Берлінський кінофестиваль на завершальній стадії — суботнього вечора відбудеться закриття форуму із традиційним врученням «Золотого» і «Срібних ведмедів».
Сергій Тримбач, «Україна молода»
Не сказати б, що є якась особлива інтрига — найбільші шанси на призи, на мій погляд, мають картини «Слід звіра» Агнешки Холанд, «Фелісіте» Алена Гомеса, «Фантастична жінка» Себастьяна Леліо, «По той бік надії» Акі Каурісмякі, «Містер Лонг» Сабу, можливо, ще не побачена мною «Ана, моя любов» румуна Келіна Петера Нетцера (його «Поза дитини» вже отримувала в Берліні чотири роки тому «Золотого ведмедя»).
Із сміху теж люди бувають
Мій фаворит — поки що — фільм «По той бік надії» знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі (цьогоріч йому виповнюється 60). Найактуальніший, мабуть, нині для Європи матеріал — біженці з Близького Сходу. Сирієць Халед (Шерван Хайї) з Алеппо прибуває до Фінляндії на кораблі, у вугільній ямі. Прибуває, хоч його й побачив один із працівників — і зробив так, щоби Халед дістався фінського порту. А там він уже по накатаній — до поліції, звідти в еміграційну службу, яка видає банальний, трафаретний вердикт: сирійця належить повернути назад, через Туреччину. Уже наступного ранку... Та завдяки одній із працівниць еміграційної служби Халед тікає.
Паралельно, за всіма законами класичної драматургії, ми знайомимось iз перебігом життя фіна Вікстрема (чудова робота Сакарі Куосманена). Він залишає дружину, займається якимось сумнівним дрібним бізнесом, затим виграє чималеньку суму грошей у казино, купує ресторан — такий, що на ладан дихає. Словом, ділок, авантюрист, людина поза мораллю (так принаймні видається). Легко пізнається звичний Каурісмякі — з його гумором, іронічним поглядом на життя фінів. Лайдакуватий колектив ресторанчика — це такий собі сколок фінського життя: всуціль непоспішливі люди, нуль прагматики, комедійні, до ексцентричного вигострення, персонажі.
Ну так, так справді є — смішні й недосконалі люди. Одначе ж як вони перетворюються, на очах, коли треба допомогти біженцю з далекої і малозрозумілої Сирії! Хоча є у Фінляндії й люди, налаштовані войовниче проти зайд, звідки б вони не були. Кілька разів Халед опиняється сам на сам iз ними, і таки потрапляє на ніж одного з них. Та герої не вони, герої фільму — прості фіни, які рятують сирійця: приймаючи його на роботу в ресторан (його трансформації — від фактичної «столовки» до суші-бару й індійського кулінарного бенкетування — подано в режимі заледве не ексцентричної комедії). Навіть документ отримує Халед — у той же ексцентричний спосіб.
Словом, режисер досхочу насміявся над своїми співвітчизниками. І водночас показав їх як людей, що зберігають у своїх душах справжні гуманістичні почуття, здатність прийти на допомогу — і ближнім і дальнім. Це фільм про людське братство — і цим він зворушує. Надзвичайно! Надія на людство і людей не вмирає...
Важко сумніватися в тому, що картина Каурісмякі претендуватиме на призи Берлінале. Вболіватиму за неї, за нього.
Іспанський сум. І втома від іспанців
У позаконкурсній стрічці «Бар» відомого іспанського режисера Алекса де ля Іглесіа так само прозирає мета висміяти певні особливості іспанців сучасного розливу. Ранок, у барі в самому центрі Мадрида збираються люди, строкатість яких вражає — від бомжуватого Ісраела до добропорядної молодої жінки Елени (Бланка Суарес). Певна, сказати б, соціологічна вибірка іспанців...
Зненацька лунають вибухи, постріли. Природний переляк, паніка. Дивна відсутність поліціянтів. Відтак герої картини забаракадувались у барі, потому в підземеллі. 102 екранні хвилини гвалту і крику, і — так я сприйняв позицію автора — у кожному сидить і під гнітом обставин прокидається терорист. Отак вони всі одне одного і нищать. У фіналі серед живих залишається тільки Елена, яка чимчикує в негліже іспанською столицею, практично ніхто на неї не звертає увагу. Щось дуже вже метушливо і крикливо, режисер вирішував свої постановочні проблеми за рахунок емоційного тиску на глядача. «Втомився я від цих іспанців», — з цією думкою залишав я зал уже біля півночі (саме в цей час і завершується основний фестивальний час, потiм — ще додатковий).
Ще песимістичнішою версією життя є фільм «Коло» 50-річної португальської режисерки Терези Віллаверде. У центрі сім’я (чоловік і дружина, дочка-школярка), яка відчуває на собі всі «принади» економічної кризи. Безробіття чоловіка, намагання жінки врятувати ситуацію, а дочка занурюється у свої вікові проблеми. Картину знято довгими статичними планами, її темпоритм вочевидь уповільнено. Це ще більше посилює депресивний настрій у кадрі, який не розвіється до самого фіналу. Очікування якогось світлого горизонту виявляється марним, автор безжально констатує: персонажі стрічки розтікаються по своїх нішах, їх життя всуціль у тріщинах... Мимовільне некінематографічне питання: а що роблять у Португалії десятки тисяч українців, коли й місцевим жителям працювати ніде?
А от фільм «Білі ночі» Томаса Арслана (спільне виробництво Норвегії та Німеччини) — попри відчутну депресивну атмосферу — все ж дарує надію у фіналі. У Міхаела помирає батько, що жив на півночі Норвегії, і син мусить виконати заповіт — побувати в тих самих місцях. Із собою він бере сина-підлітка, з яким відносини дуже непрості: з матір’ю сина Міхаел давно розлучився. Класична історія — мандрівка, під час якої відбувається важкий пошук контакту двох близьких по крові і далеких по духу людей. Усе ж надія на духовну близькість стає реальністю.
Народам знаходити спільну мову ще складніше. У позаконкурсному фільмі «Дім намісника» індійського режисера Гуріндера Хадха йдеться про події 1947 року — Велика Британія розпочинає процес демонтажу імперії і надсилає лорда Маутбаттена (Х’юдж Бонневіль) для здійснення необхідного реформування. Одначе починаються непередбачувані конфлікти, вир яких погрожує Індії неймовірними катаклізмами... Варто й українцям подивитись, та й свої катаклізми нарешті спробувати проаналізувати — бодай на екрані.
І «Повернення до Монтока» німецького кінокласика Фолькера Шлендорфа (на фото кадр із фільму). Так само класична драматургія (за твором Макса Фріша): письменник Макс Зорн (Стеллан Скарсгард) вирушає разом iз дружиною Кларою (Сюзанна Вольф) до Нью-Йорка для презентації своєї нової книги. А там зустрічає Ребекку (Ніна Хосс), iз якою колись трапився бурхливий роман. Спроба повернутися до минулого і його почуттєво-світоглядної гами завершується драматичним фіаско... Надто літературно й академічно вийшло в класика — на мій принаймні погляд.
Отже, чекаємо суботніх підсумків Берлінале.
http://umoloda.kiev.ua/number/3122/164/108817/
**
Історія, якій не прощають
Серед побачених мною у середу, 15 лютого 2017 року, семи фільмів троє – про історію, історію нам близьку: і за часом, і простором.
Першою – якщо за історичною хронологією – йде стрічка «Масарик. Особливий пацієнт» 39-річного чеського режисера Юліуша Шевчика. Ні, його героєм є не перший президент Чехії, а його син Ян (Карел Роден). Картину зроблено в такій собі стилістиці великого байопіка, що склалася в останні десятиліття – потужне історичне тло, неоднозначність потрактувань подієвих колізій, сильний і суперечливий характер у центрі. Ян Масарик у Шевчика далекий від ідеалу – і наркотою балувався, і з дівками пускався в секс-зальоти, і узагалі поводився як типовий представник «золотої молоді» свого часу (президентський син, що там не кажи).
Однак у часи випробувань Ян – на посаді посла Чехословаччини в Лондоні – виявляє і справжню мужність, і принципову далекоглядність дипломата (президенту Бенешу міг сказати все, що думає), і, зрештою, справжній патріотизм. Одначе зрадницька позиція урядів Франції та Британії вирішила все – гітлерівські війська окупували Чехословацькі землі. Сценарій подій настільки нагадує нинішні, пов’язані з Україною (у потуранні агресору, його укоськуванні – «тільки б нас не чіпав»), що буде дуже дивним, якщо фільм чеського режисера не покажуть в Україні, якщо не прокоментують. Ось вона, історія, та сама, яка учить тому, що нічому не учить: нас, як і Чехословаччину, готові «злити» на догоду звіру, що видається таким страшним.
А у фестивальній секції Panorama показали стрічку «1945» угорця Ференця Тьорека. Угорське село, серпень 1945-го. Починається нове життя, у якому чимало ознак старого побуту і моралі. Молодше покоління з цим не мириться, хоча старе поки що перемагає. Хоча передфінальний вогонь обіцяє стерти з лиця землі нечисть воєнних лихоліть...
Картина Тьорека чорно-біла – і це принципово: тут немає цукеркових візуальних солодощів, тут є прямота авторського спостереження і висловлювання. Зокрема, і щодо жертв Голокосту – двох її жертв, батька й сина, спершу хотіли взяти на вила, а потім відступили...
Мотиви зради багато в чому визначають і фільм «В часи присмеркового світла» німця Матті Гешонека (на фото кадр із фільму). 1989 рік, наближається кінець Німецької демократичної республіки. Герой стрічки 85-літній Вільгельм Повілейт (Бруно Ганц) був не тільки одним із стовпів системи, а її символом: антифашист, що боровся з гітлерівським режимом у підпіллі, потому емігрував в СРСР, в Росію, де й поріднився, через сина, з російською родиною, і за тим – довгі роки роботи на державну систему.
Перед нами один день з життя Вільгельма – це день його народження, він же й останній день його життя. Вітання – щирі і не дуже, розмови, непрості родинні стосунки. Онук, Саша, залишився за кордоном... Загалом Вільгельм з гіркотою переконується: система, на творення якої він поклав стільки років життя, розпадається. Бо зрадливі, бо некріпкі духом, бо ідея для них – порожнє місце.
В одній із ролей (російської бабусі, що теж приходить на день народження) – наша Ніна Антонова. Як завжди дивовижно природня, ні тіні акторства, якогось награшу. А здорово! Особливо тоді, коли бабуська Антонової починає виконувати вочевидь традиційну для таких вечірок пісню «Жил-был у бабушки серенький козлик…», а простодушні німці сприймають-чують слова «вот как» як «водка» – то ж і виходить натхненно: «Водка, водка, серенький козлик!»
Мої вітання, дорога Ніно Василівно, з прекрасно зробленою роллю. Будемо сподіватись, що фільм зможуть побачити в Україні.
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7189
Сергій Тримбач, «Україна молода»
Не сказати б, що є якась особлива інтрига — найбільші шанси на призи, на мій погляд, мають картини «Слід звіра» Агнешки Холанд, «Фелісіте» Алена Гомеса, «Фантастична жінка» Себастьяна Леліо, «По той бік надії» Акі Каурісмякі, «Містер Лонг» Сабу, можливо, ще не побачена мною «Ана, моя любов» румуна Келіна Петера Нетцера (його «Поза дитини» вже отримувала в Берліні чотири роки тому «Золотого ведмедя»).
Із сміху теж люди бувають
Мій фаворит — поки що — фільм «По той бік надії» знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі (цьогоріч йому виповнюється 60). Найактуальніший, мабуть, нині для Європи матеріал — біженці з Близького Сходу. Сирієць Халед (Шерван Хайї) з Алеппо прибуває до Фінляндії на кораблі, у вугільній ямі. Прибуває, хоч його й побачив один із працівників — і зробив так, щоби Халед дістався фінського порту. А там він уже по накатаній — до поліції, звідти в еміграційну службу, яка видає банальний, трафаретний вердикт: сирійця належить повернути назад, через Туреччину. Уже наступного ранку... Та завдяки одній із працівниць еміграційної служби Халед тікає.
Паралельно, за всіма законами класичної драматургії, ми знайомимось iз перебігом життя фіна Вікстрема (чудова робота Сакарі Куосманена). Він залишає дружину, займається якимось сумнівним дрібним бізнесом, затим виграє чималеньку суму грошей у казино, купує ресторан — такий, що на ладан дихає. Словом, ділок, авантюрист, людина поза мораллю (так принаймні видається). Легко пізнається звичний Каурісмякі — з його гумором, іронічним поглядом на життя фінів. Лайдакуватий колектив ресторанчика — це такий собі сколок фінського життя: всуціль непоспішливі люди, нуль прагматики, комедійні, до ексцентричного вигострення, персонажі.
Ну так, так справді є — смішні й недосконалі люди. Одначе ж як вони перетворюються, на очах, коли треба допомогти біженцю з далекої і малозрозумілої Сирії! Хоча є у Фінляндії й люди, налаштовані войовниче проти зайд, звідки б вони не були. Кілька разів Халед опиняється сам на сам iз ними, і таки потрапляє на ніж одного з них. Та герої не вони, герої фільму — прості фіни, які рятують сирійця: приймаючи його на роботу в ресторан (його трансформації — від фактичної «столовки» до суші-бару й індійського кулінарного бенкетування — подано в режимі заледве не ексцентричної комедії). Навіть документ отримує Халед — у той же ексцентричний спосіб.
Словом, режисер досхочу насміявся над своїми співвітчизниками. І водночас показав їх як людей, що зберігають у своїх душах справжні гуманістичні почуття, здатність прийти на допомогу — і ближнім і дальнім. Це фільм про людське братство — і цим він зворушує. Надзвичайно! Надія на людство і людей не вмирає...
Важко сумніватися в тому, що картина Каурісмякі претендуватиме на призи Берлінале. Вболіватиму за неї, за нього.
Іспанський сум. І втома від іспанців
У позаконкурсній стрічці «Бар» відомого іспанського режисера Алекса де ля Іглесіа так само прозирає мета висміяти певні особливості іспанців сучасного розливу. Ранок, у барі в самому центрі Мадрида збираються люди, строкатість яких вражає — від бомжуватого Ісраела до добропорядної молодої жінки Елени (Бланка Суарес). Певна, сказати б, соціологічна вибірка іспанців...
Зненацька лунають вибухи, постріли. Природний переляк, паніка. Дивна відсутність поліціянтів. Відтак герої картини забаракадувались у барі, потому в підземеллі. 102 екранні хвилини гвалту і крику, і — так я сприйняв позицію автора — у кожному сидить і під гнітом обставин прокидається терорист. Отак вони всі одне одного і нищать. У фіналі серед живих залишається тільки Елена, яка чимчикує в негліже іспанською столицею, практично ніхто на неї не звертає увагу. Щось дуже вже метушливо і крикливо, режисер вирішував свої постановочні проблеми за рахунок емоційного тиску на глядача. «Втомився я від цих іспанців», — з цією думкою залишав я зал уже біля півночі (саме в цей час і завершується основний фестивальний час, потiм — ще додатковий).
Ще песимістичнішою версією життя є фільм «Коло» 50-річної португальської режисерки Терези Віллаверде. У центрі сім’я (чоловік і дружина, дочка-школярка), яка відчуває на собі всі «принади» економічної кризи. Безробіття чоловіка, намагання жінки врятувати ситуацію, а дочка занурюється у свої вікові проблеми. Картину знято довгими статичними планами, її темпоритм вочевидь уповільнено. Це ще більше посилює депресивний настрій у кадрі, який не розвіється до самого фіналу. Очікування якогось світлого горизонту виявляється марним, автор безжально констатує: персонажі стрічки розтікаються по своїх нішах, їх життя всуціль у тріщинах... Мимовільне некінематографічне питання: а що роблять у Португалії десятки тисяч українців, коли й місцевим жителям працювати ніде?
А от фільм «Білі ночі» Томаса Арслана (спільне виробництво Норвегії та Німеччини) — попри відчутну депресивну атмосферу — все ж дарує надію у фіналі. У Міхаела помирає батько, що жив на півночі Норвегії, і син мусить виконати заповіт — побувати в тих самих місцях. Із собою він бере сина-підлітка, з яким відносини дуже непрості: з матір’ю сина Міхаел давно розлучився. Класична історія — мандрівка, під час якої відбувається важкий пошук контакту двох близьких по крові і далеких по духу людей. Усе ж надія на духовну близькість стає реальністю.
Народам знаходити спільну мову ще складніше. У позаконкурсному фільмі «Дім намісника» індійського режисера Гуріндера Хадха йдеться про події 1947 року — Велика Британія розпочинає процес демонтажу імперії і надсилає лорда Маутбаттена (Х’юдж Бонневіль) для здійснення необхідного реформування. Одначе починаються непередбачувані конфлікти, вир яких погрожує Індії неймовірними катаклізмами... Варто й українцям подивитись, та й свої катаклізми нарешті спробувати проаналізувати — бодай на екрані.
І «Повернення до Монтока» німецького кінокласика Фолькера Шлендорфа (на фото кадр із фільму). Так само класична драматургія (за твором Макса Фріша): письменник Макс Зорн (Стеллан Скарсгард) вирушає разом iз дружиною Кларою (Сюзанна Вольф) до Нью-Йорка для презентації своєї нової книги. А там зустрічає Ребекку (Ніна Хосс), iз якою колись трапився бурхливий роман. Спроба повернутися до минулого і його почуттєво-світоглядної гами завершується драматичним фіаско... Надто літературно й академічно вийшло в класика — на мій принаймні погляд.
Отже, чекаємо суботніх підсумків Берлінале.
http://umoloda.kiev.ua/number/3122/164/108817/
**
Історія, якій не прощають
Серед побачених мною у середу, 15 лютого 2017 року, семи фільмів троє – про історію, історію нам близьку: і за часом, і простором.
Першою – якщо за історичною хронологією – йде стрічка «Масарик. Особливий пацієнт» 39-річного чеського режисера Юліуша Шевчика. Ні, його героєм є не перший президент Чехії, а його син Ян (Карел Роден). Картину зроблено в такій собі стилістиці великого байопіка, що склалася в останні десятиліття – потужне історичне тло, неоднозначність потрактувань подієвих колізій, сильний і суперечливий характер у центрі. Ян Масарик у Шевчика далекий від ідеалу – і наркотою балувався, і з дівками пускався в секс-зальоти, і узагалі поводився як типовий представник «золотої молоді» свого часу (президентський син, що там не кажи).
Однак у часи випробувань Ян – на посаді посла Чехословаччини в Лондоні – виявляє і справжню мужність, і принципову далекоглядність дипломата (президенту Бенешу міг сказати все, що думає), і, зрештою, справжній патріотизм. Одначе зрадницька позиція урядів Франції та Британії вирішила все – гітлерівські війська окупували Чехословацькі землі. Сценарій подій настільки нагадує нинішні, пов’язані з Україною (у потуранні агресору, його укоськуванні – «тільки б нас не чіпав»), що буде дуже дивним, якщо фільм чеського режисера не покажуть в Україні, якщо не прокоментують. Ось вона, історія, та сама, яка учить тому, що нічому не учить: нас, як і Чехословаччину, готові «злити» на догоду звіру, що видається таким страшним.
А у фестивальній секції Panorama показали стрічку «1945» угорця Ференця Тьорека. Угорське село, серпень 1945-го. Починається нове життя, у якому чимало ознак старого побуту і моралі. Молодше покоління з цим не мириться, хоча старе поки що перемагає. Хоча передфінальний вогонь обіцяє стерти з лиця землі нечисть воєнних лихоліть...
Картина Тьорека чорно-біла – і це принципово: тут немає цукеркових візуальних солодощів, тут є прямота авторського спостереження і висловлювання. Зокрема, і щодо жертв Голокосту – двох її жертв, батька й сина, спершу хотіли взяти на вила, а потім відступили...
Мотиви зради багато в чому визначають і фільм «В часи присмеркового світла» німця Матті Гешонека (на фото кадр із фільму). 1989 рік, наближається кінець Німецької демократичної республіки. Герой стрічки 85-літній Вільгельм Повілейт (Бруно Ганц) був не тільки одним із стовпів системи, а її символом: антифашист, що боровся з гітлерівським режимом у підпіллі, потому емігрував в СРСР, в Росію, де й поріднився, через сина, з російською родиною, і за тим – довгі роки роботи на державну систему.
Перед нами один день з життя Вільгельма – це день його народження, він же й останній день його життя. Вітання – щирі і не дуже, розмови, непрості родинні стосунки. Онук, Саша, залишився за кордоном... Загалом Вільгельм з гіркотою переконується: система, на творення якої він поклав стільки років життя, розпадається. Бо зрадливі, бо некріпкі духом, бо ідея для них – порожнє місце.
В одній із ролей (російської бабусі, що теж приходить на день народження) – наша Ніна Антонова. Як завжди дивовижно природня, ні тіні акторства, якогось награшу. А здорово! Особливо тоді, коли бабуська Антонової починає виконувати вочевидь традиційну для таких вечірок пісню «Жил-был у бабушки серенький козлик…», а простодушні німці сприймають-чують слова «вот как» як «водка» – то ж і виходить натхненно: «Водка, водка, серенький козлик!»
Мої вітання, дорога Ніно Василівно, з прекрасно зробленою роллю. Будемо сподіватись, що фільм зможуть побачити в Україні.
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7189