Я йду осіннім парком. Вітер розвіває моє волосся, підкидає вгору пожовкле листя вгору. Навколо темрява.
Я йду в нічній сорочці через парк. Мені холодно...
Тіло вкриває гусяча шкіра.
А я йду.
Вітер не вщухає стає ще дужчим. Мене валить з ніг.
Але я йду, не знаючи куди, мене зносить. Я падаю і ріжу чимось руки до крові.
От чорт, порізалася...
Знову.
Я плачу. Сльози падають на землю і, від сліз, листя перетворюється на болото, в якому грузнуть ноги, але я мушу йти, мушу.
Мушу...
Я борсаюся, але що більше борсаюся тим більше грузну. Вітер б*є в обличчя. Голос в моїй голові кричить: “ Йди! Йди! Ти не маєш зупинятися! Не смій!
Я борсаюся, але грузну по коліно. Мені страшно. Голос кричить: йди! Борися!.
І я рухаюсь, але грузну. Вітер виє, листя б*є в обличчя.
Мені холодно...
Я обіймаю себе руками, щоб якось зігрітися, але марно. Мені холодно.
Борися! Йди вперед!- кричить голос в моїй голові
- Я не можу.- шепочу я.
- Ти можеш!- кричить голос.
Вітер вдарив в обличчя і я вгрузла в болоті по пояс.
- Борися! Йди! Ти мусиш!- кричить голос.
Я збираюся з силами і знову починаю борсатися, але раптом я бачу світло над парком. Воно ледь-ледь помітне, але я його бачила. Вітер бив в обличчя безжально. Пісок з листків сліпив очі. Але раптом мене пройняло нове відчуття. Відчуття того, що я приймаю це болото. Воно мені приємне.
Воно мене міцно тримало, але моїм ногам там було тепло, на відміну від моїх зубів,які цокотіли від холоду.
Я роздивляюся в різні боки і бачу сонячний промінчик. А в ногах було тепло, а пд ногами м'яко і я щаслива...
- Борися!- крикнув голос.
- Ні.- сказала я.
І, посміхнувшись, я дозволяю болоту поглинути мене.
Я прокинулася від сонця, яке яскраво освітлювало парк. Лежачи на килимі з листя, я зрозуміла, що голос, який лунав в моїй голові роками, мені не належав. Світ в якому я жила був витвором моєї уяви.
Я лежала на килимі і зрозуміла, що світ навколо мене змінився, бо змінилася я сама.
Побачивши світло у власній темряві..