Усе дитинство ми грали у війнушку. Війна і німці завжди римувались, і майже так само — кіно і німці: основу кінорепертуару становили фільми на військовому матеріалі. Тож ніколи не думалось, що Берлін стане одним із моїх улюблених і навіть рідних міст на планеті.

ШЛЕГЕЛЬ

1993-й, Київ, осінь, кінофестиваль «Молодість». Зустрічаю Ханса Шлегеля, з’ясувалось — він є відбірником знаменитого, одного із найавторитетніших кінофестивалів світу, Берлінського.  Глипнувши на мою візитівку (тут я дізнався, для чого їх виготовляють), він одразу загукав: «О, саме вас рекомендував мені наш спільний московський знайомий»! І пояснив: він шукає українських критиків для висвітлення Берлінського кінофестивалю. «Українці повинні їздити на фестивалі і давати власні оцінки побаченому, а не переказувати чужі враження!» — вигукував Ханс.

Малась на увазі проста річ: за радянських часів українських критиків і журналістів на міжнародні кінофестивалі не посилали. Їздили туди критики московські, а ми, провінціали, читали їхні тексти і складали (чи то пак позичали у них)  картину світового кіно. От се і є провінційність — ти не маєш права на власну думку, ти холоп і твоє надзавдання транслювати сказане паном, старшим товаришем, чи то пак братом.

Шлегель відбирав фільми із Східної слов’янської Європи. Практично всі слов’янські мови він знав — або ж говорив (російською чи словацькою), або розумів, українську в тому числі. Він закінчив університет у Братиславі, він дотримувався — як більшість західних інтелектуалів — лівих поглядів і тим самим відчутно недолюблював усе буржуїнське і консервативне. Серед іншого — і американізацію європейських культур. Не раз гаряче переконував мене, що українці роблять неправильно, аж надто довіряючи американцям, роблячи ставку на їх цінності.

Ганс Шлеґель

Уже наступного 1994-го, у лютому, я і критик Володимир Войтенко їхали до німецької столиці — на Берлінале (так не зрідка називають кінофестиваль). Їздимо досі. Цьогоріч я був на фестивалі уже 24-й раз поспіль! Це моє місто і мій фестиваль, я почуваюсь тут своїм, тут показують моє кіно (українське, попри всі негаразди, так само). Тут шанують і навіть люблять пресу, журналістів і критиків, створюючи для них комфортні умови для праці.

А Ханс щоразу зустрічав мене з сигаретою в зубах, димів нещадно. Потому захворів — на онкологію. Якимось дивом вичарапкався з обіймів смерті. Повернувся на фестиваль.  З українських режисерів із найбільшою симпатією ставився до Кіри Муратової, включаючи її фільми до фест-програм. А на початку «нульового» десятиліття ентузіастично сприяв включенню до великого конкурсу фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Відбіркова комісія була проти, зрештою картину таки включили до програми, одначе поза конкурсом. Успіху вона не мала — і це ще м’яко сказано... Ханса звільнили з фестивальної команди, і він пов’язував це з неуспіхом Іллєнкової стрічки. «Я постраждав за українське кіно!» — не раз вигукував він. Хоча думаю, що причина була прозаїчнішою: відбулася ротація, зміна команди опісля появи нового директора — замість величного, епічного Моріца де Хаделна прийшов Дітер Косслік, куди прозаїчніший і метушливіший.

А Шлегель працював далі вже на інших фестивалях — і у Венеції, і у Вісбадені, де  запровадив симпозіум з великими фільмовим ретроспективним додатком. Скажімо, 2003-го року той симпозіум було присвячено темі сюрреалізму в кіно країн Центральної і Східної Європи. Знаєте, звідки було найбільше кіносюрреалізму? З України! «Звенигора» О.Довженка, «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Криниця для спраглих» і «Вечір на Івана Купала» Ю.Іллєнка. Отак підтвердилось, що Україна є найсюрреальнішою — в Європі принаймні.

А минулорічного жовтня Ханс Шлегель пішов з життя. Самітнім, яким і був, власне. Заповів розвіяти свій прах, не творити могили... Може, тому, що не дуже вірив у те, що хтось буде її доглядати? В його професорській квартирі, заповненій книгами, рукописами, фільмами було чимало матеріалів і з українського кіно. Він любив радянський кінематограф, особливо Сергія Ейзенштейна і Андрія Тарковського, яким присвятив чимало робіт. Довженка шанував так само — серед його робіт виокремлю дослідження про перебування українського режисера у Берліні.

ЕДІТ

Тоді, у лютому 1994-го, нас із Войтенком на вокзалі зустрічала Едіт Вешер, колишня працівниця Німецького кіноархіву. Вона віддавна товаришувала з Тетяною Дерев’янко, засновницею і завідувачкою Музею кіностудії імені О.Довженка. Володіла російською мовою, доволі непогано. Вона одразу постаралась зробити дві речі: аби ми полюбили Берлін (це їй вдалося), і аби ми прониклись нелюбов’ю до цінностей буржуазного суспільства. Як і Шлегель, вона була «лівою», хоча Ханс народився і виріс у Західній Німеччині, а Едіт прожила більшість життя в НДР (Німецькій Демократичній Республіці), для неї об’єднання двох Німеччин було неприйнятним і недоречним. Відтак усі негаразди нового життя вона відносила на рахунок західних німців...

Едіт Вешер, лютий 2014

Скажімо, чекаємо на переході допоки увімкнеться зелене світло. Одначе хтось уже пішов і на червоне. Обертаюсь до Едіт: як то може бути, щоби німці так зухвало порушували правила вуличного руху? Едіт, роздратовано: «Ето нємци із ФРГ, в ГДР такого нє било»! Або показує на крамницю: «Єго хазяїн — хороший хозяїн! Потому что он нє любіт Коль»! Коль тоді був канцлером ФРН і уособлював для Едіт всю мерзенну сутність буржуїнства.

1994-го, у вересні, я знову побував у Берліні — кінотеатр «Арсенал» і німецькі архівісти влаштували ретроспективу з нагоди 100-річчя Олександра Довженка. Виявилось, що справді кінотеатр названо на честь однойменного Довженкового фільму. Тоді він ще не був у складі фестивального центру, як нині (тепер усе це навколо Berlinale Palast і площі імені Марлен Дітріх). Для показів іноземних стрічок  завжди запрошують так само іноземних спеціалістів — як таких було обрано Тетяну Дерев’янко і мене. Жили ми приватно, на квартирі Едіт. Вона познайомила зі своїми колегами — це були колишні архівні працівники, а ще прихильники лівих та антифашистських ідей. Усі люди напрочуд добрі, і визначення «антифашист» викликало у нас із Войтенком усмішки. Хоча Едіт таких усмішок не поділяла. «Борімся!» — так відповідала вона на питання про сутність свого щоденного життя.

Окрім всього, Едіт і її друзі незмінно пропонували допомогу. Тож із Дерев’янко ми везли до Києва речі — здебільшого вони призначалися для інтернату дітей з Чорнобильської зони. Едіт домовлялася з українськими провідницями, і коробками та сумками заповнювали всеньке купе.

Щорічне відвідування Берлінале незмінно завершувалося зустріччю з Едіт і її друзями. Одначе потроху їх коло тануло, а позаминулого року померла й Едіт — було їй за дев’яносто вже.

І тепер мій Берлін уже без Ханса й Едіт... Сумно. І радісно, що вони були у моєму житті — щирі і справжні. Завдяки їм радикально переформатувався у моїй свідомості й образ німця і німців. Добрі, сердечні, наївні, заглиблені у свою професію... Вічна їм і чудесна пам’ять!