Юрій Андрухович
"Я люблю їздити маленькими галицькими містечками навколо Львова. Але я страшенно боюся ваших вокзалів і тих людей, які там гуртуються й на щось чекають.
У мене завжди виникає панічний страх, ніби щось таке може трапитись – і мене в лічені секунди засмокче в один із цих напівтемних залів очікування, з цією буфетною їжею, що так жахливо пахне смертю, або трапиться щось таке фантасмагоричне і я, наче більшість цих вічних мешканців вокзалів та імпровізованих перонів, забуду, куди я їду, або, ще страшніше, не знатиму, коли мій потяг і навіщо я тут, і хто я".
Мій приятель Джозеф, нью-йоркський нащадок галицьких євреїв, дуже любить Україну, але боїться досліджувати її самотужки. Одного разу він хотів зробити сюрприз українським друзям і, нікого не попередивши про свій приліт, узяв таксі з летовища. Згадувати, чим це закінчилось, Джозеф не любить. Таксист завіз його в ліс, побив і спробував забрати всі його гроші.
Останнє таксистові не вдалося. Решту Джозефових грошей забрала міліція, що їй він мав необережність поскаржитися.
"Коли ти приїдеш до мене в Нью-Йорк, я теж попереджу тебе про речі, яких не слід робити", – запевняє Джозеф. Один випадок із таксистом не перебив йому бажання думати про Україну добре. Але вокзали і перони все ще лишаються його жахним сновидінням.
І я добре розумію чому. Бо я саме перекладаю "Корицеві крамниці" Бруно Шульца. І в них мені трапляється таке: "Іноді, ніким не визначеної пори, ближче до завершення тижня, можна зауважити натовп, що на повороті вулиці чекає потяга. Ніколи немає певності, чи той приїде і якщо так, то де зупиниться.
Тож нерідко трапляється, що люди стають у двох різних місцях, не в змозі дійти згоди у своїх припущеннях про майбутню зупинку. Чекають вони довго, розташувавшись чорним і мовчазним натовпом уздовж ледь окреслених слідів колії, з обличчями у профіль, ніби шерега блідих паперових масок, вирізаних і вилаштуваних у фантастичну лінію вдивляння.
І потяг несподівано з'являється, ось він в'їздить із бічної вулички, звідки його й не чекали, схожий на вужа, мініатюрний, з низькою й засапаною надбудовою локомотива. В'їхав поміж двох чорних шерег – і вулиця темнішає від вервечки вагонів, що розсівають навколо себе вугільний пил.
Темне сопіння паротяга і повів дивної сповненої смутком поважності, прихований поспіх і знервованість на мить роблять із вулиці залізничний вокзал у стрімкому западанні зимового присмерку".
І далі: "Прокляттям нашого міста є ажіотаж навколо залізничних квитків і перекупництво". Коли це написано? У 1930-ті! А далі що?
А далі таке: "В останню мить, коли потяг уже на станції, в нервовому поспіху все ще точаться перемовини з корумпованими урядниками залізниці. Поки торги закінчаться, потяг уже рушає, супроводжуваний повільним і розчарованим натовпом, який суне за ним іще певний час, щоб урешті розсіятися в далечині.
Вулиця, на хвильку стиснута до розмірів імпровізованого вокзалу, сповненого смерку і дихання далеких доріг, знову розвиднюється, ширшає і знову пропускає своїм руслом безтурботний монотонний натовп гуляк, який у гомоні розмов тягнеться уздовж вітринних брудних і сірих прямокутників, забитих низькопробним товаром, великими восковими манекенамим і перукарськими ляльками".
Багато хто вважає Бруно Шульца незрозумілим, надто заглибленим у свій сюрреалістичний світ, далеким від галицької чи загалом української дійсності. А я думаю, що найреалістичніше про Галичину писав саме він.
Поодинокі групки людей, розпорошені в жахливо бідному й занедбаному просторі, постійно чекають на свої потяги, маршрутки, попутки. Як реальні, так і вимріяні, фантастичні.
Ці люди виринають з темряви імпровізованих лісових залізничних перонів, обабіч автодоріг. Частіше серед ночі, ніж удень. Вони просто стоять, поклавши свої клунки на землю, схрещують руки, щоб не мерзнути, світять, ніби ліхтарі, своїми сюрреалістичними обличчями, гріються вогниками цигарок.
Інколи туляться одне до одного, як бездомні горобці, інколи підкреслено стороняться гурту, усамітнюються у своєму чеканні.
Коли повертаєшся зі Львова до Франика чи то потягом, чи то автівкою, не можеш їх не помітити. Чого вони чекають? Куди їдуть? Який у них маршрут і розклад? Або яка у них відсутність розкладу й маршруту? Наскільки їхнє існування справжнє? І чи не воно так лякає мого друга Джозефа своєю несправжністю?
Як і мешканці Вулиці Крокодилів з оповідання Шульца, нинішні галичани й досі чекають на свій потяг. Це очікування давно переросло себе і стало способом життя – жити чекаючи. Кволе бажання змін давно змішалося з не менш хирлявою потребою врешті дочекатись якогось перевізника. Кінець кінцем поїхати кудись і байдуже куди дістатись.
Останнім часом я дедалі більше думаю про цих людей. Вони притягують своєю прозорою непевною тілесністю всіх інших – тих, які думають, що знають, куди їдуть і чого ждуть.
Чекання невідомо чого поволі зазомбувало весь наш народ. Коли замислюєшся над цими картинками, то здається, що й сам опиняєшся на таких же темних дорогах. І всі дороги, й вулиці поволі стають шульцівськими. Це він нас врік.
Та ні потяга, ні бодай якоїсь роздовбаної маршрутки, щоб урешті куди-небудь вибратися, вже не дочекаєшся.
ТСН.ua, 05.12.2011