Семен Случевський

Цих двох тямущій кіноавдиторії представляти зайве. Що заміркуватий на вигляд «ботан» Ален, що імпозантний красень Олтмен (на жаль, залишив нас) завжди порушували продюсерські закони Голівуду, але їхні проєкти практично не прогоряли в касовому зборі. Одне з найпростіших пояснень тому – світові зірки завжди охоче в них знімалися, хай навіть за найменші гонорари. Кожного з цих двох у всьому світі з однаково нахвалюють та лають. А я просто люблю й одного й иншого.

АЛЕН

Вуді – людина-оркестр. Нещодавно зі своїми студентами з Кіноінституту Університету театру, кіно та ТБ імені Івана Карпенка-Карого довелося дискутувати на дуже цікаву тему: актори – «раби» одного амплуа та різнопланові актори.

Як не загадковий на думку авторитетного кінокритика Нандіні Рамната образ Тома Риплі у виконанні Алена Делона в фільмі Рене Клемана «Під яскравим сонцем» у порівнянні з очевидним для глядача негідником, якого зіграв Мет Деймон у римейку через тридцять з лишком років, до поважних років красень. І не важливо, кого він грає – поліцейських, ґанґстерів, банальних ловеласів чи у стрічках із потугою на соціальні проблеми. Хто сперечається – Клінт Іствуд, артист і режисер визнаний більшістю глядачів. Але за рідкісними винятками – він актор однієї ролі – вічного героя вестернів. Подібних прикладів достатньо.

Інша річ, наприклад, Олег Борисов. Важко повірити, що він достойний і в образах Голохвостого/Голохвастова в «За двома зайцями», і невгамовного свата Кочкарьова в «Одруженні», з одного боку. З иншого ж – слідчого в "Живому трупі", Єрмакова в "Зупинився поїзд", та й із третьої – відчайдушних мерзотників Раферті, Джона Сильвера в "Острові скарбів", Ґудіонова в "Слузі", додайте ще негаласливого, але справжнього інтеліґента Муравіна з «По головній вулиці з оркестром»…

І цей перелік акторів-універсалів можна продовжити. Особисто для мене «чемпіон» у цій номінації, хоч не дивно, Том Генкс. Начебто важко повірити, що цей артист класно виявив себе на екрані не просто в різних амплуа, але в чомусь і суперечливих одне одному. На одному краю такої умовної лінії його ролі у «Врятувати рядового Раяна» та в «Зеленій милі», на другому – в «Несплячих у Сіетлі» та «Вам лист». Але вершина цього, як я собі уявляю, його Форест Ґамп…

…Там само, на цьому ж семінарі зі студентами розмова зайшла й про Вуді Алена. Майбутні кінотворці, як і належить молодим та гарячим, занесли його до розряду «однопланових» акторів. Мовляв, все життя співає одну й ту саму тему – «вічного ботаніка». Довелося заперечити: так, «ботанік», так, вічний – з юних років до сивого волосся. Але точно – не одноманітний. Мені бачиться, що для Алена і як актора, і як режисера ця тема застовплена назавжди. Проте з однією важливою деталлю – в кожному своєму фільмі він намагається знайти й показати глядачеві все нові й нові грані такого собі «ботанізму». Тим і цікавий багатьом глядачам.

І ще один момент, коли я його визначив у ранзі «людини-оркестру». Хто ще не слухав його гру на кларнеті в справжнісіньких джаз-бандах, поспішайте, доки інтернет взагалі не закрився в платних порталах.

І останнє. З неймовірної кількости фільмів Алена на мене найбільше враження справив його "Зеліґ".

ОЛТМЕН

Роберт – зовсім инший режисер. Але також один із найцікавіших для мене. Він напевне входить до еліти голівудських творців як мінімум останнього півстоліття, як і Стівен Спілберґ, Мартин Скорсезі, Стенлі Кубрик, Френсіс Форд Коппола, мабуть, «вигнанець» Роман Полянский і, звичайно, Вуді Ален.

Олтмена з Аленом, як я уявляю, зближує те, що ці двоє наскільки голівудські лідери режисури, настільки й антиголівудські. Вони точно не знімали блокбастери за законами світового кіномаркетинґу. Ні, кожен із них робив то гостросюжетні фільми, то мелодрами, а Олтмен ще й фронтові епопеї, мюзикли тощо. Але з точністю до навпаки.

Насамперед, це були фільми-глузування, фільми-приколи. Варто було Голівуду випустити на екрани військову епопею «Паттон» про знаменитого генерала, героя Другої світової війни, як Олтмен видає антивоєнний шедевр «Військово-польовий шпиталь» (MASH).

До 200-річчя США він знімає шикарний фільм «Нешвіл» начебто про улюблені народом музичні фестивалі, а насправді знущання над несмаком величезних шоу, що захоплювали натовп. А до того зовсім не вестерн, а глум над вестерном «Макейб і місіс Мілер (Бордель)».

«Гравець» – хуліганський розтин звичаїв у голівудському кіновиробництві, а назва фільму «Prêt-à-Porter» («Висока мода») – вже сама по собі глум над звичаями в цьому бізнесі.

До речі, про «Високу моду». Ця картина – яскравий приклад того, про що писав вище, – як охоче до Олтмена йшли зніматися зірки світової величини, і йшли за мізерні гонорари. Й американці Джулія Робертс, Кім Бейсінґер, Лорен Бекол, Тім Робінс, Форест Вітакер та італійці Софі Лорен, Марчелло Мастрояні + його дочка К’яра та французи Анук Еме, Жан Рошфор, Жан-П'єр Кассель, англійці Руперт Еверет, Ричард Ґрант. Це я лише про кінозірок.

Додайте до них співаків світового класу Шер, Бьорк, Ґарі Белафонте й найвідоміших на планеті манекенниць 90-х Наомі Кемпбел, Клаудію Шиффер, Лінду Еванджелісту... І це, можливо, не в найкультовішому фільмі Олтмена.

А якщо згадати ще одну абсолютно стильну картину «Ґосфорд Парк», яка ніби косить під ретродетективи, майже як у тітоньки Аґати, – сюжет розгортається в елітному обійсті британських аристократів у 30-х роках минулого століття. Й артисти – справжня ґвардія англійського акторського цеху: Меґі Сміт, Кристін Скотт-Томас, Гелен Мірен, Майкл Ґембон, Стівен Фрай, Ловренс Фокс... Це гра авторського розуму, калейдоскоп задоволення.

Про Роберта Олтмена можна ще довго розмірковувати, але це нереально. Однак однієї важливої ​​речі не можна прогаяти. У його стрічках не шукайте струнку сюжетну історію, Роберт її просто ненавидить. Тому в нього майже в кожному фільмі героїв не одиниці, а десятки, і всі взаємини не логічні, випадкові. Але в цьому і є його – Олтмена – стиль, він просто купається в цій каруселі несподіваних дій та поривів героїв. Сюжет на перший погляд затягує автора мимоволі.

Звісно, ​​все навпаки. Тому до нього не всі критики прихильні, хоча нагород – «Оскарів», та різних «Пальмових гілок» – на дюжину инших режисерів. Знову ж таки, цього хулігана від режисури люблять актори, як ви зрозуміли. Подивіться його фільми, хто не бачив. І ви полюбите Роберта Олтмена.