1.
Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце.
Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись).
Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він.
Обличчя заховане у тінь. Усміхався.
- Як ти? – запивав.
Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути?
- Ти? – здивовано.
- Я…
Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку – вправо; очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритої кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий».
Він попросив хліба.
- Кусочок житнього хліба.
- Тату, ти хочеш їсти?
- Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим.
- Заходь до хати…
Він похитав головою: НІ!
- Ти винеси мені, я почекаю тут…
Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба.
«Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір.
НЕМАЄ.
- Тату! – Марія підходила до місця де бачила його.
НЕМАЄ.
… тільки кінець мотузки…
Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина…
…мотузка піднімалась вгору…
- Здрасті! – голос сусідки.
Марія озирнулась – Ганна.
- Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка.
Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола.
- Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія перехрестилась.
- Що?
- Ніби батько мій прийшов. Хліба попросив. Я винесла, а батька вже немає. Тільки мотузка сюдойво йде… лежить… А тут ти? І мотузка зникла…
Марія перехрестилась ще раз.
- Ох не чистий сплутав.
Страх холодком пробігся по спині жінки.
2.
- А що далі було?
- Далі?
- Ага!
- Нічого…
- Як?
- Я ж говорив, що це дивна історія…
- Що взагалі-взагалі?
- Так…
Олег мовчав. Він не хотів говорити хлопцям, що через кілька днів його бабушка повісилась. Він навіть шкодував про те, що згадав цю історію.
- Е-е-ех! Я думав фініш буде крутим… Фігня – історія.
Олег тільки кивнув головою.
Він згадав, як бачив ту картину.
Мотузка.
Бабка висить на ній.
Очі ніби спостерігають за ним. Круглі, випуклі, а на обличчі посмішка. Баба Марія посміхалась. Вітер легенько колихав висяче тіло, і десь там, де мотузка терлась в дерев’яний балок поскрипувала. Олег бачив, що другий кінець опускається до землі і зникає за поворотом (там де хлів і льох).
Олег чомусь не кричав.
Його заспокоювала посмішка (на її і його обличчі). Вони дивились один на одного. Внук на Марію, вона на Олега.
… і лише голоси…
…звідти…
…де зникав кінець мотузки:
- НА-А-А-ША-А-А! – тихо і повільно – МАША-НАША.
Стара Синява. Січень – лютий 2012
Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце.
Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись).
Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він.
Обличчя заховане у тінь. Усміхався.
- Як ти? – запивав.
Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути?
- Ти? – здивовано.
- Я…
Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку – вправо; очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритої кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий».
Він попросив хліба.
- Кусочок житнього хліба.
- Тату, ти хочеш їсти?
- Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим.
- Заходь до хати…
Він похитав головою: НІ!
- Ти винеси мені, я почекаю тут…
Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба.
«Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір.
НЕМАЄ.
- Тату! – Марія підходила до місця де бачила його.
НЕМАЄ.
… тільки кінець мотузки…
Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина…
…мотузка піднімалась вгору…
- Здрасті! – голос сусідки.
Марія озирнулась – Ганна.
- Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка.
Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола.
- Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія перехрестилась.
- Що?
- Ніби батько мій прийшов. Хліба попросив. Я винесла, а батька вже немає. Тільки мотузка сюдойво йде… лежить… А тут ти? І мотузка зникла…
Марія перехрестилась ще раз.
- Ох не чистий сплутав.
Страх холодком пробігся по спині жінки.
2.
- А що далі було?
- Далі?
- Ага!
- Нічого…
- Як?
- Я ж говорив, що це дивна історія…
- Що взагалі-взагалі?
- Так…
Олег мовчав. Він не хотів говорити хлопцям, що через кілька днів його бабушка повісилась. Він навіть шкодував про те, що згадав цю історію.
- Е-е-ех! Я думав фініш буде крутим… Фігня – історія.
Олег тільки кивнув головою.
Він згадав, як бачив ту картину.
Мотузка.
Бабка висить на ній.
Очі ніби спостерігають за ним. Круглі, випуклі, а на обличчі посмішка. Баба Марія посміхалась. Вітер легенько колихав висяче тіло, і десь там, де мотузка терлась в дерев’яний балок поскрипувала. Олег бачив, що другий кінець опускається до землі і зникає за поворотом (там де хлів і льох).
Олег чомусь не кричав.
Його заспокоювала посмішка (на її і його обличчі). Вони дивились один на одного. Внук на Марію, вона на Олега.
… і лише голоси…
…звідти…
…де зникав кінець мотузки:
- НА-А-А-ША-А-А! – тихо і повільно – МАША-НАША.
Стара Синява. Січень – лютий 2012