Кіно — найдешевший і найефективніший засіб популяризації нашої країни за кордоном
15:52 13.07.2015
Tweet
Голова НСКУ Сергій Тримбач узяв участь у круглому столі, організованому редакцією газети «День», присвяченому тим викликам, які постали перед гуманітарною сферою в Україні внаслідок російської агресії.
Як зазначили організатори круглого столу, культурна ситуація, яка склалася нині в Україні, є унікальною. Російське мистецтво і масова культура, які досі займали непропорційно велике місце у внутрішньоукраїнському середовищі, втратили моральне право на свої колишні позиції. Водночас російська агресія стимулювала нарешті звернутися до правдивої української історії та культури й західноєвропейську публіку, для якої вони досі були сховані під масою невиразного й недоосмисленого «радянського» і «загальноросійського» спадку. Тож сьогодні маємо виняткову нагоду відкрити Україну не лише світу, а й власне самій Україні та українцям. Адже до цих пір ми нерідко бачили себе «чужими очима», що, власне, значною мірою й допомогло ворогові окупувати Крим та Донбас.
Відповідаючи на питання організаторів про те, яким чином можливо протистояти російській пропаганді та вписати українське мистецтво у загальносвітовий контекст і що заважає втіленню цих завдань, голова Спілки Сергій Тримбач наголосив на ролі вітчизняного кінематографа, а також — поміркував над особливостями вітчизняного менеджменту культури, який нерідко стає на заваді втіленню прогресивних нагальних ініціатив. Подаємо тези його виступу.
— Увімкнувши телевізор, я бачу ті самі російські серіали, бойовики прибрали хіба. Американське хороше кіно показують близько півночі. Прайм-тайм під російським впливом. Потужність російської культури в рази перевищує нашу, і ми не можемо нічого зробити, тим паче у мафіозній державі. Недавно відбулося розширене засідання колегії Мінкультури, і вперше в новітній історії на ній був присутнім прем’єр-міністр, який досить докладно говорив про кіно. Але що говорив? Що заберемо ігорний бізнес і переведемо грошові потоки на кіно та культуру. Так само — про лотерею, що в низці країн мало успіх... Забрати в одних і віддати іншим — чистісінький популізм. Хоча треба, треба шукати гроші на кіно у позабюджетній сфері — ми катастрофічно програємо Росії у всьому, що стосується аудіовізуальних мистецтв. Якщо так буде далі — програємо Україну.
Наш політикум абсолютно безкультурний. Події 2013—2014 років — заслуга не еліти, це спонтанний вибух, значною мірою, виступ середнього класу. [Нині] не чути голосу розуму й совісті від російської культурної еліти. А від нашої ви чуєте? Украй рідко. Старше покоління інтелектуалів нерідко пропонує повернутися до організації культури часів СРСР, було ж так добре. Молодше покоління — інакша ситуація. Скажімо, молоді кінематографісти об’єдналися під час революції та заснували студію «Вавілон-13». Самі заснували, не за чиєюсь вказівкою. А зараз — фінансування кіно радикально обрізали. Добре, що почали прокидатися телеканали, які зрозуміли, що потрібен власний телесеріальний продукт.
[Сьогодні] йдеться про створення аналогу німецького Гете-Інституту — Українського інституту чи Інституту Шевченка як мережі культурних представництв України за кордоном. Однак є велика підозра, що ця розмова триватиме ще років десять. Там справді більше гасел. Взагалі таке враження, що наші чиновники (від культури чи не від культури) приходять на рік-два, аби, як Ленін, кудись рукою показати і піти геть. «Концептуалісти» здебільшого, «теоретики».
Тим часом далеко не всі розуміють, що кіно — найдешевший і найефективніший засіб популяризації України за кордоном, особливо нині, коли фільм можна в кишені перевезти. Ось недавно я брав участь у фестивалі українських фільмів у Голлівуді. Там було більше двадцяти наших кінострічок: від 1920-х років до найновіших. А держава не вклала туди жодної копійки. Фестиваль, до речі, показав, наскільки у нас багате, цікаве кіно. У нас назбирається кілька таких колекцій, і, запевняю вас, вони не посоромлять Вітчизну. [Також] Мирослав Слабошпицький зараз представляє «Плем’я» в Голлівуді. Оце і є приклад, коли Україну починають пізнавати через персоналії, через особистості.
У чому сила російської, німецької, американської культури? В міфології. Колись Іван Дзюба написав про недостатність українських міфів. Не в тому сенсі, що їх мало, а в тому, що вони не досить універсальні. Це питання: як зробити міфологію придатною не тільки для домашнього вжитку?
Ми не повинні сподіватися, що приїде чиновник і все зробить. Ми бачимо, хто потрапляє у високі крісла. Державні структури — це незрідка мафіозні породження. Призначають поки що за принципом: я тебе знаю, ми з тобою «в ділі», я тебе запрошу й посаджу в крісло. І тому песимізм мій просто тотальний. Але все одно державний сегмент потрібен. Це Америка може відмовитися від державного фінансування, а так навіть Франція не дозволяє собі покладатися тільки на приватні кошти. Державна підтримка існує в більшості європейських країн. Потрібен комплексний підхід. [До того ж,] створення альтернативних джерел — це процес, і тривалий. Поки сонце зійде, роса очі виїсть.
10 років тому Оксана Забужко на Раді при тоді ще президентові Ющенкові запропонувала просту річ: щоби держава фінансувала переклади з української літератури на мови світу. Хоч одна копійка пішла на це діло? Сумніваюсь. Враження таке, що коли хтось і робить, то волонтери й громада. Ми багато років проговорюємо одне й те саме. А воно не змінюється. Не йде, не йде до нас «Апостол правди і науки».
Суспільство — це потоки інформації. Якщо в потоці української інформації не буде культурного складника, інформація не сприйматиметься, не перетворюватиметься в людський матеріал, не працюватиме на розвиток суспільства та особистості, а ми програватимемо і Росії, і Америці і будь-кому.
Попри все, події минулого року показали, що виросло зовсім інше покоління. Моєму онуку 16 років. Це зовсім інша людина. Я в 16 років був продуктом іншої системи. Про це треба думати. І ще про інтелектуальну складову. На розвиток інтелекту нації мало що працює. Система освіти передусім, яка перетворилася на базар, де торгують дипломами, яким гріш ціна. Дивовижно, однак, що нині є чимало молодих кінематографістів, які знають усе кіно: французьке, італійське, грецьке, не кажучи вже про американське. І, до речі, російським, коли й цікавляться, то аж ніяк не більше, ніж німецьким чи американським.
інформація НСКУ
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=2486
Як зазначили організатори круглого столу, культурна ситуація, яка склалася нині в Україні, є унікальною. Російське мистецтво і масова культура, які досі займали непропорційно велике місце у внутрішньоукраїнському середовищі, втратили моральне право на свої колишні позиції. Водночас російська агресія стимулювала нарешті звернутися до правдивої української історії та культури й західноєвропейську публіку, для якої вони досі були сховані під масою невиразного й недоосмисленого «радянського» і «загальноросійського» спадку. Тож сьогодні маємо виняткову нагоду відкрити Україну не лише світу, а й власне самій Україні та українцям. Адже до цих пір ми нерідко бачили себе «чужими очима», що, власне, значною мірою й допомогло ворогові окупувати Крим та Донбас.
Відповідаючи на питання організаторів про те, яким чином можливо протистояти російській пропаганді та вписати українське мистецтво у загальносвітовий контекст і що заважає втіленню цих завдань, голова Спілки Сергій Тримбач наголосив на ролі вітчизняного кінематографа, а також — поміркував над особливостями вітчизняного менеджменту культури, який нерідко стає на заваді втіленню прогресивних нагальних ініціатив. Подаємо тези його виступу.
— Увімкнувши телевізор, я бачу ті самі російські серіали, бойовики прибрали хіба. Американське хороше кіно показують близько півночі. Прайм-тайм під російським впливом. Потужність російської культури в рази перевищує нашу, і ми не можемо нічого зробити, тим паче у мафіозній державі. Недавно відбулося розширене засідання колегії Мінкультури, і вперше в новітній історії на ній був присутнім прем’єр-міністр, який досить докладно говорив про кіно. Але що говорив? Що заберемо ігорний бізнес і переведемо грошові потоки на кіно та культуру. Так само — про лотерею, що в низці країн мало успіх... Забрати в одних і віддати іншим — чистісінький популізм. Хоча треба, треба шукати гроші на кіно у позабюджетній сфері — ми катастрофічно програємо Росії у всьому, що стосується аудіовізуальних мистецтв. Якщо так буде далі — програємо Україну.
Наш політикум абсолютно безкультурний. Події 2013—2014 років — заслуга не еліти, це спонтанний вибух, значною мірою, виступ середнього класу. [Нині] не чути голосу розуму й совісті від російської культурної еліти. А від нашої ви чуєте? Украй рідко. Старше покоління інтелектуалів нерідко пропонує повернутися до організації культури часів СРСР, було ж так добре. Молодше покоління — інакша ситуація. Скажімо, молоді кінематографісти об’єдналися під час революції та заснували студію «Вавілон-13». Самі заснували, не за чиєюсь вказівкою. А зараз — фінансування кіно радикально обрізали. Добре, що почали прокидатися телеканали, які зрозуміли, що потрібен власний телесеріальний продукт.
[Сьогодні] йдеться про створення аналогу німецького Гете-Інституту — Українського інституту чи Інституту Шевченка як мережі культурних представництв України за кордоном. Однак є велика підозра, що ця розмова триватиме ще років десять. Там справді більше гасел. Взагалі таке враження, що наші чиновники (від культури чи не від культури) приходять на рік-два, аби, як Ленін, кудись рукою показати і піти геть. «Концептуалісти» здебільшого, «теоретики».
Тим часом далеко не всі розуміють, що кіно — найдешевший і найефективніший засіб популяризації України за кордоном, особливо нині, коли фільм можна в кишені перевезти. Ось недавно я брав участь у фестивалі українських фільмів у Голлівуді. Там було більше двадцяти наших кінострічок: від 1920-х років до найновіших. А держава не вклала туди жодної копійки. Фестиваль, до речі, показав, наскільки у нас багате, цікаве кіно. У нас назбирається кілька таких колекцій, і, запевняю вас, вони не посоромлять Вітчизну. [Також] Мирослав Слабошпицький зараз представляє «Плем’я» в Голлівуді. Оце і є приклад, коли Україну починають пізнавати через персоналії, через особистості.
У чому сила російської, німецької, американської культури? В міфології. Колись Іван Дзюба написав про недостатність українських міфів. Не в тому сенсі, що їх мало, а в тому, що вони не досить універсальні. Це питання: як зробити міфологію придатною не тільки для домашнього вжитку?
Ми не повинні сподіватися, що приїде чиновник і все зробить. Ми бачимо, хто потрапляє у високі крісла. Державні структури — це незрідка мафіозні породження. Призначають поки що за принципом: я тебе знаю, ми з тобою «в ділі», я тебе запрошу й посаджу в крісло. І тому песимізм мій просто тотальний. Але все одно державний сегмент потрібен. Це Америка може відмовитися від державного фінансування, а так навіть Франція не дозволяє собі покладатися тільки на приватні кошти. Державна підтримка існує в більшості європейських країн. Потрібен комплексний підхід. [До того ж,] створення альтернативних джерел — це процес, і тривалий. Поки сонце зійде, роса очі виїсть.
10 років тому Оксана Забужко на Раді при тоді ще президентові Ющенкові запропонувала просту річ: щоби держава фінансувала переклади з української літератури на мови світу. Хоч одна копійка пішла на це діло? Сумніваюсь. Враження таке, що коли хтось і робить, то волонтери й громада. Ми багато років проговорюємо одне й те саме. А воно не змінюється. Не йде, не йде до нас «Апостол правди і науки».
Суспільство — це потоки інформації. Якщо в потоці української інформації не буде культурного складника, інформація не сприйматиметься, не перетворюватиметься в людський матеріал, не працюватиме на розвиток суспільства та особистості, а ми програватимемо і Росії, і Америці і будь-кому.
Попри все, події минулого року показали, що виросло зовсім інше покоління. Моєму онуку 16 років. Це зовсім інша людина. Я в 16 років був продуктом іншої системи. Про це треба думати. І ще про інтелектуальну складову. На розвиток інтелекту нації мало що працює. Система освіти передусім, яка перетворилася на базар, де торгують дипломами, яким гріш ціна. Дивовижно, однак, що нині є чимало молодих кінематографістів, які знають усе кіно: французьке, італійське, грецьке, не кажучи вже про американське. І, до речі, російським, коли й цікавляться, то аж ніяк не більше, ніж німецьким чи американським.
інформація НСКУ
http://ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=2486