Так трапилось — один цього дня (15 червня) народився, другий — помер. Миколайчук пішов від нас давно — ще 1987-го, 46-річним. Востаннє я бачив його десь за півроку до смерті. Він був худим, виснаженим. Хоча хто ж про смерть думав? Говорили про те, що він нещодавно пішов до іншої жінки. Пішов, щоб повернутися — як завжди — до своєї Марічки. «Подзвоніть мені якось», — сказав він. «А куди саме?» — ущипливо запитав я. Він відповів, чітко карбуючи слова: «Адреса та сама. Телефон той самий. Жінка — та сама».
Все те саме — тільки не додзвонитись. І не догукатись. Утім вчора Буковина вийшла на зустріч зі своїм сином — свято «Іванова переберія». Була в нього така мрія: щоб від Чернівців, а чи й від самого Києва, поставити столи з наїдками і напоями, і щоби аж до рідної Чорториї так, увесь народ сидів собі укупочці, в гостях у Івана. Мед-горілочку пив і життя славив. Хто знає, може, колись так воно й станеться. А поки що в масштабах Буковини — виходить нарід, убраний так, що очі сліпнуть од такої краси. Розгортають довжелезні рушники. Хати привітно всміхаються. Кожна — як лялечка, що зовні, що із середини. І згадуємо Івана Миколайчука — людину, артиста, режисера, сценариста, музику краси надзвичайної. А цьогоріч разом із ним — режисера Леоніда Осику, який зняв Миколайчука у двох своїх шедеврах — «Камінному хресті» й «Захарі Беркуті»...
Юрій Іллєнко був одним із тих, хто колись відкрив Миколайчука — бо ж саме очима Іллєнкової камери побачили ми Івана Палійчука в «Тінях забутих предків». А як розкрилася Буковина і сам Миколайчук у «Білому птасі з чорною ознакою»! Багато в чому то історія Миколайчукової сім'ї, де «кожен до вітру за своїм часом ходить». І за своїм статутом. Екзистенційна драма українців, яка, на жаль, продовжується донині. Передивіться фільм сьогодні — усе ж пізнається, ті самі граблі, на які ми наступаємо. Чи ж не тому фільм було фактично заборонено тоді, на початку 1970-х?
І — звичне звинувачення українців у «бандерівському» ухилі. Після показу «Білого птаха» на партійному з'їзді 1971 року перший секретар Львівського обкому Віктор Добрик просторікував: от, мовляв, що зробили, гаспидські душі, оселі бандерівців зняли на камеру. Бачили, які домівки розкішні, які розцяцьковані? То ж «враги отечества» грошенят заробили купу в концтаборах північних, і тепер розкошують...
Хто не бував у Буковині, той не знає — там усі хати такі: розмальовані, кожна — витвір мистецтва. І люди так само вбрані. Культура вишивки, культура вбрання — вона сьогодні отримала якісно нові імпульси. Ми красиві люди — це без пафосу, без надривного патріотичного схлипу. Ми є такі, ото і все. Івани і Марічки — як Миколайчук із Ларисою Кадочниковою у «Тінях...».
ПРОРОЦТВА
Миколайчука з Іллєнком, вкупі з Кадочниковою, я уперше тоді, 1971 року, і побачив вперше. Восени, після перемоги на Московському міжнародному кінофестивалі. На зустрічі зі студентами Політехнічного інституту вони аж світилися — молоді, красиві, натхненні. Іллєнка запитали, як він ставиться до голобельної критики фільму. Він сказав, що дотримується Пушкінського критерію: «Хвалу и клевету приемли равнодушно, и не оспаривай глупца». Оскільки я тоді вже щось таке писав про кіно, запитав режисера, чи правильно я потрактовую його картину? І коротко виклав суть. Він одповів серйозно: «Якщо ви так бачите і так розумієте — значить так воно і буде правильно». Урок полягав у тому, що слід довіряти своїм почуттям, своїм враженням і аналітиці, добутій власними знаннями й інтуїціями. Коли я вже почав друкуватися, кінознавець Оксана Мусієнко сказала мені: «Ви — інше покоління. Бо довіряєте собі. Нас від цього відучували...» Так що — й Іллєнкові уроки.
Хоча головними були не вербальні формулювання, а фільми. Саме вони привчали віддаватися потоку образів і пластичних метафор... Пригадую, яким потрясінням був «Вечір на Івана Купала» для мене, тоді студента-першокурсника, для моїх ровесників. Епізод, де Пидорка (Лариса Кадочникова) рубає канат, що з’єднував із човном (а в ньому чортовиння різне), ми потрактовували так: то єдиний спосіб «одв’язатися» від Росії. Імперської Росії. От, хтось той канат таки переліпив, чортовиння знову плаває донецькими степами.
До речі, уже пізніше, 1989-го, Іллєнко зніме фільм «Лебедине озеро. Зона» (за ідеєю й історіями Сергія Параджанова). У центрі оповіді зек (актор Віктор Соловйов на диво схожий із самим режисером, на що тоді багато хто звернув увагу). Він тікає з табору і, рятуючись від погоні, ховається у якійсь придорожній споруді. Вранці виявляється, що то велетенський символ радянщини — Серп і Молот...
Пророче кіно — нічку темную тікали-тікали ми від Есесерії, а вранці виявили, що перебуваємо в її тілі, що почасти нагадує кишечник великої потвори. До того ж фільм знято на Донеччині — так що пророцтво в кубі. Нас таки дістали з того тіла, і везуть назад, до табору. Інтуїція великого художника, іншого не скажеш.
Утім, охоронники наші кажуть, що вони українські гетьмани, що вони імперію об’єгорять і не в табори а’ля товаріщ Сталін, а в європейський рай нас доправлять. Ага, доправлять, тільки по дорозі обдеруть, за звичаєм, як липку. Втім, сказав же інший пророк про тих «ясновельможних»: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани...» (хоча ж ні, сьогоднішнє сміття вже Вашингтонське, хіба ні?).
Втім, і про це в Іллєнка є не менш сумне пророцтво — у «Молитві за гетьмана Мазепу». Я не є прихильником цієї надто вже складної і плутаної картини (що називається — перебір усього; кажу, як учив Іллєнко, довіряючи своїм відчуттям). Одначе вражаючий мислеобраз картини: маски пристають до обличчя так, що вже не одмити, не віддерти. Наше панство-гультіпанство так загралося на столітньому політичному кону, що вже само не знає, хто воно і що...
Пророків не люблять — бо є за що. У нас люблять солоденьких обіцяльників грядущого і «цвєтущого» життя. За «Лебедине озеро. Зону» Іллєнко отримав на Каннському фестивалі два призи. Я відбив йому привітальну телеграму. За кілька днів по тому побачив на вулиці й привітав ще раз. Кажу: «Я вітав вас ще й телеграмою, якщо пам’ятаєте». Він подивився іронічно: «Я не міг не запам’ятати вашу телеграму, вона була єдиною від колег».
Отакої. Тепер вони там обидва — Миколайчук з Іллєнком. А нині вже сороковини по смерті старшого з Іллєнків — блискучого оператора і режисера — Вадима. Вже разом вони, вже разом....