У вересні-жовтні нарешті означився прорив. Ну так, у прокаті з’явилась картина, що побила всі новітні рекорди кінотеатрального прокату. Йдеться про кінокомедію «Дзідзьо Контрабас» Олега Борщевського (в оригіналі пишеться Dzidzio). Легка, грайлива, винахідлива, з добре знайомим молодіжній аудиторії артистом Михайлом Хомою, чиє псевдо і є Дзідзьо (себто Дідом, у бойківському діалекті). Тож і не дивно, що кінострічка стала першою за останні роки, яка не тільки «вийшла на нуль», повернувши витрачені кошти, а й дістала бодай невеликий, але ж плюс.

Хоча рекорд цей поки що не вражає — аж триста тисяч проданих квитків. У далекі вже радянські часи така кількість означала страшенний провал. Але то було давно, за інших умов, коли кінотеатр був місцем чи не єдиної якісної розваги. Подивимось, скажімо, на сьогоднішню Південну Корею, чиї кращі фільми збирають у себе вдома до десяти мільйонів (!) глядачів (за співмірної цифри населення). У мене є версія щодо однієї з причин такого феномену — найуспішніші корейські стрічки апелюють до мріянь публіки, до колективних фантазій. Матеріал, з яким наші режисери фактично не працюють. А от Борщевський і Хома спробували...

Звісно, для комедії ексцентричного замісу багато важить наявність маски. Вона тут є, вже випробувана і визнана публікою. Пригадаймо, що у цьому благословенному жанрі наявність постійної (саме так) маски і є головною умовою успішності. Класичні приклади — фільми Чарлі Чапліна чи наших Юрія Тимошенка та Юхима Березіна (Тарапунька і Штепсель). Дзідзьо — із цього ряду, хоча в класики його записувати ще зарано. Цей персонаж вибудуваний у такий спосіб: є абсолютний верх, горішня сфера (це, звісно, сам Бог), з якою Дзідзьо прагне підтримувати контакт у пошуках такої необхідної для нього підтримки (бо ж займається такими непевними і ризикованими справами). Є мама, котра вже 15 літ живе і працює в Італії і з якою повсякденний зв’язок — через скайп, і це теж ціннісна вертикаль, бо ж мама контролює, бо ж їй так хочеться сподобатись. Є ще чимало всіляких горизонтальних зв’язків і стосунків, які підкорені одній омріяній меті — стати артистом, та ще й великим.

Названі змістові складові фільму видавались мені очевидними, аж доки в одній із рецензій я не прочитав, що фільм Борщевського належить до жанру «туалетної комедії», з усіма наслідками такої констатації: мовляв, бездарне потурання масовим смакам, «попкорнівщина» тощо. Це ж на якій підставі? Фільми того жанру працюють виключно в зоні тілесного низу, чого тут вочевидь немає. Натомість є спроби (комедійні, звісно) головного персонажу апелювати до Бога, адже запустив себе на орбіту реалізації особистих мріянь. Пригадаймо, хто бачив фільм, — він починається з короткого монологу Дзідзьо: «У мене є велика мрія, заради неї я піду на всьо. На всьо!» Він мріє стати великим артистом, мріє, аби ним, нарешті, почала пишатися мама, яка так давно покинула його, поїхавши на чужину, на заробітки (до речі, цей мотив аж ніяк не вигаданий, мати артиста справді вже 15 літ у Португалії).

Паралельно з фільмом Борщевського в українському прокаті демонструвалася стрічка «Ізі» Андреа Маньяні спільного італійсько-українського виробництва. Про те, як невдаха італієць везе в Україну труну з тілом українця, котрий загинув на заробітках в Італії. І ніби ж актор хороший, Нікола Ночелла, доволі смішний та ексцентричний, і матеріал виграшний (пригоди чужоземця апріорі виглядають смішними), а картина з тріском провалилась у прокаті. Чому?

Бо Україна у фільмі Маньяні виглядає пустелею, де лише зрідка з’являються якісь люди, чий образ слабко артикульований і ніяк не вписаний у простір. Вочевидь, це уявлення багатьох європейців про Україну, дикувату і необ’їжджену, населену аборигенами, чий світогляд невідрефлектований і не «відкадрований». І ніц тут мріянь, люди живуть собі виключно побутовими, зануреними в пісні реалії, інтересами.

«ОСОБИСТІСТЬ ГИНЕ НЕ ВІД МЕЧА ...» 

Секрет успіху, бодай і відносного, «Дзідзьо Контрабаса» — не в потуранні поганим смакам, а в тій матерії, з якою працюють автори. Перед нами українське життя, з якого вилучили мрію. Вона була раніше, та мрія, як її не називай — хоч би і Утопією. Нині, в нашому такому благословенно-хваленому ліберально-прагматичному житєустрої (декомунізованого, до того ж) нічого цього немає — ситуація, яку дедалі частіше аналізують у філософських та соціологічних студіях.І Бога так само немає в тому самому життєустрої, попри будування церков і відбиття поклонів виключно ритуального змісту.

І Матері чи Батька немає як авторитетної інстанції. І колективу, який би міг тебе підтримати, а то й порятувати за екстремальних обставин. Є тільки ти сам, на себе сподівайся, себе і тягни із життєвого болота — за волосся, скажімо, як барон Мюнхгаузен). І все це дивовижним чином з’являється у фільмі Борщевського. Маска не перемагає казку, навпаки — допомагає їй зреалізуватися. Дзідзьо потрапляє в скрутну ситуацію (треба віддати чималу суму як компенсацію за ДТП), й відтак доводиться задіяти всі наявні ресурси — від самого Бога (він і підказує виходи, то тут, то там), від мамчиного авторитету, до згуртування невеликого колективу (як то й буває, зазвичай, у казках). Ну так, це ж комедія (хоча, повторюю, ажніяк не «туалетна») і ситуації транскрибуються в грайливо-ігровій стилістиці. Бо ж як не посміятися із самих себе, із суспільства, котре звільнилося від базових цінностей? Саме апелювання до тих цінностей і пояснює успіх картини, попри всі її недоліки і недохопи. А кпини щодо масового суспільства стали вже загальним місцем. Може, найафористичніше з цього приводу висловився Йосип Бродський: «ідея екзистенційної виключності людини замінено ідеєю анонімності. Особистість гине не стільки від меча, скільки від пенісу» (себто зростання населення. — С.Т.).

Одначе ж нині і пеніс, даруйте, не той (населення України, як відомо, невпинно скорочується), й ідея анонімності переживає кризу — бо ж хочеться виринути на поверхню, обличчя своє показати. Дзідзьо Михайла Хоми це й робить, ідентифікуючи себе в сучасному часо-просторі. Доводячи, що мрії збуваються — за умови повернення до базових, фундаментальних світочуттєвих цінностей. P.S.То, може, мав рацію Бертольд Брехт, стверджуючи, що «несмак мас коріниться глибше в дійсності, аніж смак інтелектуалів»? Будемо сподіватися, що українське кіно нарешті візьметься за реальність, яка має не тільки фізичну, а й метафізичну складову. Оті самі колективні й індивідуальні мріяння, до прикладу.