Коли 1966 року в студії популярної телепередачі «кінопанорама» з’явився новий відник – 63-річний кінодраматург Олексій Каплер, старші кияни, які пам’ятали «тамте життя», щиро здивувалися: «а це ж, здається, наш люся? Дуже подібний на батька. Де він був стільки років? Куди зник?»
Люсю – так звали Каплера замолоду – добре пам’ятали в Києві. Ще б пак, син легендарного кравця, в якого шив «весь Київ», купця 1-ї гільдії, громадського діяча й філантропа!
Натомість Каплер-молодший не захопився голкою та ниткою. Став класиком радянської кінодраматургії, одержав Сталінську премію, 1940 року про нього видали книжку в серії «Майстри кіномистецтва» – і під час війни з Німеччиною раптом зник. Ні фільмів за його сценаріями, ні інтерв’ю. Книжку про нього тихцем вилучили з бібліотек. Ніби й не було людини…
А він тим часом відбував два терміни в сталінських таборах. На папці з його справою стояла позначка «ОО» – особливо небезпечний («особо опасный»). «Особлива небезпека», як виявилося, полягала в романі Каплера з дочкою Сталіна – Світланою. Доля сценариста інколи сама може стати добрим сценарієм…
На кінематографічний олімп він піднявся з третьої спроби. Починав у Києві як актор, на початку 1920-х переїхав до Одеси – там була кінофабрика.
За кілька років вирішив спробувати себе в режисурі. 1927-го став асистентом Олександра Довженка, який знімав на Одеській кінофабриці фільм за власним сценарієм «Арсенал». Стрічка вийшла на екрани в лютому 1929-го і виявилася одним з найвидатніших експресіоністських творів українського кіно.
Проте в наступну картину Довженка – славетну «Землю» – не пішов, бо вирушив у самостійне плавання.
Поставив на Київській кінофабриці як режисер дві короткометражки – науково-популярну й документальну. Тим часом писав з Миколою Бажаном сценарій повнометражного фільму «Право на жінку». Запустився у березні 1930-го, а в листопаді картина була готова.
Стрічку заборонили актом правління новоствореного «Українфільму». Спроби змінити назву – «Студентка», «Делегатка» – не врятували картину. Головну претензію сформулював голова «Українфільму» Іван Воробйов у доповіді на І з’їзді Всеукраїнського товариства друзів радянського фото і кіно: «Такий фільм як “Студентка” абсолютно втрачає класове чуття і цілком переходить на позиції занепадництва».
Каплер приніс на Київську кінофабрику свій наступний сценарій – про шахтарів Донбасу. 1931-го поставив фільм «Шахта 12-28». Його теж заборонили.
Олексій вирішив стати кінодраматургом. Виїхав до Ленінграда – там активно фільмував його приятель Григорій Козинцев, разом починали в Києві як актори. Новий сценарій Каплера «Три товариші» поставив на «Ленфільмі» Семен Тимошенко – картина мала успіх, а на молодого сценариста звернули увагу в Москві.
Правильною радянською людиною він не був ніколи, а кіноленініану започаткував через збіг комічних (трагічних?) обставин. Середина 1930-х, саджають без розбору, Каплер – син «капіталіста» – теж чекав на арешт. Придумав алібі: по нього прийдуть енкаведисти, а на столі лежить сценарій про більшовицьке повстання 1917 року, над яким він нібито працює (накидав кілька сцен). Ще й підстрахувався, розповівши колегам, що пише такий сценарій.
Та коли уряд оголосив конкурс сценаріїв і п’єс до 20-річчя «Жовтневої революції», Каплеру почали наполегливо радити – в тому числі, кіноначальство – подати отой твір на конкурс. І мусив таки написати й подати, інакше як поясниш відмову?
Його сценарій «Повстання» переміг на конкурсі, після численних переробок став фільмом «Ленін у Жовтні». Кремль зажадав продовження – так з’явився «Ленін у 1918 році». Дилогія принесла авторові Сталінську премію і статус класика.
Під час війни партійне керівництво наказало зняти фільм про бойових льотчиків. Консультантом стрічки став полковник авіації Василь Сталін, сценаристом призначили Каплера. Чоловіки затоваришували.
«Василь привіз Каплера до нас наприкінці жовтня 1942-го», – згадувала Світлана Сталіна. Вона бачила кінодраматурга ще кілька разів – і наче блискавка полетіла від нього до неї. Чи навпаки. «Нас потягнуло один до одного нестримно», – зізналася дівчина.
Їй 16, вона десятикласниця. Йому 38. Вони почали зустрічатися.
«Ми ходили разом по вулицях темної засніженої воєнної Москви, – споминала Світлана, – і все ніяк не могли наговоритися». Сталін, однак, не збирався ставати тестем Каплера. Сценаристові дали п’ять років за «шпигунство» і запроторили до ГУЛАГу. Відтоді він зник надовго. Адже потім «накинули» ще п’ять…
Звільнили одразу після смерті Сталіна. Світлана вже була заміжня, Каплер теж мав інші захоплення.
Він замешкав у Москві, з головою поринув у творчість. Показово, що сюжети його сценаріїв пов’язані з рідним Києвом («Шумят чужие города» – про співака Олександра Вертинського), улюбленою Одесою («Загадка королевы экрана» – про кінозірку Віру Холодну, «Возвращение броненосца» – про зйомки славетної стрічки «Панцерник “Потьомкін”», свідком яких він був).
В умовах радянської дійсності митець залишився внутрішньо вільною людиною.
Наприклад, у березні 1974-го виступив у Одесі з лекціями про дореволюційне кіно та перші роки радянського кінематографу. Голова КДБ УРСР Віталій Федорчук сигналізував Володимирові Щербицькому, що Каплер «принижал руководящую роль партии», «первую часть выступления посвятил киноактрисе Холодной В. В. и ее мужу-офицеру царской армии, представив последнего чуть ли не прогрессивным деятелем».
«Рассказывая о кинофильме „В угаре НЭПа”, – вів далі Федорчук, – выступающий акцентировал внимание на неправильном поведении „партийного работника высокого ранга”, который поддался влиянию нэпманов, соблазнился женщиной лёгкого поведения, оставил жену, которую Каплер назвал „а это его партийная жена”».
Залишивши «Кінопанораму», Олексій Якович більшу частку свого часу проводив подалі від Москви, в Криму. Там, згідно заповіту, його й поховали 1979-го.