Війна, в якій українці – з дідів-прадідів – живуть століттями, насправді є війною культур, а отже – світоглядів. Російсько-українська війна. Фактично їй у тих чи тих формах близько 300 років.
Шість документальних фільмів-новел із циклу «Культура vs війна» про нинішню російсько-українську борню й людей у ній створені асоціацією «Дивись українське!» та компанією «Вавілон». Їхнім надхненником та організатором виступає рушій цих творчих громад продюсер Андрій Різоль.
Присвячені стрічки українським кінематографістам і знаним митцям, що боронять Україну в лавах збройних сил. Ці картини короткі. Вони спираються на роздуми про трансформацію під час бойових дій, на переосмислення цінностей, на творчість і війну.
Героями фільмів стали: один з найліпших кінооператорів світу Сергій Михальчук, волинянин за народженням; пронизливий актор і режисер кримськотатарського походження Ахтем Сеітаблаєв; кияни – кобзар, лідер гурту «Хорея козацька» Тарас Компаніченко і попрок-гурт «Антитіла»; одеські фотографи-документалісти Костянтин і Влада Ліберови; поет і співак зі Слобожанщини Сергій Жадан.
«Антитіла» – це український музичний попрок-гурт, заснований 2007 року. У фільмі з однойменною назвою фронтмен «Антитіл» Тарас Тополя каже, що для музик криваве російсько-українське протистояння розпочалася 2014 року. Вони прожили цей час у війні.
Сергій Михальчук має «Срібного ведмедя» Берлінале, знімає всі фільми з другом дитинства Олесем Саніним. У серпні 2023 року на День Незалежности вийшла на українські екрани їхня велика повнометражна картина «Довбуш». У ній ідеться про народних борців XVIII століття за свободу й справедливість. Стрічка суголосна нинішній війні, вона закінчується солідарним титром «Боротьба триває».
Подружжя Ліберових до повномасштабного вторгнення московитів знімали переважно любовні історії й робили некомерційні творчі проєкти. Але пішли на фронт, на звільнені від окупантів українські землі. Спочатку цуралися знімати смерть і російських жертв. Але зрозуміли, що їхня творчість таким чином перетворюється на прикрасу московських пропаґандистських медій. Мовляв, ось бачите, фотографи-волонтери знімають підтримчі картинки, значить, ніякої смерти російські солдати не несуть. Таким чином прийшло розуміння, що варто фіксувати фотоапаратом усе, а вже час покаже, обставини скажуть, чи потрібно оприлюднювати таку правду. Бо ж правда може й має бути травматичною. Тільки тоді вона зможе привести до тями. Й саме воєнна репортерська творчість Ліберових звернула увагу світу на російські воєнні злочини в Україні. Одну з фотографій журнал Time назвав серед 100 найкращих 2022 року. Взагалі ж їхні репортажі оприлюднювали The Kyiv Independent, The New York Times, Los Angeles Times, The Wall Street Journal, The Insider, The Independent. Влада Ліберова зізнається: «Коли вперше надрукували в The New York Times, ого – круто! Далі більше. Та ліпше б такого не друкували. Це не ті знімки, які хочеться робити. Краще б нічого цього не було – ніяких The New York Times, ніяких инших медій, ніякої війни…»
Щось подібне, про досвід, якийсь західний журналіст запитав був у Президента Володимира Зеленського, а той відповів, що досвід надзвичайний і він його дуже змінив, але ліпше б такого досвіду ніколи не мати.
Ліберови не сумніваються, що культура – це правдива зброя. Й вона не буває поза політикою. Инакше вся творчість стає рутиною, штампом, ремеслом, порожнім місцем.
Одеське подружжя до великої війни розмовляло російською. Але після звірств окупантів у містах Бучі й Ірпені, що під Києвом, Влада й Костянтин принципово перейшли на українську. І щоб витравити з себе російське, і щоби стати ближчими, адекватнішими українській культурі. Разом із тим вони проти аґресивного засудження російськомовних, що за часів війни захопило українців. Розуміють, що після перемоги нам знову потрібно буде об’єднатися, щоби відбудувати зруйновану Батьківщину. Важко не повірити Ліберовим. Не знайомий з їхніми довоєнними світлинами, але створені в останній час є нестерпно символічними й мистецьки одвертими, емоційно делікатними й правдиво чесними.
Автори фільму створюють героям найсприятливіші умови перед кінокамерою, й це допомагає. Допомагає бути щирими, безпосередніми, одвертими. Останнє найдорожчого варте. Самокритичність цих іще молодих людей виявляє їхню силу, особливо Владину, котра на екрані виглядає геть юною. Річ не в тім, що Президент України до Дня Незалежности нагородив Ліберових орденами «За заслуги», а вони стовідсотково заслужили нашу глибоку вдячність і довіру за зроблене за півтора року війни.
Сергій Жадан суголосний із Ліберовими: «Я зараз не відокремлював би військових від невійськових, поетів від непоетів. Зараз є ті, хто за Україну, й ті, хто не за Україну… Те, що відбувається, це війна культур, війна цінностей, війна принципів, війна різних реальностей».
Жадан є фронтменом харківського рок-гурту, пише прозу й поезію. На мій художній смак та переконання, його поетичні рядки перевершують усе инше. Вони римуються з тисячолітніми кам’яними постатями скитських баб у слобожанських степах, які ми бачимо в фільмі. Сергій родом зі Старобільська, що його совєтські господарі приписали колись до Луганської области. Старобільськ із 2022 року окупований. Але Жадан не здається в полон: «Українців 24 лютого 2022 року обпалили, але не випалили. Перемога України в цій війні є шансом світові повернутися до своїх цінностей, повернутися до тієї бази, що його тримала з часів Другої світової війни».
Сергія Жадана 2022 року Польська академія наук висунула кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Поринаючи до Сергієвих творів, розумієш усі підстави. Він має рацію, коли стверджує, що поняття про свободу, демократію, лібералізм, незалежність, людську гідність за обставин гібридних маніпуляцій дуже легко втрачають своє наповнення, перетворюючись на бутафорські конструкції. Й так сталося, що для українців, які взяли в руки зброю й виступили проти другої армії світу, ці цінності виявилися живими, справжніми, такими, за які можна й треба вмирати. А для європейців у багатьох випадках важливішими є цінності матеріяльного достатку й фінансової стабільности. Й тому готові торгувати й торгуватися з кривавим московським диктатором.
Справляється враження, що Жадан є послом усіх героїв проєкту. Він стріляний горобець, як кажуть в українськім народі. Пам’ятаю, як Сергій 2014 року стояв до останнього в харківській обороні від проросійських бойовиків. Тих, що прагли – на кшталт Луганської й Донецької – проголосити так звану Харківську народну республіку, яка очікувала б приєднання до Російської Федерації.
2023 року музичному гуртові «Хорея козацька» і його лідеру, кобзареві Тарасу Компаніченку, державці вручили Національну премію імени Тараса Шевченка за виконання альбому «Пісні Української революції». Тієї революції, що понад 100 літ тому закінчилася трагічно для держави й громадян. Але Компаніченко знову в строю, він є бійцем 241-ї бригади Територіяльної оборони Збройних сил України. Каже, що пішов у військо, бо не хотілося вмерти від кулі в потилицю. Якщо помирати, то по-лицарськи – зі зброєю в руках.
Тарасові слова: «Маємо війну технологій та війну духу. Якби не цей дух український, то Захід не дав би нам зброї. Технології й дух – такою є сучасна війна». Так, мистецтво – це зброя. Й для українців воно є націєтворчим. Росія давно пішла шляхом створення територіяльної імперії, тоді як сучасний західний світ віддає перевагу поширенню культури й економіки, технологій. І якщо цей світ не захистить сучасну Україну, то його очікуватиме така сама доля.
П’ятдесятитрирічний Компаніченко найнервовіший з усіх. Сам киянин, якого батьки віддали до однієї з небагатьох українськомовних шкіл. З дитинства грав на бандурі, унікальному вкраїнському народному інструменті. Він своїм життям змалечку виборював Україну, а зараз її намірились забрати найдавніші вороги. Дивишся фільм і бачиш, як Тарас ось-ось зірветься на сльози. Такою є у його та «Хореї козацької» давня українська музика. Музика, яку Тарас усе життя збирає й не ладен ніякому поганцеві віддати.
Ахтем Сеітаблаєв є автором кінокартин «Хайтарма» та «Кіборги». Його герой у фільмі «Додому» везе до окупованого Криму поховати свого сина, що загинув на східному фронті. Для Сеітаблаєва ця війна розпочалася, що він засвідчує в кінокартині, 22 лютого 2014 року в Сімферополі, коли фактично стартувала анексія півострова. Навесні в українських кінотеатрах могли бачити його авторський режисерський фільм «Мирний-21» про спротив луганських прикордонників інтервентам-москалям 2014-го. Одну з головних ролей у «Мирному-21» виконав Павло Лі. Той самий, хто у лютому минулого року вступив до територіальної оборони й уже 6 березня загинув під час російського бомбардування Ірпеня.
З екрана до нашої уваги – пряма мова усіх названих вище героїв, відверті світоглядні міркування, актуальні кадри воєнного життя. Так само, як в «Антитілах», – зболена одвертість Тараса Тополі та його побратимів-музик.
Чого ж варте протистояння культури й війни?
З одного боку, це фіксація споконвічного двобою, адже від воєн людські суспільства – через слабкість – не ладні відмовитися за всю кількатисячолітню історію. Бо культура – надто витончена й складна матерія, вона передбачає мільйони рим і ритмів, багаторівневу діалогічність та велич і розпач монологів. Війна ж позірно обіцяє швидке силове вирішення культурно невирішуваного.
З иншого ж боку, це поезія, рима й ритм, які змушують культуру осмислювати війну, ну а війну, даруйте, робити культурною. Мається на увазі не те, що на фронті гинуть митці, котрі взяли вогнепальну зброю до рук, – не важко згадати того ж актора Павла Лі чи поета Іллю Чернілевського, та важко усвідомити їхню відсутність в українськім культурнім світі.
Знімав як оператор усі шість картин Юрій Грузінов, росіянин за походженням, учасник громадянського кіноруху «Вавилон’13», вже український громадянин. З 2013 року він брав активну творчу участь у Революції Гідности. Мав поранення й операторське авторство десятків неігрових стрічок спротиву. Кінокамера в його руках жива й небайдужа, емоційна й стримана, залежно від стилістики оповіді.
Автором-режисером фільмів виступив Кадим Тарасов, що родом зі Слов’янська, де з 2014-го точилися запеклі бої. Він музикант рок-гурту «Армада», що була гедлайнером «Червоної рути», автор десятків музичних відео найцікавіших співаків та гуртів, у кінематографі виступає режисером-постановником, композитором, продюсером, режисером монтажу, сценаристом, художником. І мені, скажімо, не дивно, що Тарасов робить фільми циклу, сказати б, у голлівудському стилі. Тут усього багато. Часом здається, що навіть занадто. Але ж це кіноновели не просто про військових, а про людей творчих, котрих громадянський обов’язок змусив взяти до рук зброю. Їхнє мистецьке єство, їхні кінокартини й пісні нікуди не поділися – ось вони, дивіться й слухайте, також можете побачити артистичний характер і стиль незвичних персонажів.
Разом із тим кінокартини Кадим творить у стилі авторських оповідей і сповідей. Це ніби як у мечеті чи православній церкві, або ж у чистилищі, навіть перед демонстрованим мікрофоном: «Я – Ахтем Сеітаблаєв, чоловік, людина, режисер, батько, продюсер, актор, солдат». І далі: «Для мене війна йде вже, власне, 8 років. Спробую пояснити…» Судячи з інтер’єру, Ахтем пояснює в приміщенні київського «Кримського дому», яким він керує. Сеітаблаєв розповідає, як російська атака розпочиналася в лютому 2014-го, а Президент України тим часом каже, що звільнення нашої країни від московського агресора має закінчитися поверненням Криму Україні.
Сеітаблаєв постає найспокійнішим з усіх митців, яких представляє «Культура vs війна». Так, кожен із нас таким чи таким уродився, але й кожен за пів віку життя всотав у душу обставини, в яких жив. Рідню Сеітаблаєва депортував Сталін 1944 року з Криму до Узбекистану. Повернулися на батьківщину 1989 року. Від хлопця влада вимагала стати «совєтскім чєловєком» і забути, що кримський татарин. Власне, Ахтем пережив трагедію гнаного та знищуваного народу. Відтак він знаходить у собі та в ріднім народі сили спокійно долати терни на шляху до щасливих днів життя.
Мій покійний батько Микола півтора року життя віддав Другій світовій війні на фронті, отримав чотири поранення. Яким могло бути спілкування з українською ріднею? У кращому разі трикутнички-листи. Тепер найкривавіші війни инші. Нинішня російсько-українська постала чи не наймедійнішою.
«Антитіла» знаходять можливість воювати нотами й словами. Тарас Тополя: «Наша музика має енергію любови. Коли ми граємо музику протягом цієї війни, вона допомагає, вона лікує». «Антитіла» сьогодні на фронті, а завтра співають з вокалістом рок-гурту U2 ірландцем Боно на станції «Майдан Незалежности» Київського метрополітену, післязавтра – на варшавському стадіоні з англійцем Едом Шираном, актором «Зоряних війн» і «Гри престолів». Тополя вправно володіє англійською. І через це «Антитіла» ведуть активну культурну й військову дипломатію. Адже надзвичайно важливо, щоби світ усвідомив, що з російською армією бореться українська європейська культура.
Але «Антитіла» передусім воюють своїм запалом і тихою люттю, яку відчуваєш не тільки в мелодіях, а й у спогадах, як підступно розпочався російський напад, та в міркуваннях, що його можна зупинити лишень жертвою. Ми маємо віддати звичне й комфортне, щоб відвоювати свободу жити любов’ю до світу й до Бога, що той світ створив. Ми можемо на екрані фільму й життя побачити, як Тарас Тополя тримається за культурні руки вільної Європи.
Ахтем Сеітаблаєв дарує нам свою увагу протягом пів години, тоді як Сергій Михальчук значно лапідарніший, яким і має бути кінооператор – за 10 хвилин йому вдається поділитися найголовнішим, викласти завдання й філософію митця зі зброєю в руках. Окрім іншого, Михальчук вшанований «Золотою дзиґою» за «Дике поле», створене за романом Сергія Жадана про первісне накопичення капіталу на Донбасі 1990-х.
А тут Сергій притомно розмірковує: «Окрім зброї, що її дають нам у руки, дуже важливий – інформаційний фронт... У нас є ще камера, й ми можемо показати те, чого не ладен показати солдат із допомогою свого мобільного телефону. Й ми можемо зробити те, що цю історію й цю війну запам’ятають».
Михальчук багато фотографує. Він пристрасно документує московсько-українську війну, її учасників, її нерви, її ландшафти й погоду. Це видно в фільмі. Виставка цих творів була представлена наприкінці літа на Фестивалі високого мистецтва «БУКЕТ» у Софії Київській. Також Сергієві світлини час від часу з’являються на його фейсбук-сторінці. Вона дихає кривавим фронтом, який розтягнувся в часі на кілька століть: «Війна спрацьовує як об’єднувальна ідеологія. Головне, щоб ми цього не розгубили в мирному житті. І щоб після війни у нас знайшлися сили й мужність, щоб пройти вогонь, воду й мідні труби. Щоб ми відбудували, лишилися однією нацією, і все щоб пішло на благо».
З усіх правдивих героїв проєкту, певно, саме Сергій Михальчук у своїх монологах постає як найвдумливіший оборонець свого й за всіх. Чи то грає ключову роль його неспішний темперамент, а чи надважлива людська якість зазирнути в корінь проблеми. Сергій багато співпрацював із кіноросіянами, фактично найвагоміші його міжнародні нагороди за питомо російські фільми. Переконаний, спираючись на власний життєвий досвід, Сергій не міг не знати московитської імперської вдачі. Адже українців толерували завше, коли вони рухалися в імперському фарватері. Крок уліво чи вправо – розстріл.
«Антитіла»: «Те, що ми залишили свої інструменти й рушили воювати – це логічне рішення. Бо коли прийшов грабіжник, що хоче зґвалтувати твою родину, вбити тебе й забрати все найцінніше, що маєш – життя, дітей, ти мусиш просто вигризти йому горлянку, ти маєш виколупати очі й з’їсти їх за те, що він просто навіть подумав про це».
У фільмі, фраґмент із «Довбуша», герой каже: «То мої гори. Я тут ґазда. І хто прийде мені в хату й буде правити, як маю жити, той вихаркає свої печінки, бігме, Боже».
Ахтем Сеітаблаєв мріє про перший день української перемоги у війні з Московією так: «Напевно, банально. Це кримське узбережжя… Мої діти й ті, кого люблю, неподалік. Хтось купається, хтось розкладає на скатертину бринзу, помідори, батько наливає вино, яке сам зробив. Над нами мирне небо. А я просто сиджу і дивлюсь. І дихаю. Все».
Кінопроєкт «Культура vs війна» ніби позірно збирає інформацію та стримані емоції митців, що взяли в руки зброю. Насправді ж «Антитіла», Михальчук, Сеітаблаєв, Ліберови, Калініченко, Жадан не замовкли, коли заговорили гармати. Їм просто виявилося замало музики, літератури, кінематографа, фотографії, щоб перемогти агресора, котрий ладен знищити українські культуру, світогляд і державу. Коли в мене вилазить підступне запитання: «А чи не поберегти митців від куль?» – усвідомлюю, що під шкіру в’ївся тоталітаризм. У демократичному суспільстві для всіх закон однаковий, перед демократією всі рівні й немає рівніших. Переконаний, що громадянський порух стає прийнятним для десятків тисяч, коли його вчинили суспільно непересічні люди. Вони з тих, хто своїм сьогоднішнім життям продовжують культурне й державне майбуття української нації. Ніби кажуть: чого инші не можуть, ми зможемо. Тим самим утверджують демократичний поступ світу.