Кінорежисеру, актору, сценаристу, художнику Сергію Маслобойщикову – 60.
Цифра якась неправдоподібна. Хоча б тому, що на Сергієві літа майже не позначаються. Може тому, що в ньому відчувається постійна внутрішня робота, простоїв він не знає. Попри те, що фільмів він зняв непомірно мало. Одначе ж є театр (і в Україні, і в Угорщині), де він працює і як режисер, і як художник. Є пластичні мистецтва. Є сім'я, в якій і дружина, актриса Алла Сергійко, і син Михайло (він режисер) живуть мистецтвом...
Ще 15-літнім Сергій знявся у фільмі "Жодного дня без пригод" (потому було ще кілька ролей). А далі було навчання в Художньому інституті, у майстерні самого Данила Лідера (про нього він зробить фільм). Ще далі – Вищі курси режисерів у Москві, майстерня Романа Балаяна (так!). Два короткометражні фільми "Сільський лікар" (1988), за оповіданням Франца Кафки, та "Інший" (1989). Купа фестивальних призів, визнання безумовного таланту.
А 1994-го – великий дебют з повнометражною стрічкою "Співачка Жозефіна та мишачий народ" – знову за мотивами творів Франца Кафки. Передивіться її сьогодні! У чомусь пророча картина – так схоже на картинку сьогоднішньої України. Замкнутість у театральному видовищному просторі, у декораціях, у постійному шумі-гамі, серед якого слова перетворюються на малоконтрольований потік свідомості. Блискуча роль Вадима Скуратівського, ніби ж зовсім не актора – його Ісайя говорить, говорить, говорить, а слухають його все менше. А влада чаклунська у Жозефіни (браво Аллі Сергійко, актрисі, яка поєднує інтелект і якусь надзвичайну чутливість), чий спів магнетизує, або й просто нищить от сю людську спільноту, попри її позірну галасливість і некерованість...
Шум, шум, "Шум вітру" (2002) – у бездонному, замало не безглуздо великому просторі тільки шум вітру дістає якісь смисли. А ще рятують цей світ великі особистості... Мені надзвичайно подобається фільм Маслобойщикова "...від Булгакова" (1999), в якому світ знаменитого письменника одкривається напрочуд стереоскопічно й вигадливо.
І навіть коли Маслобойщиков звертається до політичних подій в їх революційному розвитку – "Люди Майдану. Nevseremos!" (2005) та "Український аргумент" (2014), – його цікавить передусім внуітрішній світ народу, його власний голос. Чи ж випадково, що його остання стрічка називається "Свій голос" (2016, Мистецька премія "Київ" імені Івана Миколайчука), це історія дитячого ансамблю "Щедрик" у часі та просторі культури. Шум історичного вітру, спів, що народжується десь у глибині народного організму...
Сергію, дорогий, з ювілеєм! Ще многих і премногих радощів Вам. І натхнення – на фільми та інші великі справи!
Цифра якась неправдоподібна. Хоча б тому, що на Сергієві літа майже не позначаються. Може тому, що в ньому відчувається постійна внутрішня робота, простоїв він не знає. Попри те, що фільмів він зняв непомірно мало. Одначе ж є театр (і в Україні, і в Угорщині), де він працює і як режисер, і як художник. Є пластичні мистецтва. Є сім'я, в якій і дружина, актриса Алла Сергійко, і син Михайло (він режисер) живуть мистецтвом...
Ще 15-літнім Сергій знявся у фільмі "Жодного дня без пригод" (потому було ще кілька ролей). А далі було навчання в Художньому інституті, у майстерні самого Данила Лідера (про нього він зробить фільм). Ще далі – Вищі курси режисерів у Москві, майстерня Романа Балаяна (так!). Два короткометражні фільми "Сільський лікар" (1988), за оповіданням Франца Кафки, та "Інший" (1989). Купа фестивальних призів, визнання безумовного таланту.
А 1994-го – великий дебют з повнометражною стрічкою "Співачка Жозефіна та мишачий народ" – знову за мотивами творів Франца Кафки. Передивіться її сьогодні! У чомусь пророча картина – так схоже на картинку сьогоднішньої України. Замкнутість у театральному видовищному просторі, у декораціях, у постійному шумі-гамі, серед якого слова перетворюються на малоконтрольований потік свідомості. Блискуча роль Вадима Скуратівського, ніби ж зовсім не актора – його Ісайя говорить, говорить, говорить, а слухають його все менше. А влада чаклунська у Жозефіни (браво Аллі Сергійко, актрисі, яка поєднує інтелект і якусь надзвичайну чутливість), чий спів магнетизує, або й просто нищить от сю людську спільноту, попри її позірну галасливість і некерованість...
Шум, шум, "Шум вітру" (2002) – у бездонному, замало не безглуздо великому просторі тільки шум вітру дістає якісь смисли. А ще рятують цей світ великі особистості... Мені надзвичайно подобається фільм Маслобойщикова "...від Булгакова" (1999), в якому світ знаменитого письменника одкривається напрочуд стереоскопічно й вигадливо.
І навіть коли Маслобойщиков звертається до політичних подій в їх революційному розвитку – "Люди Майдану. Nevseremos!" (2005) та "Український аргумент" (2014), – його цікавить передусім внуітрішній світ народу, його власний голос. Чи ж випадково, що його остання стрічка називається "Свій голос" (2016, Мистецька премія "Київ" імені Івана Миколайчука), це історія дитячого ансамблю "Щедрик" у часі та просторі культури. Шум історичного вітру, спів, що народжується десь у глибині народного організму...
Сергію, дорогий, з ювілеєм! Ще многих і премногих радощів Вам. І натхнення – на фільми та інші великі справи!