Юрій Андрухович

Телевізія, глянець, біґборди, бігморди, радіо – всюди якісь хороші новини з потоку життя: про найкраще українське пиво, про великий теніс і збільшений пеніс, про найближчий найбільший супермаркет з фантастично "низькими" цінами, про те, що Янукович пишається історією України.

У нас на Прикарпатті його всюди порозвішували у вишиванці. Він обіймає якихось гуцульських дітей, а очі в нього такі добрі-предобрі. Повісили б такий біґборд на Донбасі – і гаплик Януковичу. А в нас таких сотні – і нічого. Дивний час.

Колись у львівському поліграфі я вчився на рекламного фахівця, редактора рекламної продукції. Найтяжчим завданням наших викладачів було пояснити нам, студентам, навіщо в Радянському Союзі взагалі потрібна реклама.

Щотижня, в ніч із п'ятниці на суботу, мої батьки, як і десятки тисяч інших мешканців Франика, як і мільйони інших українців, виходили займати чергу під гастрономом. П'ять-шість годин у черзі – і ти врешті купуєш пачку масла в розрахунку на одного члена сім'ї.

Для того, щоб здійснювати такі подвиги, ані моїм батькам, ані мільйонам їхніх співвітчизників реклама не була потрібна. Яка ще реклама в суспільстві дефіциту? На біса все це було? На кого мене вчили?

Мабуть, передчуття. От, мовляв, настануть зміни – і стануть рядами біґборди уздовж наших сяк-так асфальтованих доріг. Чесні обличчя губернаторів, президент у вишиванці, гуцульські діти, що туляться до його – як це слово, якого сам він не знає? – рамен.

Сьогодні на біґбордах можна будь-яку нісенітницю втулити – аби тільки не проти влади. Ми комунікуємо картинками, навіть тоді, коли використовуємо слова. Картинки й фотки наше все. Життя нам показує тролфейс, і ми йому у відповідь середній палець. Усі перманентно щасливі.

І ось я пишу свою п'ятдесяту колонку для ТСН.

Коли рік тому я починав їх писати, то вирішив, що мова в них ітиме тільки про музику. Зокрема, про українську. Бо ну її к чорту всю ту політику – все одно ні на що наші писання не впливають: караван Віктора Федрича суне собі в органічному для нього євразійському напрямку і ніяким сторожовим псам демократії його не зупинити.

Отож про музику, думав я. Хоч якісь поодинокі читачі втішаться, останні з могікан. Робитиму якісь огляди платівок, розповідатиму про свої нові захоплення. І десь уже на «ДасіБрасі» й Тарасові Компаніченку я зрозумів, що писати лише про музику мені не вдасться, бо вона, музика, постійно виводить на якісь узагальнення.

Наприклад, на таке: якщо з усіх сортів музики ти волієш слухати тільки блатняк, то не ображайся. Не ображайся, коли одного дня герої твого улюбленого блатняка матеріалізуються і прийдуть забирати твою фірму. Чи що там у тебе – квартира? Машина? Не ображайся – ти сам їх накликав. Ти сам проголосував за блатняк на останніх виборах.

Чисто про музику писати не виходить. Куди цікавіше – про маму гопників. Але в музичному контексті.

Отже, за цей неповний рік ми говорили з вами про тварин у Верховній Раді й зоопарках. І чому перших не шкода, а других так.

Ще ми передивилися чудові українські мультики – чи не єдине, чим Україна може справді пишатися. Ми до глибокої ночі засиджувалися в очікуванні на "Аргумент-Кіно", святкували Геловін, милилися до Бразилії і співчували українським неграм. Хоч українським білим теж варто співчувати – особливо тим, які ще сміють говорити українською.

Що ще було приємного? Олександра Ірванця ми вітали із п'ятдесяткою, ділили сирні коники, пили вино, абсент, робили пірсинґ серця. Усього було.

Насправді я вже стріляний горобець, і ви в мене, перепрошую, не перші. Мається на увазі – не перші читачі колонок. Тепер, коли вся колумністика зосереджена переважно в мережі, ми більше не отримуємо поштою вдячних паперових листів.

Натомість нам пишуть нечисленні й погані коменти. Ні, хороші коменти, як я здогадуюся, також бувають. Проте я підозрюю, що тролі значно активніші.

Я на коменти не дуже ведуся, бо чудово знаю, звідки вони беруться - як і природу їхнього розмноження. Часом для нього й колонки як такої писати не треба. Вистачає повісити заголовок типу "Бандера живий!" або "Сталін був педерастом" - народ налетить у момент і коментів назбирається з тисячу.

При цьому одні знищуватимуть автора, інші, захищаючи його, знищуватимуть його опонентів, деякі кинуться копіпастити Вікіпедію чи «архіви спецслужб», видаючи це за власну глибинну поінформованість.

Я це все знаю на пам'ять і не ведуся.

Але буває, що й зазирнеш, а там – "Мы ничего не понимаем". І радієш, бо це значить, що українська не здає своїх позицій. Її, рєбята, спочатку вивчити, а потім уже читати. А ви, як ті мавпи – навпаки.

Висновок же поки що такий. Це дивний час і дивна країна. Зрозуміло, що її правителів треба гнати з цієї неїхньої землі під тридцять три чорти. Але як прогнати з неї ще й цей народ, який таких правителів обирає? Отут, як казав Гамлет, і заковика. А відповідь?

Час прекрасний – це про вас. Я впевнений, що він у нас буде.

ТСН.ua, 21.11.2011