Минулого тижня група українських кінематографістів, на запрошення Польського інституту у Києві, відвідала Польщу і мала можливість ознайомитись із станом кінематографа у наших сусідів.

У складі групи (до неї входили критики і журналісти, зокрема телеканалу ICTV) був і голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, який поділився враженнями від поїздки.

Сергій Тримбач:

- По-перше, велика вдячність Польському інституту – поїздка надзвичайно інформативна і корисна. Ми побачили нову Польщу, ми побачили кілька поколінь польських кінематографістів, які витворили нині кіно, що все активніше витісняє з національних екранів фільми інших країн. Молоді поляки хочуть бачити, і отримують таку можливість, своїх героїв і свою історію. Приємно вразило, що класики, всесвітньо відомі режисери Анджей Вайда, Кшиштоф Зануссі, Єжи Гофман з надзвичайною повагою і приязню говорили про молодше покоління польських кінематографістів. Гофман, до речі, під час тривалої розмови багато говорив про уроки історії – і Польща, і Україна, на його цілком правдиву думку, в минулому зазнавали катастроф внаслідок внутрішніх розборок, а то й війн. Враження, що Польща упродовж останнього чвертьстоліття врахувала уроки історії. «Солідарність» - справді ключове слово для розуміння природи успіхів поляків, з кінематографом включно. У нас, на превеликий жаль, історія все ще учить тому, що вона нічому не учить. Деякі українські кінематографісти (є такі серед старших, є й серед молодших) заходились нині з'ясовувати, хто першим сказав «гусак» (о, безсмертний Гоголь!). Кіно, яке тільки-тільки почало оживати, знову гальмують, і ми не знаходимо нічого кращого, аніж сварки, внутріособні війни… Подивімось на поляків, подивімось.

По-друге, сильне враження справила ефективність реформ в кіноіндустрії. Визначальним у цьому процесі стало створення 2005 року Польського інституту кіномистецтва. Від самого початку його генеральним директором стала тридцятилітня (!) Агнешка Одорович. Нині завершується друга, і остання, каденція її перебування на цій посаді. Під час зустрічі пані Агнешка розповіла про основні досягнення Інституту. В їх основі прийнятий того самого 2005 року Закон про кіно, який і спроектував реформи. Нині річний бюджет польського кіно становить 35-40 мільйонів євро, причому 90 відсотків цієї суми надходить з кіноринку (!), а не від держави. Всі учасники польського ринку сплачують щорічно 1,5 проценти від своїх доходів на користь Інституту. Головний підсумок дев”ятилітніх реформ: не просто різке збільшення фільмів, а те, що глядачі почали дивитися свої картини – частка національних фільмів у прокаті становить 25-30 відсотків!

Мене особисто цікавив механізм відбору проектів, адже у нас він у чомусь схожий, одначе супроводжується скандалами. «У нас ніяких скандалів,- пояснила пані Одорович,- немає». Хоча та сама двоступінчата система. Шість експертних комісій, кожну з яких очолює режисер (саме так). Обов”язковою умовою є те, що такий керівник комісії на час своєї короткої каденції зобов”язується не брати участь у жодному проекті, який подається на конкурс. Цікавим є те, що продюсер може подавати свій проект до однієї з комісій – на власний розсуд! Доля відібраних комісіями проектів вирішується на другому етапі, коли керівники комісій збираються разом і шляхом дискусій та голосування встановлюють остаточний реєстр відібраних кінопроектів. Може, варто і нам запозичити цей досвід? Запозичити у мирних, не войовничих і на диво ефективних поляків…

Бо ось поки в нас хочуть ліквідувати Держкіно, український аналог польського Інституту. Не запропонувавши нічого, просто «оптимізувати». Замість прийняття нової редакції Закону України про кіно, яке б дало нове дихання нашій кіноіндустрії… Замість того, щоби наш кінематограф отримував свою частку від ринку… Різати бухгалтерськими ножицями – ніякого розуму не треба. Хто б оптимізував мізки наших чиновників, в яких одна пісня – скорочення видатків.

Не менш вражаючим є і досвід реформування польської Спілки кінематографістів. Голова Спілки, відомий кінорежисер Яцек Бромський оповів: коли сів у керівне спілчанське крісло у кінематографічної громади у власності була аж одна кімната. Нині орендують два поверхи будівлі у центрі, будують офіс, куди невдовзі переїдуть. Придбали кінотеатр «Кіно Культура», який показує добірні фільми, старі й нові, він є своєрідним клубом. Там же ресторан, в якому члени Спілки, у першу чергу старшого віку, завжди можуть пообідати за мізерну суму. Придбали землю в одній із польських провінцій, де збудували Будинок творчості кінематографістів. Щонайважливіше – Спілка фінансує виробництво фільмів-дебютів…

В чому сутність таких досягнень? Спілка стала організацією колективного управління авторськими правами, й відтак отримує чималі надходження за використання тих прав. Як пояснив Бромський, не всі члени Спілки є носіями авторських прав. Відтак носії прав виокремлені в гільдію і є спеціальний відділ, який і опікується даною проблематикою. Одначе усе це прийшло після тяжкої в тривалої боротьби. Перемога в якій стала можливою завдяки консолідації всіх кінематографістів.

Під час бесід Анджей Вайда і Кшиштоф Зануссі дуже високо поцінували діяльність Спілки кінематографістів. Що теж симптоматично…

Закінчення розповіді - в один із наступних днів