Гомосексуальність – великий блакитний кит. Один із тих, на яких тримається фестивальний європейський кінематограф. Він плаває поряд з китом-педофілією й китом-національним питанням і час від часу випускає фонтан. Цьогоріч на Лазурове узбережжя прибилися два французькі представники сімейства блакитних – «Незнайомець на озері» Алена Ґіроді й «Життя Адель» Абделатіфа Кешиша. Ці абсолютно різні фільми об’єднує лише дві речі: режисери-французи і головні герої нетрадиційної сексуальної орієнтації.

Хоча ні, є дещо ще – після обох цих стрічок важко оговтатись, і не лише через надвідверті відвертості й прямолінійні прямолінійності. Фільм Ґіроді заперечує усталене уявлення про гей-кіно: тут немає схованих у шухлядах блискіток з боа й набитих суспільним осудом саден. Він спопеляє своїх героїв в чистому, аскетичному крематорії, тоді як Кешишу до вподоби розцяцьковані печі й додаткова пляшка запалювальної суміші. «Життя Адель» була б ідеальною стрічкою про нелегку жіночу долю, якби режисер не напхав у неї м’ятно-персикових льодяників, завбачило відсунувши шурхотливу блакитну обгорточку.

Абделатіф Кешиш, звісно, не жінка і не лесбіянка, та це не виправдовує зловживання ним шаблонами. Він знімає фільм про доленосне кохання, де завжди розтулений рот є ознакою чуттєвості, «справжні» лесбіянки шаленіють від устриць, а гомосексуальна пара ділиться на «хлопчика» і «дівчинку» за довжиною волосся.

«Життя Адель» засмальцьоване стереотипами про лесбіянок, та все одно Кешиш показує любов не так, як це прийнято. Справжня любов у кіно зазвичай тихенько зітхає й ховається під ковдрою. Героїні Кешиша кохають одна одну голосно, самовіддано й прилюдно. І це не просто пристрасть – це кохання всього життя. Уже за кілька днів після перегляду фільму все стає на свої місця: секс для режисера нічим не відрізняється від поглинання їжі, він захоплюється людською фізіологією. Його любов не душить з милосердя на старості років подушкою – вона трішки ближча до життя, хоча й надміру живописна.

Ось Адель (Адель Екзаркопулос) закінчує школу – її рот розтулений, і ним вона спрагло поглинає чужі думки: що треба мати хлопця, готуватися до випускних іспитів і протестувати проти зменшення видатків на освіту. Адель слухняна й обожнює спагеті болоньєзе. Блакитнокоса коханка (Леа Сейду) – перше її самостійне рішення, нехай і прийняте під впливом прочитаних книжок і невдалих побачень з незграбними хлопцями. Ось Адель уже мешкає з Еммою – вона досі збирає волосся на маківці, але тепер уже ходить на мітинги за права сексуальних менших і вчиться любити морепродукти. Вона вже не слухняна – Адель виросла, вміє частувати гостей і частіше миє голову. А ще вона вчителька, і пишається цим. І саме тому більше не цікавить свою кохану.

А Кешиша не цікавить ніхто, крім його героїнь. Тут має значення лише те, що Емма обожнює полуничне молоко й пофарбувала волосся, а Адель на уроці не встигла дочитати з діточками казку. Режисер замикає своїх дівчат у фатальному ланцюжку подій: змусиш когось плакати – плакатимеш сам, розіб’єш пару – розіб’ють і твою, вчитимеш інших – навчать і тебе. Події повторюються, партнери змінюються, змінюються зачіски. Незвичність, ніжність, блакитний колір – усе дуже гарно. Однак Кешиш міряє своїх чарівних дівчат мірками нудних, геть не богемних пар. Він розбиває цю кульку з блакитного кришталю об гори немитого посуду і невірність. Висновок режисера дуже сумний: навіть у палких красунь часом болить голова.

За дивним збігом обставин, «Життя Адель» вийшла в український прокат 7-го листопада – на річницю Жовтневого перевороту. Цей фільм – революція, а у кожної революції має бути власний гімн. Відтепер це Lykke Li “I Follow Rivers”. Рожевий – уже не найбільш лесбійський колір.