Олег Чорний, кінорежисер і медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info
Колись “батько всіх народів” Сталін на ремствування когось із своїх соратників про радянських письменників відповів: “інших письменників у мене для вас немає”. Зважаючи на всі історичні та антропологічні обставини, українські кінематографісти так само не мають інших глядачів.
Упродовж останніх років на вітчизняні екрани вийшло багато ігрових картин, що розповідають про сучасних героїв, їхні проблеми, страхи, пошуки та сумніви. Назву лише кілька з них: “Стрімголов” М. Степанської, “Припутні” А. Непиталюка, “Коли падають дерева” М. Нікітюка, “Вулкан” Р. Бондарчука. Усі ці фільми отримали номінації та нагороди на міжнародних фестивалях, мали схвальні відгуки в закордонній пресі, а це свідчить щонайменше про те, що ці стрічки зроблені професійно, і вони таки розповідають закордонним кінокритикам та глядачам щось нове про оту невідому Україну. Натомість у вітчизняному прокаті ці фільми дають доволі скромний бокс-офіс.
Чому ж українські глядачі не хочуть дивитися кіно про себе? Значна частина потенційної аудиторії боїться ідентифікувати себе із тим, що може побачити на екрані, а тому ховається за стандартним поясненням: “У мене життя й так важке, я прийшов відпочити й розслабитись, а ви мені тут казна-що показуєте!”. Цей ірраціональний, неусвідомлений страх подібний до почуттів радянських глядачів, котрі не хотіли бачити в кіно “героїв праці”, що врешті зумовило популярність рефлексуючих героїв, створених популярними тоді акторами Олегом Янковським, Олегом Басилашвілі чи Євгеном Леоновим. Власне, такі особливості сприйняття стосуються не лише ігрового, але й документального українського кіно, яке цікаве лише вузькому колу глядачів.
Схожим є ставлення української аудиторії й до закордонних соціальних драм. Наш глядач здебільшого не бажає дивитись “важке”, на його думку, кіно; водночас у Польщі соціальні драми викликають великий резонанс публіки і збирають непогану касу. А от закордонне, передусім американське комерційно-розважальне кіно дає чудову можливість на дві години сховатися від поточних проблем. Доволі умовну паралель можна провести із Великою депресією 30-х років ХХ ст. у США, коли відбувся розквіт виробництва картин розважальних жанрів, час творення “великої ілюзії” Голлівуду. Нині ж американські ЗМІ, що спеціалізуються на кіно, свідчать про популярність соціальних та документальних стрічок, а також історій, що ґрунтуються на реальних подіях.
Тож чи варто звинувачувати українського глядача? Мабуть, ні. Безперечно, кінематографісти мають дослухатися до потреб аудиторії, враховувати події сучасності та намагатися реагувати на новітні виклики. Але українське кіно все ж має розвиватися в різних напрямах і жанрах, зокрема й як авторське. Держава, зі свого боку, повинна сформувати стратегію культурної політики з огляду на усю специфіку сьогодення. Наприклад, варто було б розробити та запровадити курси з історії кіно для шкіл та вишів, а також спеціальну програму державної закупівлі української та світової класики кінематографу й сучасного кіно для бібліотек. Це сприяло б зростанню поінформованості та естетичному вихованню наступних поколінь українських глядачів. Такі програми вже успішно діють у деяких країнах Європи.
Як показує позитивний досвід роботи дистриб’юторських компаній та кінотеатрів, із різними категоріями глядачів можна й потрібно працювати. Майже в кожної картини є свій потенційний глядач, який має право чекати на “своє” кіно і купити на нього квиток. Тоді стрічка зможе дати бокс-офіс, хоча й не такий, як відверто комерційні картини. Дистриб’юторські компанії, які намагаються працювати з авторським кіно, повинні отримувати пільги чи преференції, адже це набагато складніша робота, ніж просто демонструвати закордонний мейстрім.
Лише стала державна політика здатна забезпечити стабільний розвиток галузі культури, а також появу достойних фільмів. Очевидний поступ у кіноіндустрії за останні роки таки довів, що ця політика працює й дає результати. Мабуть, чи не вперше за період незалежності, адже ще десять років тому це здавалось нереальним. Хочеться вірити в те, що вектор руху не зміниться, а зі сталим розвитком кіноіндустрії глядачі теж стануть не просто публікою, а учасниками кінопроцесу, виявляючи цікавість до наших фільмів, купуючи квитки до кінотеатру чи перегляди на онлайн-платформах, пишаючись наявними і майбутніми міжнародними успіхами, а також розвитком співпраці наших кінематографістів із закордонними колегами. Адже кінопроцес – це не лише дозвілля, розвага чи данні бокс-офісів, це водночас ще й робота, яку ми робимо всі разом: працівники кіноіндустрії та глядачі як активні та відповідальні громадяни своєї країни.