«МОЖЛИВО, ЩО ПОМИРАЄ НЕ КІНО...»

Одна лиш біда — ці кінострічки користуються занадто малим попитом. І це проблема. Справедливості заради скажемо: не набагато більше ходять і на фільми інших країн, ба навіть голлівудські. По-перше, в багатьох містах взагалі немає кінотеатрів або їх обмаль. А по-друге, тут є й інші причини. Піратство, скажімо, адже навіщо мені купувати квиток на сеанс, коли я знаю: за місяць-другий усе це можна буде подивитися в інтернеті. Не завжди й незаконно, до речі. От зали київських театрів заповнюються дуже добре   — і тому, що тут живий контакт із виставою та її виконавцями, а також тому, що в інтернеті цього не побачиш: є відчуття унікальності події...

А перегляд фільму втратив оцю унікальність. Тиражованість завжди цікавила теоретиків як важлива складова природи кіно (одночасно в сотнях залів різні люди переглядають один і той же фільм), проте саме нині відчутною, як на мене, стала проблема втрати отієї саме унікальності, коли перегляд фільму не є подією — ні особистою, для кожного з нас, ні суспільною. А ще — занадто короткий період прокату кінострічки, не випадково ж його успіх уже звично оцінюється зборами під час першого вікенду. А опісля картина майже гарантовано провалюється у небуття...

Втім, є й загальніші причини. «Можливо, однак, помирає не кіно, — написала американський критик Сьюзен Зонтаґ,— а синефілія: особливе відчуття любові, породжене кінематографом». Здається, нещодавно воно було, те свято синефілії, коли кіно підносилося до рівня чогось священного, замало не релігійного. У 1960 — 1970-х було саме так, і не випадково ж збіглося, що саме в ці десятиліття відбулось піднесення кінофестивального руху і розквіт кінокритики. Скажімо, тираж ґрунтовного солідного журналу «Искусство кино» сягав 50 тисяч примірників, про масові ілюстровані часописи годі й говорити: загальносоюзний «Советский экран» тиражувався на два мільйони, а українські «Новини кіноекрана» — до 400 тисяч. Надрукувавшись у тому самому «Искусство кино», я знав: це прочитають практично всі мої знайомі, все інтелектуальне середовище Києва. Нині ж критика замкнена здебільшого в інтернетівських «норах», звідки вихід — лише на вкрай обмежені глядацько-читацькі спільноти...

«ЯКЩО СИНЕФІЛІЯ МЕРТВА, ТОДІ ФІЛЬМИ Є МЕРТВИМИ ТАК САМО...»

І все ж сьогодні згадали, в пошуках виходу із стану заблокованості кіно в тісних і незатишних нішах, саме критику та критиків. І справді, хіба не вони здатні відрефлектувати наші глядацькі відчуття, зробити максимально прозорою їхню громадську, соціальну складову, проаналізувати мистецькі глибини чи їхню відсутність. Бо ж критика — це інститут, який найближче стоїть до журналістики, а саме журналісти, до прикладу, надають інформаційний супровід політичним подіям (а незрідка й підносять якісь слова і жести до рівня події). Є там ще політологи, котрим сьогодні несть числа: хоч який канал телебачення увімкни — потрапиш на політолога, котрий мудро чи не дуже тлумачить, що і навіщо сказав Президент, що відповів лідер опозиції тощо. Політологи, або ж політкритики, бо насправді існують більше в часопросторі ЗМІ.

Погляньмо на кіно — якщо порівнювати з політичними перипетіями, тут інформаційні збурення трапляються набагато рідше. Хоч саме в дискусії щодо критики воно й відбулося. Втім, спочатку вона проходила рівно і доброзичливо. Опісля фестивалю деКІНО директор кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе на своїй сторінці у «Фейсбуку» поділилася думками. Зокрема, запропонувала, щоби критики «дали обітницю мовчання» і публікували свої враження від українських фільмів не раніше, ніж через три перших прокатних тижні. Аби не нашкодити, аби не відлякати глядачів. Така пропозиція одразу наразилась на іронію: хіба критика, в її нинішньому стані, може когось відлякати?

І тут до дискусії долучився перший заступник голови Держкіно Сергій Неретін. «Кінокритики, — заявив він, — які не зняли жодного фільму, не зіграли жодної ролі, не написали жодного сценарію, — автоматично йдуть у топку... Це просто базіки, які нічим не відрізняються від бабусь біля під’їзду». Тобто критики, які не працювали в кіно чи на телебаченні, не мають права мати свою думку, це не більше, аніж обивательське просторікування.

Звісно, критики образилися. Ба навіть розсердилися. І мали рацію. Чути таке, та ще й з уст чиновника доволі високого рангу... За логікою Неретіна, виходить, що той, хто не був президентом держави, не має права писати про його роботу. А не був ти нардепом — замовкни, коли йдеться про парламент. І так далі. Хоча подібне доводилося чути не раз — від самих кінематографістів. «От якби ти зняв хоч один фільм — подивився би я на тебе. А писати... То і я пишу, і сусід мій Василь пише», — ласкаво казав мені один із наших метрів кіно. «Таке кіно, яке робите ви, — відповідав я, — мені робити не хочеться. Бо робити його — нескладно».

Неретіну почали заперечувати. Він, ніби схаменувшись, заявив, що це, мовляв, свідома провокація — аби витягнути на розмову щодо актуальної проблеми. Тільки далі чомусь збився уже на відверте хамство. Кіно не помре без критиків, написав він. «А значить, вони так само будуть існувати завдяки йому! Тобто я вас теж трохи підгодовую. Ви їжте, не бійтесь. Я не заберу миску». Такий собі хазяйчик — виявляється, Держкіно нас, критиків, «підгодовує».

Отак дискусія збилась на відверту вульгаризацію, на хамський примітив. Чи треба взагалі відповідати на подібні аргументи? Треба, хоча б тому, що Неретін транслював доволі поширену думку щодо абсолютної залежності критиків, публіцистів, журналістів загалом від тих, хто «працює-виробляє продукт» — корисний, звичайно, — а всі ці «щелкоперы, либералы проклятые, чертово семя» (лексикончик гоголівського Городничого не виходить з ужитку) лише товчуть воду в ступі й підсипають негативу, а користі від них жодної...

Нагадаю пану Неретіну дуже коротко: критика — то є повноцінний та повноважний інститут, поза яким ще донедавна уявити собі функціонування літератури і мистецтва було неможливо. Скажімо, в 1920-х саме критики зайнялись осмисленням природи кіно та кіномови, і саме завдяки їм кіно почало рефлектувати самого себе як мистецтво, а не «кіношка», розвага для плебсу. У 1950-х група французьких критиків, журналістів згуртувалася навколо журналу Les Cahiers du Cinemaі, і вони запропонували новий погляд на кіно, нову концепцію кіно. А потім, до речі, ті критики (Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Ерік Ромер та інші) заходилися реалізувати свої концептуальні напрацювання і самі ставити фільми, витворивши одне з найбільших явищ світового кіно — французьку «Нову хвилю». І подібних прикладів чимало, просто належить їх знати, особливо коли ви очолюєте поважну кінематографічну установу.

Та й в Україні — від журналу «Кіно» в 1920 — 1930-х, а потім у 1960  — 1970-х, коли критики осмислили феномен українського поетичного кіно, і до 1990-х та «нульових», коли журнал «КіnоКоло» на чолі з Володимиром Войтенком підготував ті зміни, світоглядні, міфопоетичні, які є очевидними нині в українських фільмах...

Тільки ж, зацитую ще раз критика Сьюзен Зонтаґ: «Якщо синефілія мертва, тоді фільми є мертвими так само...» А без критики та її поновлення, у новому контексті, звичайно, не воскресне любов до кіно. Так і будуть сипатись із конвеєра кінопродукти, які помиратимуть за тиждень-другий. Ви цього хочете? Тоді прошу дуже, продовжуйте в тому ж дусі.

P.S.

 Кризовий стан критики тісно пов’язаний з кризою самого кіно, а відтак найгірша метода пошуку виходу з цього стану — протиставляти один сегмент кінокультури іншому. Мабуть, схаменувшись, Держкіно вже запропонувало долучити до призів нещодавно упровадженої Українською кіноакадемією «Золотої дзиґи» також приз від кінокритиків. Визнання — авансом? — того простого  факту, що критика і критики повинні бути, що кінобуття без них у чомусь неповноцінне, недоосмислене, а відтак фільми з’являються на світ «недоношеними».