Неювілейна щира розмова з відомим кінорежисером про життя і творчість.
Світлана Агрест-Короткова, «День»
Ім’я цього режисера, який приніс честь і славу Україні, що стала його другою батьківщиною, епітетів не потребує. Так само, як і не потребують додаткових характеристик зняті ним фільми, що увійшли не лише до Золотого фонду кіно, але, головне, оселилися в серцях і розумах мільйонів сучасників. Від славнозвісного «Відлюдька» до нетрадиційного «Філера», чарівної «Каштанки», інтелігентного «Бережи мене, мій талісмане», «Польотів уві сні і наяву», що розбурхали свідомість покоління, до недооцінених «Райських птахів». Це, звичайно, не весь перелік. Найсумніше те, що більшість з них, у зв’язку з тупістю чиновників від Мінкульту, потрапили до так званого «чорного списку».
Колись один з улюблених його акторів і близький друг Олег Янковський дуже точно відзначив: «Балаян — людина, що живе з прямою спиною». Правда, він завжди чесний — і в розмові з глядачем, і з друзями, і, головне, з владою.
Він тут, серед нас. Багато знає, багато вміє. Йому є що сказати, але... вже давно не знімає. Тому що не піде просити за себе... У пітчингах не бере участі, вважає, треба давати дорогу молодим.
Ця розмова зовсім не ювілейна, але, як завжди, щира. Спеціально для «Дня».
— Романе Гургеновичу, останніми роками в українському кінематографі з’явилися якісь «сплески» — імена, фільми. Щось начебто почало відбуватися. Ви дуже багато уваги завжди приділяли молодому кіно, що можете сказати про нього сьогодні?
— Всі знають, що я вболіваю за молодих, за дебютантів. Вважаю, що потрібно припинити розкидатися грошима, а давати їх дебютантам. За радянських часів кожен дипломант мав право зняти дипломну роботу на студії Довженка, за державні гроші. Як я завжди кажу, право на «художню помилку за державний рахунок». Я не всіх знаю, але, скажімо, Слабошпицький або Трофіменко — безумовно, цікаво. Не скажу, що фільм «Брати» такий вже бездоганний, але там ці два актори, два брати... режисер чудово з ними працює. Під час першого пітчингу я сказав, що це цікаво і нагадує скандинавську сагу.
— Так, сценарій написаний на основі розповіді шведського письменника.
— В будь-якому разі це цікаво. Думаю, навіть більш прокатний, ніж інші фільми, але прокату немає. Ось два імені, а оскільки я ще був у складі журі по короткометражках на останньому фестивалі «Молодість», то можу назвати і Катерину Горностай. Вона отримала Гран-прі. Думаю, ця дівчина далеко піде.
— До вас звертаються початківці з проханням прочитати сценарій, підтримати?
— Два роки тому був художнім керівником кількох дебютів на студії Довженка. Всі свої поради я дав, а потім їхнє право було — почути або ні. Потім з двох фільмів (а кожен з них був по 26 хвилин), я зробив їх по 15 і 11 хвилин. Вважаю, що дав урок... А на «Молодості» були хороші роботи, але щодо драматургії — незавершені. До речі, хлопець на прізвище Навроцький, вважаю, може стати режисером ігрового кіно, хоча він оператор і уявив, як оператор, чорно-білий документальний фільм («Шість поверхів». — НСКУ). Дуже навіть непогано і кіношно. Оскільки перебуваю в тому віці, коли я більше наставник, ніж режисер власних фільмів, на чужих фільмах краще знаюся і можу їм допомогти в подальшій їхній біографії.
— Невже самому знімати зовсім не хочеться?
— У мене є два сценарії. Один поки що на 32-й сторінці... Я планую зняти його з Вакарчуком у головній ролі. Є ще один, але чомусь не прагну знімати. Річ у тім, що у цих двох сценаріях був російський продюсер, ще два роки тому. Безглуздо звертатися до нього зараз і знімати на російські гроші тут. А просити державні українські гроші, коли усюди повторюю, що давати треба лише молодим, теж якось незручно. До речі, декілька слів про «Райських птахів», де я теж хотів знімати Вакарчука. Не люблю цей фільм, але у мене є причина, щоб начебто виправдатись. У «Райських птахах» мені не вистачило антуражу. Я людина імпровізації на знімальному майданчику, добре це чи погано — інша розмова. Кажу про якість; наприклад, якщо хтось у «Польотах» проходив випадково, я зупиняв, і ці люди з’являлися в кадрі, було якесь життя довкола героя, а в «Райських...», ніби порожнє місто. Тому що 81-й рік, а навкруги бігборди, нові машини, весь час знімав так — герой іде, а поруч нічого. Так не буває. У Парижі теж уздовж стін знімали. Це обмежувало і заважало щось придумувати, антураж був відсутній. Ширші плечі треба зробити, а ніде розвернутися. У темах ніколи не помилявся, навіть фільми, які критикували, або не критикували, в темах був упевнений. Але «Два місяці, три Сонця» і ось ці «Райські птахи», шкода, що в біографії.
— Не можу погодитися. «Райські птахи» — не провал, просто фільм потрапив у той період, коли глядач, який ходив у кіно, любить ваше кіно, до кінотеатрів не ходить.
— Я для тих людей його зняв, хто хоче повернутися в Радянський Союз. Річ у тім, що в радянські часи від цензури страждали культура і наука. А колгоспник чи робітник на свою зарплату їздили до Криму, в Сочі, жили «правильно». Ми теж не бідували дуже сильно, але принизлива процедура обговорення фільму на худраді, жорстока цензура тощо... Своїх дітей жодного разу не водив на студію, тому що, як для горця, для мене ця цензура була принизливою. Я щось зняв, а вони — це прибери, те прибери. Я, звичайно, не прибирав, але дуже злився. Пізніше настав час, коли начебто стало все можна. Але шкода, що немає редактури, яка може порадити, побачити збоку. Ось у мене Морозов був у «Каштанці» редактором, робив дуже хороші зауваження. Не важливо, приймав я їх чи ні. Але це насторожувало і змушувало замислитись. У нас на студії була своя четвірка: я, Вячик Кріштофович, Костя Єршов і Міша Бєліков. Один одному сценарії крутили і вертіли, «докопувалися», але тільки через те, що хотіли, аби було краще. Справжня дружба в тому, що ти хочеш, аби у друга все було добре. А у нас сьогодні територія кіно відсутня. Всі по своїх норах сидять. От би всіх на студії Довженка зібрати. Хай не платять за оренду рік, лише за тепло та електрику. Але хай спілкуються один з одним.
— Ваше ставлення до так званих «чорних списків», у яких відсутній, наприклад, Міхалков, але є Балаян?
— Абсолютно не звертаю уваги на це. Тим паче, нічого не отримую за те, що це показують. Кому треба, та частина інтелігенції, яка мислить і мислила цікаво, вони бачили все це, мені цього вистачає. Нещодавно Михайло Іллєнко правильно запропонував на якійсь нараді — забороняти потрібно фільми не з певними іменами, а ті, які тут крутяться, а дохід іде в Росію. Я думав, що телевізійні фільми, такі, наприклад, як «Поцілунок» і «Каштанка», належать Москві, «Екрану», виявилось, це власність кіностудії Довженка. Ну, в «Поцілунку» в Табакова хвилина, у «Відлюдьку» три хвилини, в «Польотах» достатньо, ще є «Каштанка». Через п’ять років буде соромно, що ми цим займаємося, ось у чому питання. Вже скільки конфліктів було між турками і азербайджанцями з вірменами, так? Але вірмени їздять до Анталії, не важливо, геноцид прийнятий чи ні. Все потім, з роками, набуває деякої (хоч і умовної) рівноваги... Ніколи публічно, та й не тільки публічно, про азербайджанців нічого поганого не говорив. А коли приїжджаю до Вірменії і критикую її, мені кажуть: «Ти просто як турок», — а я відповідаю: «Ні, я просто більше люблю Вірменію, ніж ви». Про російський уряд, про Путіна кажи, що хочеш будь-якими словами, або про царський уряд — без питань! Але був концерт у майстер-класі Уткіна, пісні Сильвестрова. І Сильвестров розповідає, поки що під час бесіди, не зі сцени, що у нього в авторах — Рильський, Шевченко, Лермонтов, Пушкін. А хтось каже, що, може, Пушкіна не треба? І тут я розумію, чому багатьом українцям страшно не подобався «Бережи мене, мій талісмане». Якщо в Москві критикам і деяким літераторам він не подобався тому, що я їх «помацав за одне місце», і виявилось, вони аж ніяк не відповідають честі і гідності тих, кому поклоняються, а тут, виявляється, ще й тому, що це про Пушкіна. Одразу згадують Пушкінського Мазепу. А що, у Пушкіна була інша інформація, окрім єдиної, імперської? І я одному запропонував: «Друже, подивись іще раз і уяви, що це про Шевченка». Тому що, вважаю, це мій у режисерському плані кращий фільм. Ну, і «Поцілунок» ще. А взагалі, всі ці безглузді заборони нагадують радянську владу. Рівень прямолінійного цензурного мислення. Не думаю, що це йде на допомогу українству та Україні. Ні, це хтось хоче швидко щось сказати, зробити.
— Змінилося і змінюється керівництво країни, під куполом ВР точаться чвари. А що відбувається в українському кіно? Адже керівництво студій теж змінюється?
— Поки вгорі не зрозуміють, що кіно — єдина можливість швидкої інтеграції своєї ментальності в світ, навряд чи щось зміниться. Достатньо зняти більш-менш пристойний фільм, і навіть я, маючи знайомства у Венеції та в Каннах, можу зателефонувати тим людям, попросити взяти хоча б поза конкурсом, хоч у панораму тощо. І буде написано, що це вироблено в Україні. Якщо випускати 20 фільмів на рік, два можуть виявитися пристойними. Один з керівників наших казав: «Так, треба шедеври!» Які шедеври? Шедеври не замовляють, вони трапляються, або не трапляються, правильно? Тому, вважаю, грошей на кіно не достатньо, а деякі продюсери на половині зйомок кидають режисера, не закінчують. Тобто неправильна постановка питання у нас щодо продюсерської справи. Коротше кажучи, все одно потрібно просто давати можливість молодим, навіть якщо немає надії, що він зніме щось цікаве. Адже після «Ефекту Ромашкіна», після такого страшного провалу, мені дали «Каштанку». Однак людина могла помилитися, так? Але другий фільм може виявитися абсолютно іншим. Більше молодих людей, дебютантів повинні почати знімати кіно.
— У зв’язку з тим, що відбувається, — ситуацією, аурою, ставленням до людей, кажу про нашу країну, в якій ми існуємо сьогодні. Як живеться Роману Балаяну, і як він ставиться до того, що відбувається?
— Погано ставлюся. З 1991 року починаючи, вважаю — все, що керівництво робило, було неправильним. До речі: ходять чутки, що хочуть змінити директора «Мистецького Арсеналу». Навіщо, хочу спитати? Наталія Заболотна за роки керівництва «Арсеналом» знайшла необхідні та якісні зв’язки як всередині країни, так і за її межами. Там були дивовижні виставки і зустрічі, та й не лише... За п’ять років «Арсенал» відвідало три мільйони зацікавлених (!). Туди ходить молодь! Ця територія стала місцем спілкування, я вже не кажу про такі заходи, як виставка робіт Білокур, Примаченко, а зовсім нещодавно виставка з колекції Диченка та приголомшлива присвята фільму «Тіні забутих предків». Думаю, було б невиправною помилкою все зроблене Заболотною та її командою викреслити з біографії музею. Музею, що став місцем паломництва врешті решт!!! З 1991 року теж, до речі, бачимо неправильні і непродумані кроки в сфері кіновиробництва та й не тільки. Знаєш, у будь-якого народу є 30% творців і 70% споживачів. Ми повинні говорити про 30%, які на виду. Ось до тих, хто публічний, починаючи з 1991-го, у мене є претензії. Не люблю слово «націоналіст», тому що націоналіст — це той, хто любить свою і не поважає іншу націю. А патріот — це той, хто любить свою і поважає іншу націю. Думаю, я краще за націоналістів ставлюся до України, тому що я дуже відповідальний громадянин України. Жодним словом, жодним фільмом своїм не псую образ України. Хочу сказати, що мені не подобається цей час тому, що він тягне до публіцистики в мистецтві, а це не мій шлях. По-перше, занадто багато фільмів про Майдан... Там є лише два пристойних, достатньо. Це як про Параджанова — статті, книги випускаються, поки модне ім’я і на цьому можна заробити. Наша країна могла дуже багато чого досягти, якби правильно поводилася. Про що ми з тобою говоримо? Про політику! За радянських часів, аби я говорив про політику?! Я навіть газету «Правда» рідко бачив. А зараз вмикаю телевізор — парламент, «Свобода слова» і таке інше, і вони весь час там і ті ж самі. Політики. Колись одному з помічників Шустера сказав: «А чого не кличете людей культури сюди, людей науки?» А він мені говорить: «Ну який же тоді буде рейтинг передачі?».
Редакція «Дня» щиро приєднується до привітань, які Роман Гургенович Балаян почує цього дня. І бажає йому міцного здоров’я, людського і творчого довголіття. І — хорошого кіно!