Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, Matrix-devergent

30 серпня цього року пішов із життя Михайло Горбачов – колишній очільник КПРС і радянської держави, перший і останній президент СРСР, ініціатор “перебудови” й Нобелівський лауреат.

Чимало людей в усьому світі досі впевнені, що саме завдяки Горбачову закінчилася “холодна війна”. Так, Берлінська стіна впала, відбулося об’єднання Німеччини, радянські війська вийшли з Афганістану і з території країн Варшавського договору; почали відкриватися архіви, з’явилася свобода слова, на офіційному рівні визнали, що радянський режим стратив полонених польських офіцерів у Катині й що був підписаний пакт Молотова – Ріббентропа; на свободу почали повертатися політв’язні, а в Україні навіть дозволили перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, які загинули в таборах. Тож нічого дивного, що від середини 1980-х на Заході сформувався “культ Горбі”.

Однак багато людей пригадають і інші події, які сталися в роки перебування Горбачова на чолі СРСР: жорстокі придушення численних виступів, що спричинили смерті й поранення беззбройних мітингувальників в Алма-Аті та Караганді (1986); Тбілісі (1989); Баку, Душанбе і Єревані (1990); Вільнюсі та Ризі (1991). За цими справами не було проведено розслідувань, а радянські військові начальники не були покарані за надмірне застосування сили. У ті самі роки спалахнув конфлікт у Придністров’ї, почалося загострення в Нагірному Карабаху, сталися етнічні сутички й погроми в місті Ош, Ферганській долині та Андижані, як наслідок – тисячі біженців із гарячих точок. Тож багато хто небезпідставно покладав вину за ці події на керівництво Кремля.

А в українців ще й особливий рахунок за злочинне довготривале замовчування факту аварії на ЧАЕС, першотравневу демонстрацію у вже забрудненому радіацією Києві (1986), а також за майже забуту історію масового облисіння дітей у Чернівцях (1988), причини й наслідки якої все ще перебувають під завісою таємниці.

Та попри показову публічність і начебто відкритість Горбачова в його долі чимало дивних і загадкових сторінок, недомовленостей і навіть містичних збігів.

Але чи не найбільшу цікавість викликає образ Горбачова в масовій культурі, адже така популярність є доволі нетиповою для стовідсотково радянського за переконаннями діяча, тим паче вихованого комуністичним партійним апаратом. Щоправда, цей позитивний імідж, схоже, спрацьовував на повну силу здебільшого на Заході, а на теренах колишнього СРСР лише почасти, бо чимало людей звинувачували Горбачова в розвалі “великої держави”, вважали його мало не шпигуном західних розвідок або просто кепкували з нього.

Проте Михайло Горбачов активно подорожував світом і під час своєї каденції, і після того, як залишив посаду. І всюди з величезним успіхом: портрети на обкладинках впливових світових видань, виступи й лекції в поважних інституціях, світові лідери й зірки шоубізнесу, які прагнуть познайомитися. Лунала думка, що наприкінці 1980-х, упродовж 1990-х і мало не на початку 2000-х Горбачов за популярністю у світі поступався хіба Папі Іоанну Павлу II.

Як і багато політичних екслідерів, Горбачов писав книжки. Їх охоче перекладали та видавали в багатьох країнах. Якщо ви спробуєте більше дізнатися про бібліографію Горбачова, то будете вельми здивовані: навіть швидкий пошук показує понад сто назв його творів, виданих різними мовами в різних державах.

Окрема розмова – Михайло Сергійович і кіно. Деякі радянські лідери й раніше з’являлися на екранах у кадрах кінохроніки, а їхні образи втілювали в ігрових фільмах відомі актори. Роль Сталіна, наприклад, ще за життя диктатора неодноразово грав Міхаіл Ґеловані в радянських стрічках 1930-40-х. А в картині Юрія Озєрова “Солдати свободи” (1977) Євген Матвєєв постає в образі генерала Брежнєва. Проте інша річ – втілення Горбачова в різних фільмах: від “Рокі IV” (1985) із Сильвестром Сталлоне й серіалу “Чорнобиль” (2019), де з’являється усталений образ політичного лідера, аж до комедій, знятих ще за життя Горбачова й навіть в останні роки його перебування на посаді. 

Варто згадати й українські картини: короткометражну гротескну комедію Вадима Кастеллі “Посилка для Маргарет Тетчер” (1990) і повнометражну сатиричну стрічку Олега Фіалка “Імітатор” (1990), де в одному з епізодів головний герой вправно імітує Горбачова в телефонній розмові. До речі, озвучив Горбачова сам режисер, який має неабиякий акторський хист і відомий серед колег своїми імітаціями визнаних особистостей. Погодьтеся, що годі було уявити, аби образ якогось попереднього радянського лідера з’явився на екрані у творі “низького жанру”, яким вважається комедія.

Сам же Горбачов знімався в документальному кіно, але здебільшого за кордоном. На кінематографічному сайті IMDb знаходимо 106 документальних фільмів і серіалів з екслідером СРСР. Варто згадати ще дві знакові події, що стосуються його фільмографії: участь у рекламному ролику американської компанії Pizza Hut (1998) та камео в стрічці артхаузного режисера Віма Вендерса “Так далеко й так близького” (1993).

Одна з останніх його, так би мовити, екранних робіт – документальний фільм уродженця Львова Віталія Манського “Горбачов. Рай” (2020), у якому бачимо колишнього радянського лідера вже людиною похилого віку. Він мешкає в комфортабельному особняку в Підмосков’ї, має слуг і все ще висловлює вірність принципам ленінізму. Горбачов відмовляється визнавати свою роль у розпаді СРСР – навпаки, він переконаний, що ця держава могла існувати ще довго й що він докладав до цього чимало зусиль. У кадрі екслідер співає свою улюблену українську пісню “Стоїть гора високая…” на вірші Леоніда Глібова й охоче розповідає про українське коріння – своє і дружини. Але це не має вводити в оману: Горбачов схвалював політику нинішнього кремлівського правителя й підтримав анексію Криму у 2014 році.

Він залишив слід і в шоубізнесі. Згадаймо хоча б відомий свого часу хіт “Господин Дадуда” групи “Червона пліснява”. Уривки з промов Горбачова звучали в композиціях стилю техно на рейвах, ім’я згадувалося в піснях закордонних груп, а його портрет можна побачити на обкладинках альбомів, наприклад In Gorbachev We Trust гурту The Shamen.

У 2003 році Михайло Горбачов особисто долучився до роботи в музичній індустрії, записавши разом із Біллом Клінтоном і Софі Лорен текстовий супровід англійською мовою до симфонічної казки Сергія Прокоф’єва “Петя і Вовк” у виконанні оркестру. Уже наступного року ця платівка здобула “Ґреммі” в номінації “Найкращий альбом із текстовим супроводом для дітей”.

Образ Горбачова відтворений і в образотворчому мистецтві. Усе це разом насправді дивує: ну як радянська людина змогла посісти одне з помітних місць у західній попкультурі, скориставшись своєю політичною популярністю, послідовно і сміливо впродовж багатьох років розвивати свій образ та ще і, схоже, вдало монетизувати його, не маючи знань із маркетингу чи основ реклами, без допомоги вправних іміджмейкерів? Може, йдеться про неабиякий талант, який розкрився за сприятливих обставин?

Є й інші версії, які пояснюють цей феномен. Зокрема, у статті “Гучні хвалебні слова приховують роль Горбачова в глобалістсько-комуністичному «великому перезавантаженні»”, опублікованій у виданні The New American, Вільям Ф. Джаспер говорить про те, що Горбачов просто таки зачарував західні суспільства й медіа, які чимало доклалися до творення його прогресивного образу.

Вільям Ф. Джаспер вважає, що “нова політика” Горбачова приспала пильність Заходу. Також він переконаний, що саме екслідер відіграв велику роль у залученні інвестицій у начебто реформовану Росію, що своєю чергою допомогло колишній комуністичній еліті та їхнім спадкоємцям швидко інтегруватися в західні суспільства. Попри те, що Захід упевнений у своїй перемозі в “холодній війні”, радянська імперія не впала, а трансформувалася, бо Горбачов успішно застосував “м’яку силу”. Унаслідок цього постав жорстокий і кривавий путінський режим із його прагненнями світового домінування – прямий спадкоємець СРСР.