Катерина Константинова, DT.ua

Тривожні новини надходять не тільки зі східного фронту. Не менше тривог і на фронті культурному, зокрема кінематографічному. Як відомо, у контексті останніх подій, значно скорочено державне фінансування українського фільмовиробництва. Спілка кінематографістів України з приводу таких тенденцій зверталася до вищого керівництва країни. Отже, як не втратити кіногалузь навіть в умовах війни? Чи можна знайти вихід у кінці темного тунелю, у якому сьогодні опинилась країна? На ці та інші теми — розмова з головою НСКУ та відомим кінокритиком Сергієм Тримбачем. 

— Сергію Васильовичу, яких реальних втрат-скорочень зазнає кіногалузь України, коли за браку фінансування буде паралізовано фільмовиробництво? 

— Щодо цих питань доводиться вже вдруге звертатися до президента України. Цього разу безпосереднім приводом була інформація про скорочення статті держбюджету щодо грантів для молодих кінематографістів та Державної премії імені Олександра Довженка. Правда, тепер мене запевняють, що цієї проблеми нібито більше не існує. Хочеться вірити. Хоча і з премією імені Довженка протягом останніх років було чимало пригод. Минулого року премію не присудили. Три роки тому її також нікому не дали. Тоді хотіли номінувати картину "Освідчення в коханні" (1966) режисера Роллана Сергієнка (в Адміністрації президента вирішили, що фільм "не дотягує" до нагороди, мовляв, "прокомуністичний", хоча стрічка була фактично заборонена ще за радянського часу). 

— Якщо гроші на кіно скорочують, значить це комусь потрібно? 

— Мабуть, це все робота "бухгалтерів"? Вони бачать лише цифри бюджету, за якими нічого не видно. У них завдання — скоротити витрати. Не аналізуючи особливості державної політики. Треба ж думати головою — про українську культуру, про її складові. 

23 роки української незалежності майже нічого не робилося для розвитку культури. Міністерство культури часто було поза грою. І міністр культури — зазвичай — "прохач", основна мета якого: "вибити" гроші в Мінфіні. 

— В який саме період — за згадані вами 23 роки — вітчизняна кіногалузь підтримувалась державою найгіршим чином?

— За Кучми. За Ющенка. 2009-й — це останній рік правління Віктора Андрійовича — на кіно в Україні було виділено лише 5 млн гривень. І тих коштів дали не повною мірою. Я запам'ятав один епізод, коли у Верховній Раді оголошували саме цю суму на кіно. Хтось із політиків обурювався: це ж насправді дуже мало! Але тут вискакує один з депутатів і починає лементувати: "У нас люди з голоду мруть! Людям їсти нема чого! А їм кіно подавай!". І у такого от депутата чомусь не виникає думки, що кіно роблять також люди, наші українці, що це їхня професія, їхній хліб, покликання. Це ж те саме, що заявити: а навіщо нам театри, газети, телебачення, зрештою навіщо Верховна Рада? Це ідіотська логіка. 

У нас тільки у Києві чотири вузи, які готують кадри для кіно. А кіногалузь фактично не фінансується. Ні державою, ні меценатами, ніким. Лишається тільки виробництво в Україні телесеріалів низького гатунку, переважно за російські бюджети — і для російського ринку. 

З іншого боку, навіть за три складних останніх роки маємо в Україні помітні успіхи у мистецтві кіно. Наприклад, фільм "Плем'я" режисера Мирослава Слабошпицького здобув 10 призів на міжнародних кінофестивалях. Недавно я дізнався, що вже 25 країн світу придбали цей проект для прокату. В тому числі США. 

Це успіх чи не успіх? Успіх! Я був недавно на кінофестивалі у Єревані, де саме українське "Плем'я" здобуло Гран-прі. А журі ігрового кіно очолював Марко Мюллер, один з видатніших спеціалістів. Уявіть, він 10 років був директором Венеціанського фестивалю, а зараз очолює Римський кінофорум. Стрічка Слабошпицького — це не касовий і не масовий фільм. Але ним зацікавились у світі, тому що є попит на таке кіно, є також увага світової спільноти до України, до її сучасних культурних надбань. 

Минуло всього три роки, як держава почала вкладати трохи більше коштів у кіновиробництво. І вже очевидні позитивні зрушення. Я не кажу про якісь надзвичайні успіхи. Але буде прикро, якщо цей процес зупиниться. 

Згадайте 2005-й, помаранчеву революцію. Тоді теж був галас: будемо створювати тільки український продукт! Через півроку всі про це забули. Бо не було єдиної державної лінії, не було усвідомлення, що культура (кіно зокрема) — не менш важлива для держави, ніж економіка. 

Попередні проекти передбачали довести з часом кінобюджет України до 300 млн гривень. Йшлося про поступове збільшення витрат на фільмовиробництво. У цьому році на фільмовиробництво було закладено 129 млн грн. Але суму скоротили до 60—70 млн. Та й ці кошти — тільки на папері. Вже кінець літа, а реальних коштів, які витрачені — тільки 1 млн 200 тис. грн. Копійки. 

Мушу сказати добре слово про Євгена Нищука, який все-таки намагається вибити бодай якісь кошти у такий складний час. Це смішно, що міністерство не має реальних важелів фінансового впливу на галузь. Це те саме, що я як голова Спілки буду "валятися" в ногах у головного бухгалтера і просити у нього фінанси, які вже виділені. 

Так і виходить: зараз доля культури, зокрема українського кіно, залежить виключно від "бухгалтера", позбавленого державного мислення. 

***

Цитата зі звернення Спілки кінематографістів України до президента України: 

"Дії нашого доблесного чиновного воїнства не полишають сумнівів: під мало не безперервні вигуки "Слава Україні!" Україну продовжують опускати — туди, вниз, до культурного плінтуса. До самозневаги, самознищення культури. І чого варті вигуки й схлипи щодо відвоювання національного інформаційного простору, про необхідність відродження повноцінної кіноіндустрії — бодай на середньоєвропейському рівні? Довженко не раз критикував уряд радянської України за "скотиняче ставлення до культури". Уряди пострадянської України продовжили цю "славну" традицію. Одним з підсумків — вітчизняний аудіовізуальний простір було підпорядковано логіці колоніального існування, мало не цілковитої залежності від чужоземного продукту. На жаль, сьогодні у нас немає підстав вважати, що нинішня влада має намір міняти такий стан речей…"

***

— Сергію Васильовичу, можливо, вам відома реакція Банкової на такі листи та інші аналогічні звернення творчої спільноти? 

— Реакція невідома. Мені сказали, що попередній лист, де йшлося про фільмовиробництво, допоміг вибити певний бюджет на кіно. Адже звучали взагалі цифри близькі до 0. І те звернення було одним з аргументів: мовляв, кінематографісти не мовчать, щось говорять. 

Загалом — парадокс: за демократів кіно не фінансується. А за авторитарного режиму кіногалузь почала оживати? Виходить, повернімось до авторитарного правителя — і буде кіно? Але ж це якийсь абсурд. 

У нас є кілька режисерів старшого покоління, яким не подобається, що молодим почали виділяти фінансування. Вони не раз звертали увагу, мовляв, режим Януковича дає їм кошти, а вони "проти" цього режиму знімають кіно. 

Справді, ви не згадаєте жодного фільму, де був би "одобрямс" режиму — і в документальних, і в ігрових стрічках. Навпаки — усе в досить суворих тонах. 

— Нещодавно Кабінет міністрів призначив нового голову Держкіно — Пилипа Іллєнка. Як відомо, Спілка кінематографістів пропонувала на цю посаду іншу кандидатуру — режисера Андрія Дончика. Які перспективи співпраці кіноспілки саме з Іллєнком? 

— Сталося те, що сталося. Чому Спілка була "проти"? Перший аргумент — Пилип не має достатнього практичного досвіду кіноуравління. Друге — те, що його надто лобіювала відома політична сила. Зрештою, а чому в цієї сили не викликає обурення скорочення фінансування у сфері кіно? Це ж зубаста партія, яка галасує навіть з приводу незначних сюжетів. А тут вони мовчать. Виходить, це когось влаштовує? Адже ваш однопартієць приймає відповідальну посаду, а в галузі потрібних грошей не передбачається, якщо навіть хтось "намалював" 70 мільйонів… 

Після свого призначення Пилип зателефонував мені і запропонував працювати разом на спільну мету. Я погодився без найменших вагань. Бо надто добре знаю нашу недавню історію — українські кінематографісти часто програвали через розбрат і міжусобні війни. Я не хочу наступати на ті ж самі граблі. 

Пилипові Іллєнку — 37. Це енергійна людина. В нього потужний інтелект, відчувається батькова харизма. Я — людина з корпорації кінематографістів, тому напряму зацікавлений в тому, аби в нього все склалося в подальшій роботі. До речі, батько Пилипа — видатний режисер і оператор Юрій Іллєнко — колись був головою Держкінофонду (1991—1992 рр.). Але досить швидко Юрій Герасимович наштовхнувся на "стіну", яку неможливо було пробити. І навіть такий енергійний чоловік уже через три місяці втратив чималу частку оптимізму. 

— Нарікаючи на тяжку долю кіно за умов його недофінансування, не можемо не думати про трагедію на Сході: війна, втрати — як людські так і моральні, матеріальні. Чи етично саме сьогодні вимагати від бідної держави повноцінного фінансування кіногалузі, коли, власне, незалежність України та її теріторіальна цілісність під загрозою? 

— Одна з причин цієї війни — саме відсутність протягом минулих років відповідної державної політики і повна неувага до культурної сфери, зокрема і на Сході України. Я вірю, війна закінчиться. Але що буде далі? Ми так і будемо дивитися сусідні серіали, телепрограми? 

І про які кошти на кіногалузь ми говоримо? Якби йшлося про мільярди, я б сказав: так, не треба в такий час! А 120 мільйонів гривень, це третина бюджету одного лише фільму "Сталінград" режисера Федора Бондарчука і продюсера Роднянського. Отже, ще раз наголошу, говоримо про першопричину. Теперішня війна виникла тому, що далася взнаки відсутність єдиного культурного простору як такого. Донбас не відчував себе Україною. Крим не відчував себе Україною. За Януковича розкрадалася більша частина бюджету. Дехто і зараз краде мільярдами. А нам кажуть, що 120 мільйонів на кіно — це дуже-дуже багато. 

— Скільки років поспіль говоримо про кризу на кіностудії Довженка. І, очевидно, за теперішніх умов вона буде лишень поглиблюватись. Можливо, бачите якийсь вихід? 

— Спілка кінематографістів боролася за призначення режисера Олеся Янчука директором студії. Так і сталося. Але зрозуміло, що це величезна і дуже складна студія. Існує спектр уявлень, "що" треба робити, аби відродити студію. Можливо, на її базі зробити концерн, який би поєднував і державні форми, і комерційні? Тому повинні бути комплексні реформи. Дуже хотілося б, щоб ця студія жила. Та сьогодні довженковці виживають лише за рахунок оренди, а не за рахунок виробництва фільмів. 

У принципі, майже ніде у світі вже немає державних кіностудій. Це раніше державна кіностудія продукувала фільм, який вже очікували на виході. В директора кіностудії не боліла голова — зробив фільм, а що з ним робити далі? Сьогодні ніхто на цей фільм не чекає. Нагальна потреба тільки в тому, щоб кіно себе окупило. 

Але ж величезний спектр — це і неігрове кіно. Воно також потребує уваги. Наприклад, авторське кіно нині широко просуває себе в Інтернеті. Навіть віртуальні фестивалі проводять. І зрозуміло, що мережах кінотеатрів йдуть переважно видовищні картини. 

Наше теперішнє нове українське кіно переважно на аналіз соцільно-психологічних проблем. Зазвичай це важкі, темні сторони людського буття. Але і для прокату в останні роки теж зробили декілька помітних стрічок. "Іван-сила" Віктора Андрієнка, "Той, хто пройшов крізь вогонь" Михайла Іллєнка, "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофименко. Восени вийде в прокат "Поводир" Олеся Саніна: історія, сильні герої, інтрига. 

Треба привчати українського глядача до національного кіно. Наприклад, навіть для мого 15-річного внука "не існує" українського кіно, а в насамперед — американське. Важливо змінювати установки, мовляв, українське — значить цікаво. Потрібно, щоб велика комплексна програма з розвитку українського кіно — не зупинилася.