Час життя об'єкта в кадрі_сценарій.pdfСценарій експериментального документального фільму
Світлина Євгена Павлова
Cвітлина Олександра Чекменьова
Коментарі
«Час життя об’єкта в кадрі» – це проект, жанр якого може бути визначений як авторський експериментальний документальний фільм. Це стиль, що руйнує кордони між документальним та ігровим. Фільм, що створює власну реальність.
Фільм буде складатись з документальних фотографій українських (це важливо) фотографів, документальних подорожей та з ірреальних сцен, відзнятих у павільйоні та на натурній добудові.
Наша мета – об’єднавши ігрове і документальне, зробити поетичний фільм, де екранний персонаж може бути одночасно і автором і героєм.
Це надзвичайно цікавий і абсолютно новий підхід, який дасть глядачу відчуття власної подорожі у пошуках втраченого часу.
Крім того фільм досліджує магію фотографії.
Режисер Олександр Балагура зробив трейлер, який демонструє те, що неможливо описати іншою мовою, крім мови кіно.
Трейлер можна побачити тут: http://video.i.ua/user/440675/26483/213880/
Україна переживає 20-й рік незалежності, й нація потребує рефлексії. В цьому ми вбачаємо не просто актуальність, а нагальну необхідність нашого проекту.
РЕЖИСЕРСЬКЕ БАЧЕННЯ
...Почалося все з того, що одного разу раптом стало зрозуміло, що протягом останніх 15-20 років навколо нас, у нашому власному житті щось незворотньо змінилось. Що сталося все це у нашій присутності, але ми при цьому ніби нічого й не помітили. Ніби й не було цих років, або весь цей час не було нас самих ...
Все, справді, так і почалося.
І час фотографічної експозиції - це, справді, час життя об'єкта в кадрі.
Ці два, таких простих у своїй очевидності відкриття, виявилися, проте, визначальними у рішенні нашого Героя обрати пам'ять темою свого фільму і фотографію- його матеріалом ... а нас самих - у виборі саме цього Героя - 47-річного кінорежисера і колишнього киянина, який після двадцятирічної відсутності повертається на батьківщину для роботи над фільмом, присвяченим останній чверті століття життя країни, в якій він народився і виріс.
Фільм наш розвивається за трьома основними лініями:
1). Лінія фільму, над яким працює наш Герой, розповідає про приватне життя Чоловіка і Жінки, - звичайної сімейної пари, фотографа і його дружини, на історичнім тлі, що стрімко змінюється. Ця лінія повністю заснована на фотоматеріалах і, по суті, є фільмом у фільмі, що представляє лінію минулого, минулого інших, незнайомих нашому Герою людей, і в цьому сенсі минулого чужого.
2). Подорож нашого Героя в пошуках матеріалів для свого фільму і з метою «знайомства» з відомими йому лише за фотографіями «портретами, пейзажами, натюрмортами» і, звичайно ж, зі своїми персонажами - Чоловіком і Жінкою. Це лінія сьогодення, де «ознайомча» поїздка слідами зовсім недавнього минулого перетворюється для нашого Героя в подорож «колами» несподівано далекого сьогодення. Це, по суті своїй, лінія документальна, де сцени постановочного характеру знімаються в суто реальному контексті й не порушують його «документальності».
3). На перетині цих двох ліній виникає третя, лінія лабіринту, як проекції внутрішнього стану нашого Героя, того самого «похмурого лісу», в якому він опинився. Це його приватна, інтимна лінія, що складається з повсякденності, снів, сумнівів, спогадів. Лінія людини, що опинилася між чужим минулим і сьогоденням, і намагається зрозуміти, де ж знаходиться вона сама. Напевно тому він і будує цей павільйонний лабіринт, щоб зорієнтуватися в лабіринті внутрішньому. Спогади приходять до нього ніби самі по собі, відштовхуючись від зовнішніх, «чужих» образів. Сам же він не стільки намагається хоч щось згадати, скільки дивується, що практично нічого не пам'ятає. Формально ця лінія має характер постановочної зйомки з використанням стилістики суб'єктивної камери.
... У давнину люди знали, що лабіринт неможливо пройти просто. Що єдиний спосіб просування по лабіринту - це танець, тобто так чи інакше, ритуал, де кожен крок підпорядкований певному ритму і описує відповідні йому фігури.
Кроки, які перетворюються на танець ...
У просторі лабіринту ... На дорозі життя ... На екрані ...
Нехай таким танцем стане і наш фільм. Початком танцю. Щоб визначити напрямок руху ...
...Це, справді, фільм про незнятий фільм. Про той самий фільм, на який свого часу чомусь не вистачило часу і який тепер так треба подивитись...
Надзвичайно цікавий і важливий творчий задум, безпосередньо пов’язаний із життям українського соціуму часів новітньої історії. Герой намагається розібратися, пригадати, відповісти на запитання, що ж усі ці роки відбувалося, відбулося з його країною і з ним самим.
Сюжет, що має цілу поліфонію вимірів, площин існування: людина в українській історії та в Історії, Україна, українське суспільство в часі й просторі, життя побутове й життя ідей, життя приватне й життя соціальне, різновекторні мистецькі виміри тощо.
Зокрема, цікаво, як життя звичайної сімейної пари, фотографа і його дружини подається на історичному тлі, яке стрімко змінюється; і що ця проста історія двох людей представлена сімейною фотохронікою видатного харківського фотохудожника Євгена Павлова та його дружини й моделі Тетяни.
Простежується рух від загального, універсального до надзвичайно конкретного й навпаки.
Важливими, ключовими є слова одного з двох авторів, Світлани Зінов'євої, як світоглядний коментар-намір до такого насправді витонченого мистецького проекту : «Україна переживає 20-й рік незалежності, і нація потребує рефлексії. В цьому ми вбачаємо не просто актуальність, а нагальну необхідність нашого проекту».
Написав Володимир Войтенко, 18:30 13.10.2011