Зазвичай на Берлінському кінофестивалі чимало фільмів, що досліджують соціум у всіх його проявах. У тому числі й нетрадиційних. Скажімо, у конкурсній стрічці «Фантастична жінка» чилійського режисера Себастьяна Леліо, одного з лідерів рейтингу журналу Screen, де розповідається про молоду жінку, трансвестита.
Сильна стрічка і, відповідно, потужний месидж фільму «Слід звіра» польського режисера Агнешки Холанд. Тут дісталось заледве не усім інституціям, в тому числі католицькій церкві: за потурання тим, чиєю ідеологією є убивство звірів, за людиноцентричну філософію, яка загрожує усьому світові, з людиною включно.
А у позаконкурсному фільмі «Дім намісника» індійського режисера Гуріндер Хадха йдеться про події 1947 року – Велика Британія розпочинає процес демонтажу імперії і надсилає лорда Маутбаттена (Х’юдж Бонневіль) для здійснення необхідного реформування. Одначе з цим разом починаються непередбачувані конфлікти, вир яких погрожує Індії неймовірними катаклізмами... Варто й українцям подивитись, та й свої катаклізми нарешті спробувати проаналізувати – бодай на екрані.
Журналістів на Берлінале така кількість, що не завжди потрапляєш на прес-покази – просто не вистачає місць. Ось так пройшов повз мене фільм «Молодий Карл Маркс» Рауля Пека (програма Berlinale Special) – а так кортіло побачити класика, давно вже не траплялось здибатись. Втім, знайома журналістка заспокоїла: «А, фільм того не вартує. Хіба що побачили, як Маркс кохається з Дженні. – Дружиною? – Так! – Ото чоловік правильний – кохається тільки зі своє половинкою. Класик, одним словом».
Ну, а на фільм «Смерть Сталіна» Армандо Януччі я просто не пішов. Біс з ним, зі Сталіним. Якщо вірити авторові журналу Variety – це комічний погляд на події, пов’язані з відходом «вождя всіх народів» у небуття. Ну, пішов і цур йому пек.
А от Путін – інша справа. «Чого росіяни так люблять Путіна? – мав необережність поцікавитись в однієї з московських журналісток. – Люблять?! Звідки ти взяв? – Як же, 87-процентний рейтинг. – Журналістка аж підскочила від обурення: «Ти що, не знаєш, як проводяться ті опитування? Опитали десятьох, шість не побажали нічого говорити, з чотирьох двоє сказали «так». Ото вже й 80 процентів».
І додала: “Путіна справді дехто любить – як телевізійного актора. А владу в цілому росіяни просто ненавидять...”».
Знайома картинка, чи не правда?
Чекаємо на нові екранні одкровення.
Берлін
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7176
**
І добрії почуття
Берлінський міжнародний кінофестиваль дістався екватору – поки що все доволі традиційно: у центрі уваги Берлінале фільми, де у фокусі соціальна проблематика.
Щойно, на ранковому вівторкому прес-сеансі, показали фільм «По той бік надії» знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі (цьогоріч йому виповнюється 60). Найактуальніший, мабуть, нині для Європи матеріал – біженці з Близького Сходу. Сірієць Халед (Шерван Хайі) з Алеппо прибуває до Фінляндії на кораблі, у вугільній ямі. Прибуває, хоч його й побачив один із працівників – і зробив так, щоби Халед дістався фінського порту. А там він уже по накатаній – до поліції, звідти в еміграційну службу. Яка видає банальний, трафаретний вердикт: сірійця належить повернути назад, через Туреччину. Уже наступного ранку... Та завдяки одній із працівниць еміграційної служби Халед тікає.
Паралельно, за всіма законами класичної драматургії, ми знайомимось з перебігом життя фінна Вікстрема (чудова робота Сакарі Куосманена). Він залишає дружину, він займається якимось сумнівним дрібним бізнесом, затим виграє чималеньку суму грошей у казіно, купує ресторан – такий, що на ладан дише. Тут уже звичний Каурісмякі – з його гумором, іронічним поглядом на життя фіннів: колектив ресторанчику всуціль комедійні персонажі.
Смішні, смішні й недосконалі люди. Одначе ж як вони перетворюються, на очах, коли треба допомогти біженцю з далекої і малозрозумілої Сирії! Хоча є у Фінляндії й люди, налаштовані войовниче проти зайд, звідки б вони не були. Кілька разів Халед опиняється сам на сам з ними, і таки потрапляє на ніж одного з них. Та герої не вони, герої фільму – прості фінни, які рятують сирійця: приймаючи його на роботу в ресторан (його трансформації – від фактичної «столовки» до суші-бару й індійського кулінарного бенкетування – подано в режимі заледве не ексцентричної комедії). Навіть документ отримує Халед – у той же ексцентричний спосіб.
Словом, режисер досхочу насміявся над своїми співвітчизниками. І разом з тим показав їх як людей, що зберігають у своїх душах справжні гуманістичні почуття, здатність прийти на допомогу – і ближнім і дальнім. Це фільм про людське братство – і цим він зворушує: надзвичайно! Надія на людство і людей не вмирає...
Важко сумніватися в тому, що картина Каурісмякі претендуватиме на призи Берлінале. Вболіватиму за неї, за нього.
Берлін
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7177
Сильна стрічка і, відповідно, потужний месидж фільму «Слід звіра» польського режисера Агнешки Холанд. Тут дісталось заледве не усім інституціям, в тому числі католицькій церкві: за потурання тим, чиєю ідеологією є убивство звірів, за людиноцентричну філософію, яка загрожує усьому світові, з людиною включно.
А у позаконкурсному фільмі «Дім намісника» індійського режисера Гуріндер Хадха йдеться про події 1947 року – Велика Британія розпочинає процес демонтажу імперії і надсилає лорда Маутбаттена (Х’юдж Бонневіль) для здійснення необхідного реформування. Одначе з цим разом починаються непередбачувані конфлікти, вир яких погрожує Індії неймовірними катаклізмами... Варто й українцям подивитись, та й свої катаклізми нарешті спробувати проаналізувати – бодай на екрані.
Журналістів на Берлінале така кількість, що не завжди потрапляєш на прес-покази – просто не вистачає місць. Ось так пройшов повз мене фільм «Молодий Карл Маркс» Рауля Пека (програма Berlinale Special) – а так кортіло побачити класика, давно вже не траплялось здибатись. Втім, знайома журналістка заспокоїла: «А, фільм того не вартує. Хіба що побачили, як Маркс кохається з Дженні. – Дружиною? – Так! – Ото чоловік правильний – кохається тільки зі своє половинкою. Класик, одним словом».
Ну, а на фільм «Смерть Сталіна» Армандо Януччі я просто не пішов. Біс з ним, зі Сталіним. Якщо вірити авторові журналу Variety – це комічний погляд на події, пов’язані з відходом «вождя всіх народів» у небуття. Ну, пішов і цур йому пек.
А от Путін – інша справа. «Чого росіяни так люблять Путіна? – мав необережність поцікавитись в однієї з московських журналісток. – Люблять?! Звідки ти взяв? – Як же, 87-процентний рейтинг. – Журналістка аж підскочила від обурення: «Ти що, не знаєш, як проводяться ті опитування? Опитали десятьох, шість не побажали нічого говорити, з чотирьох двоє сказали «так». Ото вже й 80 процентів».
І додала: “Путіна справді дехто любить – як телевізійного актора. А владу в цілому росіяни просто ненавидять...”».
Знайома картинка, чи не правда?
Чекаємо на нові екранні одкровення.
Берлін
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7176
**
І добрії почуття
Берлінський міжнародний кінофестиваль дістався екватору – поки що все доволі традиційно: у центрі уваги Берлінале фільми, де у фокусі соціальна проблематика.
Щойно, на ранковому вівторкому прес-сеансі, показали фільм «По той бік надії» знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі (цьогоріч йому виповнюється 60). Найактуальніший, мабуть, нині для Європи матеріал – біженці з Близького Сходу. Сірієць Халед (Шерван Хайі) з Алеппо прибуває до Фінляндії на кораблі, у вугільній ямі. Прибуває, хоч його й побачив один із працівників – і зробив так, щоби Халед дістався фінського порту. А там він уже по накатаній – до поліції, звідти в еміграційну службу. Яка видає банальний, трафаретний вердикт: сірійця належить повернути назад, через Туреччину. Уже наступного ранку... Та завдяки одній із працівниць еміграційної служби Халед тікає.
Паралельно, за всіма законами класичної драматургії, ми знайомимось з перебігом життя фінна Вікстрема (чудова робота Сакарі Куосманена). Він залишає дружину, він займається якимось сумнівним дрібним бізнесом, затим виграє чималеньку суму грошей у казіно, купує ресторан – такий, що на ладан дише. Тут уже звичний Каурісмякі – з його гумором, іронічним поглядом на життя фіннів: колектив ресторанчику всуціль комедійні персонажі.
Смішні, смішні й недосконалі люди. Одначе ж як вони перетворюються, на очах, коли треба допомогти біженцю з далекої і малозрозумілої Сирії! Хоча є у Фінляндії й люди, налаштовані войовниче проти зайд, звідки б вони не були. Кілька разів Халед опиняється сам на сам з ними, і таки потрапляє на ніж одного з них. Та герої не вони, герої фільму – прості фінни, які рятують сирійця: приймаючи його на роботу в ресторан (його трансформації – від фактичної «столовки» до суші-бару й індійського кулінарного бенкетування – подано в режимі заледве не ексцентричної комедії). Навіть документ отримує Халед – у той же ексцентричний спосіб.
Словом, режисер досхочу насміявся над своїми співвітчизниками. І разом з тим показав їх як людей, що зберігають у своїх душах справжні гуманістичні почуття, здатність прийти на допомогу – і ближнім і дальнім. Це фільм про людське братство – і цим він зворушує: надзвичайно! Надія на людство і людей не вмирає...
Важко сумніватися в тому, що картина Каурісмякі претендуватиме на призи Берлінале. Вболіватиму за неї, за нього.
Берлін
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7177