й не тільки, переважно скептично стріли й оцінили цю стрічку, але, як то кажуть, не для них вона роблена. Тобто кіноекран уже готовий втілити й розгорнути... Сміливости вистачило й виробничій студії, і режисерові картини Енді Фікмену, що він свого часу поставив на театральній сцені комедію «Гебротопія»/Jewtopia, на котру – вперше в Лос-Анджелесі – були викуплені всі квитки на всі 240 вистав.
Можна довго й переконливо говорити про не найкращий авторський смак, про фактично телевізійну стилістику дійства, але фільм переконливо тягнеться до юного глядача, який почасти таким і є – одвертим і неперебірливим.
Бюджет стрічки складає 29 мільонів доларів, нині її бокс-офіс понад 53 мільони, але, певне, завдяки українській публіці ця цифра збільшиться. Хочеться цього комусь чи ні.