Дмитро Десятерик, «День»
В середині минулого тижня кіноспільнота України була ошелешена низкою поганих новин.
Спочатку, 27 травня, Національний центр Олександра Довженка оголосив про настання стану неплатоспроможності, тобто банкрутства. Згідно з коментарем керівника закладу, Івана КОЗЛЕНКА, причина цього в тому, що «фінансування Центру, що здійснюється за бюджетною програмою 3806030 «Державна підтримка кінематографії» з початку 2020 року так і не розпочалось. Заборгованість державного бюджету перед Центром з заробітної плати сягає понад 2,0 млн. грн. Центр має також понад 1,0 млн. грн. невиконаних кредитних зобов’язань за підписаними договорами. За відсутності обігових коштів Центр більше не має змоги сплачувати передбачені законом податки та збори за 1 квартал 2020 року».
Наступного дня сам Козленко виступив з наступною заявою: «На підставі пункту 5.4.1. Контракту від 18.03.2016 №649, укладеного між мною, як керівником Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка» та Міністерством культури України, згідно з яким Керівник має право за власною ініціативою розірвати контракт до закінчення терміну його дії «у випадку систематичного невиконання Міністерством своїх зобов’язань за контрактом», а саме — через невиконання Міністерством зобов’язань, передбачених п.2.4.6. Контракту («своєчасно вживати заходи до запобігання банкрутства Підприємства у разі його неплатоспроможності»), керуючись абзацом 3 статті 38 та абзацом 1 статті 39 Кодексу законів України про працю, повідомляю про розірвання Контракту №649 за власною ініціативою з 04.06.2020 року.
Прошу призначити тимчасово виконуючого обов’язки генерального директора «Національного центру Олександра Довженка» з керівного складу підприємства».
Того ж дня, 28 травня, стало відомо, що Центр обшукують поліція і СБУ.
Ситуація набула масштабу всеукраїнського скандалу. На підтримку Центру, який власне при Козленку став найуспішнішою культурною інституцією, висловився ряд провідних діячів мистецтва.
Щоб з’ясувати ситуацію, «День» звернувся безпосередньо до пана Івана.
РАЦІОНАЛЬНЕ РІШЕННЯ
— Що привело тебе до такого вчинку? Він здається мені жестом крайнього розпачу.
— Я би так не сказав. Розпач — це емоції, а я не керувався емоціями. Це абсолютно раціональне рішення, прийняте після довгого зважування. Такий учинок дає мені право піти гідно, бо я не хочу бути присутнім у момент, коли інституція колапсуватиме. До тих пір, поки наступні кілька днів ситуація остаточно не визначиться, я ще виконуватиму свої обов’язки. Але, за великим рахунком, усі інструменти вичерпано. Бачити розвал Центру на власні очі й підписувати документи, які узаконять його деструкцію, мені не хочеться. Я не можу так вчинити.
— Тобто інших виходів не лишилося?
— Наразі ні. Про це мало пишуть у новинах: у вівторок 26 травня пізно ввечері ми дізналися, що Міністерство культури отримало лист від Мінфіну з черговою відмовою підписати паспорт бюджетної програми. Ми тягнули до останнього, сподіваючись, що все ж на тижні питання розв’яжеться на нашу спільну користь.
— Спільну в якому сенсі?
— Бо мова йде не тільки й не стільки про Центр. В програмі бюджетної підтримки кіна обсягом 450 млн. наші 8,5 млн. — крапля в морі. Просто наша ситуація — наче каталізатор. Вона спровокувала публічне обговорення. Мені в цьому сенсі прикро не бачити виразної реакції кіноспільноти. Вона потерпає не менше, ніж ми, від нефінансування. Це дуже неприємна історія. Хоча після історії з «Дау» і Хржановським я вже не дивуюсь, чесно кажучи.
— Але є лист від культурної спільноти на захист Центру.
— Так, я його бачив, і дуже вдячний усім, хто нас підтримує. Але я маю на увазі те, що не менш важливо зберегти й відновити фінансування кіногалузі. Вона зараз паралізована. Ті фільми, які на виконання рішень 11 пітчингу мали отримати фінансування й запуститися у виробництво, вже не будуть зняті. Якщо знайдеться політична воля, то мінімум ще 2-3 тижні підписуватимуть паспорт. Потім буде виділення коштів з бюджету, потім — підписання угод з продюсерами. Потім продюсери найматимуть персонал, збиратимуть знімальні групи. Це багатоетапний технологічний процес. І коли голова Держкіна каже вже майже півроку «Ну так, ми щось робимо» — це говорить про абсолютну безпорадність органу управління. Людина не розуміє навіть технологічних процесів, того, що зараз критичний момент не тільки для Центру, але й для всього національного кіновиробництва: якщо фінансування не відкриється в наступний тиждень-два, то його можна вже й не відкривати.
ПЛУТАНИНА
— Але з чим, на твою думку, пов’язане непідписання паспорту?
— Перша причина — це позиція голови Держкіна Марини КУДЕРЧУК. Я персоналізую, я не буду лукавити. Я знаю її реакцію на моє відкрите несприйняття методу, яким вона була призначена на посаду, її перших кроків і її бездіяльності. Вона працювала директоркою кінотеатру в Запоріжжі і, здається, вона з цього стану не вийшла. Останнє її інтерв’ю, яке я читав, присвячено поновленню роботи кінотеатрів і кінопрокату. Це взагалі не сфера повноважень Держкіна. Держкіно не займається кінопрокатом. Воно займається кіновиробництвом. А для цього треба готувати фінансові документи — паспорт бюджетної програми.
— Яким чином Голова Держкіна могла завадити затвердженню цього документу?
— Нагадаю, як відбувалося в кращі часи. Ми погоджували з Держкіном цифру фінансування в наступному році. Вони завжди з нами цю цифру обговорювали. Ніхто нам її без дискусій згори не спускав. Бувало, ми виборювали цю суму, бувало, погоджувалися з фінансуванням, яке мені здавалося недостатнім. Але завжди відбувався діалог. 24 квітня ми отримали цифру — 3,3 мільйони. Її скинули у Вайбер моїй бухгалтерці. Отакий у нас рівень комунікації з Держкіном зараз. Держкіно на основі наших щорічних звітів має формувати певну цифру. Воно подає цю цифру в Мінкультури, а те вставляє в паспорт бюджетної програми і надсилає у Мінфін. Але ми не є суб’єктами бюджетного процесу. Ми в ньому не беремо участі. Коли нам закидають, що ми не дали в Міністерство фінансів якихось роз’яснень, то це смішно. В нас немає листування з Мінфіном. Мінфін не спілкується з отримувачами коштів. Це принцип бюджетного законодавства. Якби вони спілкувалися з усіма отримувачами коштів, вони б тільки цим і займалися, бо їх тисячі в Україні. Для цього існують отакі органи, як Міністерство культури й Держкіно, з якими вони спілкуються, які акумулюють цю інформацію та мають її подавати у підсумковому вигляді. І ось проблема в тому, що Держкіно й Мінкультури подають одну й саму інформацію абсолютно по-різному. Що й дає фінансистам підстави казати про неузгодженість і повертати цей паспорт. Кудерчук подає на нас суму фінансування 3,3 млн., а Мінкультури — 8,6. Ясно, що Мінфін бачить різницю і просить обґрунтувати цифри — а вони цього не роблять. Ось як це відбувається зараз.
— Після вашої заяви була реакція?
— Так, зі мною спілкувався держсекретар Мінкультури Артем БІДЕНКО, в мене призначена зустріч з головою комітету ВР з гуманітарної політики Олександром ТКАЧЕНКОМ, і вже була зустріч у Офісі президента. Я не сподіваюся на швидкі зміни, але мені поки що незрозуміло, чесно кажучи, як це можна швидко вирішити. Ситуація занадто заплутана. Тричі подавався паспорт і тричі він повертався — тобто це означає, що тричі подавалися різні пакети документів. Зараз розібратися Мінфіну і Мінкульту в тому, хто що подавав, дуже складно. І ще, у листі-відповіді, який надійшов з Мінфіну, не тільки по нам зауваження — а ще й по статті фінансування заходів у 2020. І написана чітка сума — на них пропонується спрямувати 33 млн. і це необґрунтовано, але Рада з питань підтримки кінематографії, в чиї повноваження входить ця стаття, виділила суму 42 млн., що є в протоколі. І зараз будуть розбиратися, на якому етапі відбувся підлог документів або чиясь злочинна ініціатива з перевищенням повноважень. Наводжу ці приклади, щоби ти розумів: ситуація дуже заплутана. Рада з питань підтримки кінематографії, яка приймає рішення по розподілу коштів по 10 з 16 статей, провела засідання аж 8 травня, проте досі не бачила підписаний протокол власного рішення, який Держкіно мало надати. Держкіно на підставі саме цього протоколу мало би формувати цифри. Раді теж не показали проєкт паспорту хоча б у частині тих 10 пунктів, за які вона відповідає. Є внутрішня напруга і абсолютна відсутність комунікацій навіть усередині Держкіна — бо Рада хоч і незалежний орган, але саме з ним голова Держкіна ділить значну частину владних повноважень. І це дивно. У нас є порозуміння з Радою, яка внесла погоджену цифру 8,6 млн., з Мінкультом — вони внесли цю цифру в проєкт паспорту бюджетної програми — і є та сума, яку ми отримали з Вайберу від Держкіна на чолі з Кудерчук. От що я можу сказати про те, хто чинить опір і перешкоди.
ОБШУК
— Що за історія з обшуком?
— Він здійснювався за ухвалою суду слідчою групою з метою вилучення документів у кримінальній справі, відкритій у серпні минулого року. Вона відкрита на підставі акту ревізії Державної авдиторської служби — те, що раніше називалося Контрольно-ревізійним управлінням. Це звичайний процес у державних інституціях: щотри роки ДАСУ нас перевіряє. Ми в середині минулого року пройшли таку перевірку. В результаті перевірки роблять резолютивну частину — так званий акт. На його підставі виявляють певні порушення і пропонують їх усунути. У нас у акті було 13 пунктів порушень. 10 з них ми усунули, виконали приписи, визнали, шо помилилися. 3 пункти ми не визнали, бо вважаємо їх недостатньо обґрунтованими й незаконними.
— Чого вони стосуються?
— Оплати оренди нерухомості — нашого основного джерела прибутків, сплати податку на землю і нарахувань на мою зарплатню. Ми оскаржили їх у адміністративному суді — подали позов у липні минулого року одразу після отримання акту ревізії. За нормальною логікою наявність судової справи має призупинити чинність цих трьох пунктів. Тобто в цій частині акт ревізії не вступив у дію. Але чомусь ДАСУ звертається в поліцію й та відкриває справу саме щодо цих пунктів, які вона кваліфікує не як господарське порушення, а як кримінальне. При тому ми не приховували цю діяльність. Це питання тлумачення законодавства. І суд має визначити, як тлумачити правильно. Але чомусь кримінальна справа оголошується. Я вже прочитав коментар прокуратури: мова йде про ймовірну змову Міністерства культури і Фонду держмайна з орендарями з метою отримання прибутку. Тобто шиють ще й змову. Це мене найбільше дивує. Те, що могло бути вирішено в суді як спірне господарське питання, зараз кваліфікують як кримінальний злочин.
— Які причини цього?
— У мене є раціональне пояснення. Справа була відкрита в серпні, але рух по ній не здійснювався, слідчих дій не відбувалося, можливо, її вважали безнадійною, якою вона і є. Вочевидь, вичерпувався термін процесуальних дій. Тобто впродовж року справа має бути або закрита, або передана в суд. Тобто хронологічна причина. Закінчується період чинності впровадження і має бути якийсь результат. Тому такий поспіх. Хоча безумовно сам факт того, що справа дуже довго лежала без руху, а тут раптом активізувалася, викликає питання. Проте одразу скажу: хоча ми в один день оголосили і про настання неплатоспроможності, і отримали обшук — це лише збіг. Заяву про неплатоспроможність готували кілька днів, це не експромт. Свою заяву про відставку я написав днем раніше, теж нічого не знаючи про обшук. Навколо цього збігу вибудовуються різні політичні теорії, про настання репресій проти української культури, тим паче що напередодні сталися події в Музеї Гончара. Але хочу наголосити: я не пов’язую це все з чиїмись свідомими політичними намірами.
ХАОС
— Теорія змови тут дійсно напрошується.
— Мені здається, що коли ми приплітаємо сюди ідеологію, руку Москви чи свідому деструктивну політику — ми спрощуємо.
— Чому?
— Бо ми сподіваємося, шо у всьому, що відбувається, є раціональний задум, якому можна опонувати, чи можна упередити заплановані таким чином дії. Все набагато, мені здається, гірше. Задуму немає. Є хаос, і ми бачимо його настання — його симптомом є демонтаж системи влади нагорі. Ми бачимо параліч керівної ланки Мінкультури, параліч Держкіна. В. о. міністерки культури Світлана ФОМЕНКО насправді багато робить, але вона вже втретє за півроку реформує міністерство. Вона зашилась в операційній діяльності, у нескінченній бюрократії, вона не встигає виробляти політику. Така ситуація нагорі призводить до того, що середня чиновна ланка де-факто бере владу в свої руки. Це зараз відбувається скрізь. Це дуже небезпечна історія.
Причому аналогічне становище стало запобіжником в 2014, коли держава була обезголовлена, коли керівництво розбіглося. Тоді середня ланка стала таким собі цементуючим матеріалом, який допоміг державі вижити. Але зараз середня бюрократія займається саботажем. І це призводить, на жаль, до хаотичних рухів і стихійного демонтажу системи державного управління. На моє глибоке переконання, шукати раціональний умисел — це спрощувати. Я розумію чому: так легше жити, легше вірити в те, що є умисел і я його можу прорахувати і щось із цим робити, але все, повторюся, гірше. Хаос не можна передбачити. І це те, з чим ми зараз зіткнулись.
— Звучить апокаліптично.
— Так, у мене була зустріч з колективом, і я кілька разів використав це слово — апокаліптичний. Я все ще сподіваюся, що цьому можна зарадити. На тлі всього того, що діється в державі, я, до речі, можу бути трохи оптимістичніший саме щодо Довженка-центру. Цей конкретний випадок, можливо, розв’яжеться на краще і я відкличу свою заяву. Але це не змінить загальне становище. Не змінить економічну ситуацію і не змінить відсутність стрижня в теперішній владі, відсутність стратегії, візії. Чому люди відмовляються очолювати Мінкультури? Тому що теперішня влада не може їм пояснити, яка в неї візія культури. Яка стратегія розвитку? Не за все добре проти всього поганого, а конкретно чого вони добиваються. Центр їхньої стратегії. Людина з її правами й бажанням реалізації своїх прав, чи державний апарат, чи державні інституції, чи збереження спадщини, чи креативні індустрії — що вкладається в стратегію розвитку гуманітарного напрямку в державі? На це ніхто не може відповісти й це величезна проблема, бо люди, яких запрошують на посади, мають це почути і розуміти фарватер, у якому вони працюватимуть. Володимир БОРОДЯНСЬКИЙ (міністр культури, молоді та спорту з 29 серпня 2019 по 4 березня 2020. — Д.Д.) працював у період ейфорії від приходу нової влади. Так, емоційний аспект додає сил і бажання. Бородянський був інспірований цим, мав поле емоційного комфорту. Зараз ситуація геть інакша, критична, всі це відчувають, навіть ті, хто цю владу підтримує.
— Твоє ім’я називають серед імовірних претендентів на посаду міністра культури. Якби тобі запропонували чітку стратегію чи дали б запропонувати й реалізувати свою власну — пішов би?
— Ні, я вже відмовився. І знаю багатьох, хто теж відмовився. Стратегія важлива, але в мене інакша мотивація — світоглядна. Я все-таки вважаю, що ця влада пропонує певні цінності — хоча й не може їх виразно назвати, але вони все одно помітні в їхніх заявах і діях, і для мене значна частина цих цінностей неприйнятна. Саме тому я не бачу тут можливості для партнерства. І потім, існувати в модусі нескінченного самопорятунку дуже виснажливо. Для мене те, що нині відбувається — це дуже болісний спогад: я був уже в такій ситуації в 2014—2015, коли рятував Центр. Тоді була жахлива економічна й зовнішньополітична ситуація, але сприятливіша з погляду сили й енергії громадянського суспільства. Всі розуміли, шо ми рятуємо державу від стихійного розпаду, і цьому може зарадити тільки кожна людина на своєму місці. Тому так відчайдушно і так віддано займалися своїми справами, тому так багато було зроблено за цей період. Не завдяки Порошенку, а завдяки оцій нестримній енергії творення. Конструювання і мріяння. Була ідея, була мрія конструктивна. І от зараз опинитися в тій самій ситуації з тими самими викликами, але з владою, цінності якої ти не розділяєш, не хочеться. Виходить, що за 5—6 років ми як громадянське суспільство не виробили певних запобіжників проти того, щоб щоразу повертатися на це зачароване коло. Це прикро усвідомлювати. Життя не нескінченне, щоби кожні 5 років повертатися в нульову точку. Це те, шо найбільше, мені здається, деморалізує.