10 вересня 1894 року народився Олександр Довженко.
Довженко як Фауст
У фіналі найзнаменитішого твору Гете Мефістофель скликає лемурів, злих духів, аби приготувати могилу для Фауста. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, йому видається, що це народ будує греблю. Заповітна мета уже близько. Він радіє, проте, незрячий, не здогадується, що це не будівники... А він і далі віддає накази «будівельникам». В в його уяві – грандіозна картина багатої, родючої і процвітаючої країни, де живе «народ вільний на землі вільній», і Фауст промовляє сокровенні слова про те, що хотів би зупинити мить, яка – Прекрасна!
Та по смерті Фауста Мефістофелю не вдається заволодіти його душею. Янголи перемагають і відносять душу Фаустову на небеса.
Дивовижно схоже на фінал Довженкового життя. Останні роки свої він їздив на будівництво Каховської ГЕС. Апокаліптичні видіння і переживання часів воєнного лихоліття (він бачив погибіль України і українців) змінюються на протилежні емоції. Все там, у Каховці, писав Довженко, «було щастям моїм». Зринають «ліві» мріяння про можливість перемоги комунізму, про замало не ренесансну гармонію людського життя. І вже бачиться перемога добра над злом, коли возсія краса людська над світом.
Він осліп на старість, Довженко – як той Фауст.
Одначе ж у підсумку душа його була порятована, вона вознеслась на вищі щаблі духу – і відлетіла. Хоча ж там у Каховці, був ще покріпачений народ, і який там комунізм у країні, де й донині «народу правди сила» ажніяк не перемагає. Та Довженко бачив нарід, що творить завтрашній день, творить красиво і натхненно... Перебільшував, звичайно, але ж тільки так, тільки повіривши у народ свій, можна допомогти йому сягнути вершин, не забуваючи про низини.
Отак Мефістофель (Сталін з попихачами) програв Довженкові-Фаусту. Сліпому, сивому, якому видавалось, на фінал життя (скільки гірких ламентацій з цього приводу у Щоденнику), що сам він профукав, видмухуючи в труби осанну режиму великого вождя. Та ба, вийшло навпаки – у програній партії знайшлися ходи до перемоги
Сергій Тримбач («Мить, ти прекрасна!», з книги «Довженко без гриму», Київ, 2014, с. 467–468)
Довженко як Фауст
У фіналі найзнаменитішого твору Гете Мефістофель скликає лемурів, злих духів, аби приготувати могилу для Фауста. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, йому видається, що це народ будує греблю. Заповітна мета уже близько. Він радіє, проте, незрячий, не здогадується, що це не будівники... А він і далі віддає накази «будівельникам». В в його уяві – грандіозна картина багатої, родючої і процвітаючої країни, де живе «народ вільний на землі вільній», і Фауст промовляє сокровенні слова про те, що хотів би зупинити мить, яка – Прекрасна!
Та по смерті Фауста Мефістофелю не вдається заволодіти його душею. Янголи перемагають і відносять душу Фаустову на небеса.
Дивовижно схоже на фінал Довженкового життя. Останні роки свої він їздив на будівництво Каховської ГЕС. Апокаліптичні видіння і переживання часів воєнного лихоліття (він бачив погибіль України і українців) змінюються на протилежні емоції. Все там, у Каховці, писав Довженко, «було щастям моїм». Зринають «ліві» мріяння про можливість перемоги комунізму, про замало не ренесансну гармонію людського життя. І вже бачиться перемога добра над злом, коли возсія краса людська над світом.
Він осліп на старість, Довженко – як той Фауст.
Одначе ж у підсумку душа його була порятована, вона вознеслась на вищі щаблі духу – і відлетіла. Хоча ж там у Каховці, був ще покріпачений народ, і який там комунізм у країні, де й донині «народу правди сила» ажніяк не перемагає. Та Довженко бачив нарід, що творить завтрашній день, творить красиво і натхненно... Перебільшував, звичайно, але ж тільки так, тільки повіривши у народ свій, можна допомогти йому сягнути вершин, не забуваючи про низини.
Отак Мефістофель (Сталін з попихачами) програв Довженкові-Фаусту. Сліпому, сивому, якому видавалось, на фінал життя (скільки гірких ламентацій з цього приводу у Щоденнику), що сам він профукав, видмухуючи в труби осанну режиму великого вождя. Та ба, вийшло навпаки – у програній партії знайшлися ходи до перемоги
Сергій Тримбач («Мить, ти прекрасна!», з книги «Довженко без гриму», Київ, 2014, с. 467–468)