втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Юрій Андрухович

Хліб, арахісове масло, шоколадні чіпси, гарбузове насіння, журавлина (для тих, хто не знає, що це таке – "клюква", тільки не така, яку вживають наші сусіди росіяни, себто без цукру), фруктовий мармелад, яблука в сиропі. Як добре іноді змінити сусідів! У когось вони росіяни, а в мене тепер американці. Пощастило.

Мої сусіди-американці готують нам, своїм гостям, спеціальні геловінські сендвічі. Такий собі джанк-фуд, лише домашнього приготування. Ви вже знаєте – це те, що на вигляд завжди краще, ніж на смак. І те, що особливо смакує дітям.

Американські діти не можуть жити не тільки без гамбурґерів та картоплі фрі, але й без такої от, як довільно і трохи зневажливо перекладає "джанк-фуд" українська діаспора, сміттєїжі. Печиво у формі ведмедиків, мармеладні хробачки (кажуть, улюблені ласощі добряги Біла), кольорові тістечка. На Геловін усі ці штуки відіграють особливу ритуальну роль.

Ось і тепер – хлібина у формі черепа з мармеладом залитими очницями слугує всім нам за містичний почастунок. Це вже мексиканське відлуння, це йде від їхніх Днів Померлих – Dia de los Muertos. Американці так само схильні переймати дещо від своїх сусідів, південних. Як добре мати південних сусідів! А нашим південним сусідом є хіба що море, та й те Чорне.

Я зовсім не люблю солодкого, ну хіба лиш того, що печуть у Франику на свята, але на інші. Американці розпитують мене про те, як в Україні святкують Геловін і які в нас існують страшні культи.

"Культ лічності", - випалюю відразу ж, а потім думаю, як би краще пояснити їм, що всі свята українці святкують однаково і незмінно коло телевізора. Ну, принаймні переважна їх, українців, більшість.

Ні тобі особливих сендвічів, ні маскарадних костюмів. Костюмованих і ситих у нас показують на ТБ, за всі двадцять років цього виявляється більш ніж достатньо. І злякатися цих із тєліка теж можна незгірш за справжніх живих мерців. Для нас це не свята й не ігри, а щоденна реальність. Битняк. Або ж (інше красиве старослов'янське слово) – битовуха.

Ну, хто там грається в нечисту силу? Хіба лиш окремі представники нашої студентської молоді? Але ось уже й церква – та, що з усіх найправославніша – вимагає все це гріховне неподобство за добрим прикладом Росії офіційно і строжайше заборонити. Так що готуймося – скоро всіх цих дискотечних вампірів ганятимуть наші безстрашні мєнти. І стаття буде спеціальна у кримінальному кодексі – за приготування яєшні на вічному вогні.

Раніше навіть пенсіонери знали, чим живе молодь, тепер заради цього треба лізти в мережу, у спільноти, копирсатись у рекапах. Що там вони дивляться на Геловін? Невже Савіка Шустера і цю локальну тролячу відьму, в минулому, здається, адвоката?

Мабуть, не просто адвоката, а тепер уже персонального адвоката свого персонального президента. У нього таких жіночок трохи є. Усі як на підбір із чорними ротами. Сам чорт злякався б таких почвар, глупої геловінської ночі заблукавши в околицях телецентру. Тим більше, в Києві він поруч із кладовищем.

У моєму дитинстві ми аж таких страхів не знали. Хоча, звісно, були інші. Найбільшим кіногітом тих часів був, звичайно ж, "Фантомас" із Луї де Фюнесом і Жаном Маре. Цей фільм перевернув наше життя і рішуче перекроїв сіру совкову буденщину.

Пацани всюди, де лиш могли, малювали на стінах таємничу літеру F. Підкидали у поштові скриньки сусідам-пенсіонерам записки з текстом "Мне нужен труп – я выбрал Вас. До скорой встречи! Фантомас".

А ми в нашій українській школі додумалися були до однорядкового віршика "Леся Українка – Фантомаса жінка". Воно, звичайно ж, дурне, але що з них, передпубертатів сяких-таких, візьмеш?

Один із таких, молодший брат мого друга, вирушив з батьками й бабусею на кладовище – провідати дідову могилу, як воно й належиться в поминальні геловінські дні у галичан. Богданчик свого діда не пам'ятав, бо той помер, коли він був зовсім маленький. На кладовищі він вирвався вперед і, поки дорослі розмірено чимчикували до дідового місця, він наштовхнувся на могилу з фотографією показного і лисого, мов коліно, чоловіка.

"Дивіться! Дивіться! – закричав Богданчик. – Тут похований Фантомас!". "Тихше, дурню, - обірвав його батько. – Це не Фантомас, а твій дідусь". Усім стало незручно перед бабусею.

От була сила кіно! Не те що всі ці теперішні "Сутінки". Навіть пенсіонери в ті часи не могли не знати про Фантомаса. І не побоюватись його. І це при тому, що культових фільмів тоді ще не було. Була масова популярність деяких із них. Всього лише популярність, але така потужна, що здатна була відразу ж увірватись у підлітковий щоденний реал.

А що тепер? Що вони дивляться? Свої профілі у ґуґлях, тим і живуть. А ще? Невже всю ту саму нечисть, що й їхні батьки в телевізорах?

"У нас в Україні на Геловін теж цікаво, - кажу я своїм сусідам, відкушуючи святкове хлібне тім'ячко. - І на Геловін, і завжди. Таке враження, наче в нашу землю справді закопали когось дуже недоброго. Суцільна ніч. Устигай тільки бачити й боятись. І коли вже ті треті півні світанку?"

 ТСН.ua, 31.10.2011

Коментарі