Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info
Мій давній товариш, з яким наприкінці 1980-х я знімав свої перші режисерські роботи, навчався на операторському факультеті Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві. Тоді республіканські кіностудії підпорядковувалися центру, але водночас мали право направляти до Москви на заочне навчання кількох своїх працівників, тож мій товариш двічі на рік їздив туди складати сесії.
Якось він запропонував мені приїхати до Москви, щоби познайомитися з його однокурсниками, які вже знали про мене, бо бачили наші спільні короткометражні фільми, які він показував у ВДІКу як курсові роботи. Була ще одна причина – день народження його однокурсника та найближчого друга, назвемо його N, з яким він дуже хотів мене познайомити.
Тож я та ще один наш приятель-художник вирушили до Москви. N справив враження розумної та ввічливої людини із почуттям гумору, непогано знав літературу та класику кіно, уже мав досвід роботи в професії. Як і ми, N любив західну рок-музику, цінував тих самих виконавців та взагалі мав прозахідні погляди. В останні роки існування СРСР цього вже можна було не приховувати. Народився й жив N у Мінську, працював на кіностудії “Білорусьфільм”.
Поїздка до Москви видалася веселою, тиждень швидко минув у спілкуванні, обговоренні важливих тем. Між нами виникла якщо не дружба, то взаємна приязнь та повага, а ще нас із N об’єднувало головне – любов до кіно. Усе свідчило, що в майбутньому N має стати не просто висококласним оператором, а справжнім митцем.
Десь через рік N приїхав на кілька днів до Києва у відрядження, знімати документальний фільм. Зрозуміло, що вдень він працював, але вечори залишалися вільними. Ми щодня збиралися в когось із друзів, дивилися фільми (якраз у продажі з’явилися відеомагнітофони), обговорювали їх, обмінювалися враженнями, слухали музику та раділи нагоді зустрітися. Тоді в Києві вирували події, на щоглі міськради поряд із прапором УРСР уже висів синьо-жовтий. N заздрив українцям та із сумом зазначав, що в його рідному Мінську побачити національний білоруський біло-червоно-білий стяг на державній установі неможливо.
А ще за рік N запросив нас до Мінська. Це були перші роки незалежності України й Білорусі, уже почалися економічні труднощі, щоправда, тоді ми на це особливо не зважали, бо знову раділи нагоді зустрітися. За пропозицією N ми на два дні поїхали на озеро Нарач. Було за що йому дякувати, адже він показав нам такі красиві місця. Я був вдячний ще й за знайомство із піснями Трейсі Чепмен, за творчістю якої намагаюся слідкувати і досі. Одним словом, це була незабутня і прекрасна подорож.
Далі, як це буває в житті, у кожного склалося по-різному. Ми із N не бачилися майже тридцять років, хіба зрідка говорили по телефону. У Білорусі, як і в Україні, кіно тоді майже не знімали, тож N влаштувався оператором на один із основних державних телеканалів.
Наше спілкування відновилося завдяки соціальним мережам. Зраділи, що знайшлися бодай у віртуальному просторі, вітали один одного із святами, почали планувати особисту зустріч у Києві чи Мінську.
Усе змінилося в дні Майдану. Я тоді написав N, як і багатьом іншим друзям з-за кордону, та спробував розповісти про те, що відбувається у нас, бо інфопростір був насичений російською пропагандою. N відгукнувся доволі швидко, проте коротко і невиразно сказав, що “брати вбивають братів” і “нас намагаються посварити”. Саме тому наше листування припинилося.
Згодом випадково у моїй стрічці на Facebook виплив його пост, де він зверхньою назвав “укрів” “недолюдьми”. На його сторінці прочитав ще й схвальні дописи про політику Путіна, який “підняв Росію”. Не втримався: написав йому кілька різких слів та видалив із друзів. Так само вчинив і мій товариш, однокурсник N.
Коли у Білорусі почалися протести, все ж вирішив поцікавитися позицією N, хоча ілюзій не мав. Розумів, що він працює на державному телебаченні, яке доносить до глядачів урядову позицію. До того ж за ці роки багато російських діячів, які вважалися моральними авторитетами, відверто підтримали анексію Криму та агресивну політику Путіна на Донбасі.
Проте сторінка N у Facebook мене таки здивувала. Звичайно ж, він був за Лукашенка, “гаранта стабільності”; лаяв Сороса, Польщу і Литву та Держдеп США; зневажливо відгукувався про білоруську опозицію, називаючи Тихановську не інакше, як “свєткакотлєтка” чи “конфетка”. Було й багато псевдофілософських постів про роль слов’ян у протистоянні із Заходом; репостів російських пропагандистів про “жахи на Україні”, а також дописів про те, що Путін не покине Білорусь і “захистить її”. Здивувало інше – те, як цинічно він ставиться до своїх співгромадян, яких затримують, б’ють та катують. N не лише підтримував дії силовиків, а й називав постраждалих “синьозадими”; стверджував, що вони фіксують на фото травми, аби отримати за це гроші у посольствах західних країн; розмірковував про те, що якась там “тисяча чи півтори” постраждалих – це не надто велике число у порівнянні із кількістю людей, які беруть участь у протестах…
Одразу у пам’яті виникла назва книги Аркадія Белінкова “Здача та загибель радянського інтелігента. Юрій Олеша”, яку я виніс у заголовок тексту. Це надзвичайно важлива літературознавча розвідка про обдарованого письменника, який крок за кроком йшов на компроміси із тоталітарним режимом та врешті втратив талант і натхнення.
А ще пригадалася класична стрічка, яка подобалася нам обом – “Конформіст” (1970) Бернардо Бертолуччі. Це історія про інтелектуала, який свідомо пішов на службу фашистського режиму в Італії, аби просуватись по кар’єрній драбині, однак зрештою став співучасником злочину.
Судячи з усього, кар’єру N зробив. За його власними словами, “він відповідає за картинку” на телеканалі і, схоже, став невеликим начальником над іншими операторами, навіть отримав державну премію та удостоївся потиску руки Лукашенка.
Я не надто переймаюся його майбутнім, проте іноді зазираю на його сторінку, коли спрацьовує цікавість дослідника. Бачу, як освічена людина та колишній інтелектуал від провладної агітації досить вільно переходить до закликів “виявляти організаторів протестів”. Схоже, він вже готовий до наступного кроку – самому писати доноси. Тобто він не лише подібний на письменника із книги Белінкова, а вже впевнено крокує шляхом героя фільму Бертолуччі.
Цікаво, чи встигне N, як герой “Конформіста”, швидко змінити переконання на протилежні, якщо прийде нова влада?