Французький фільм Яна Ґозлана «Ґуру» на українських кінотеатральних екранх від 9 квітня 2026 року. Кореспондент проєкту kinokolo.ua Олексій Першко поспілкувався з виконавцем головної ролі П’єром Ніне.
П’єр Ніне не потребує часу на «входження» — він одразу тримає розмову, так само, як тримає свої ролі: зсередини, на тонкому балансі між контролем і внутрішньою напругою. Ми говоримо в Парижі, у готелі Sofitel l’Arc de Triomphe — і сам факт цієї зустрічі, варто це тихо зафіксувати, повною мірою є заслугою Unifrance, організації, яка вже десятиліттями послідовно просуває французьке кіно у світі. Хочеться вірити, що невдовзі подібна інституція з’явиться і в Україні — з тією ж наполегливістю і стратегічною далекоглядністю.
Розмова про «Ґуру» (Gourou, 2025, ) починається не з персонажа, а з явища. Ніне одразу зміщує фокус: його цікавить не стільки коуч як фігура, скільки оратор як феномен. Людське існування, говорить він, багато в чому визначається потребою вірити, слухати історії — і здатністю ці історії розповідати. При цьому кіно, яке справді досліджує силу слова — не як декоративний елемент, а як інструмент впливу, переконання і навіть маніпуляції, — трапляється не так уже й часто.
Фото – Marie Rouge / Unifrance
Коучинґ з’являється пізніше — майже як симптом епохи. Соціяльні мережі, каже Ніне, заповнені нескінченними інструкціями: як їсти, як худнути, як жити правильно, як стати успішним за рік. Це ціла мова ефективності, успіху, безперервного самовдосконалення. І в цій мові він відчув щось глибоко кінематографічне — майже готову драматургію. Саме з цим відчуттям він і прийшов до Яна Ґозлана.
Їхня співпраця, як з’ясовується, теж має свій внутрішній парадокс. Ім’я Матьє Вассер, яке повторюється в кількох фільмах Ґозлана, спершу здалося Ніне помилкою. Але це було рішення — інтуїтивне, навіть ірраціональне. Різні персонажі, різні життя: один приховує правду, инший відчайдушно намагається її викрити. Й водночас — одне й те саме ім’я. Ніне говорить про це, як про своєрідний «мультивсесвіт» — не логічний, а радше магічний. Тим більше, що попри різні жанри всі ці історії знову й знову повертаються до одного питання: що ми робимо з істиною?
В «Ґуру» це питання ускладнюється ще більше. Його герой — харизматичний коуч, але фільм принципово відмовляється від прямолінійного викриття. Й це, підкреслює Ніне, було принциповим. Його завжди приваблювали персонажі з подвійним дном — із хибними фасадами, які говорять одне, а є зовсім иншим. Від Ричарда III до Тартюфа — саме такі фігури, за його словами, формують ядро драматургії. В цій подвійності є щось фундаментально людське: вона позбавляє й актора, і глядача можливости зайняти комфортну позицію. Залишається лише напруга й сумнів — і саме в цьому, здається, і полягає справжня сила.
Поступово розмова зміщується від героя до глядача. «Ґуру», стає очевидно, — це не лишень про того, хто говорить, а передусім про тих, хто слухає. Про нашу потребу вірити. Історії, говорить Ніне, формують наше уявлення про світ із самого дитинства. Але проблема в тому, що storytelling — це не лише спосіб передавати знання чи емоції, а й потужний інструмент влади. Історія людства не раз доводила, що саме сила оповіді та переконання здатна приводити до найтрагічніших наслідків — фанатизму, екстремізму, насильства. У цьому сенсі ґуру ніколи не існує сам по собі — він можливий лише тому, що суспільство готове його прийняти.
Окремий пласт — тіло й контроль. У фільмі герой застосовує до себе ті самі методи оптимізації, які пропонує иншим. Навіть сон перестає бути простором відпочинку — він стає частиною протоколу. Й важливо, наголошує Ніне, що це виглядає не як фантастика, а як щось майже правдоподібне. Саме ця впізнаваність і тривожить: логіка ефективности поступово проникає в усі сфери життя, включно з найінтимнішими.
Фігура американського «суперкоуча» Пітера Конрада в цьому контексті — не стільки персонаж, скільки проєкція. Горизонт, до якого прагне герой. Америка тут постає як міт абсолютної впевнености, масштабу, успіху — як простір, де все здається можливим. І водночас — як образ, що приваблює та пригнічує. Він задає недосяжну планку й посилює внутрішню напругу. В цьому сенсі Конрад — не антагоніст, а дзеркало.
Ніне прямо говорить про важливість втягнути глядача в цю двозначність. Не залишити йому безпечної дистанції. Якщо виникає спокуса — значить, фільм працює. Бо тоді питання повертається до нас самих: чому ми готові вірити? Коли вплив стає маніпуляцією?
Наприкінці він повертається до цього вже майже як до формули. Його надихнув трактат Етьєна де Ла Боесі «Міркування про добровільне рабство». Ідея проста й тривожна: тирани нічим не відрізняються від нас. У них немає ні додаткової сили, ні особливих якостей. Є лишень те, що ми самі їм віддаємо — влада.
І саме тут «Ґуру» остаточно змінює оптику. Це не фільм про людину, яка впливає на инших. Це фільм про нашу готовність відмовитися від відповідальности, повірити в прості відповіді й довіритися тим, хто обіцяє позбавити нас сумнівів.
У цьому сенсі суспільство не просто породжує своїх ґуру — воно їх створює.