Володимир Войтенко, кінознавець, керівник проєктів «KINO-KOЛО» та «Сценарна Майстерня»
Кінематограф протягом останніх років ста лишається найдемократичнішим, себто найдоступнішим і найвпливовішим із мистецтв. Для українців також.
Візьмімо найзнаменитіші у світах наші фільми, скажімо, «Землю» Олександра Довженка, «Людину з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького чи «Атлантиду» Валентина Васяновича. Наскільки вони були і є популярними, а отже, переглянутими українським загалом? Майже всі – ледь-ледь. Але їхній вплив в Україні та світі на спільноти активні, небайдужі, творчі був і є вирішальний.
Та все ж українське кіно перманентно, за небагатьох винятків, переживає екзистенційну самоту. Хоча й не перестає бути. Не стомлюється змінювати людей, а значить, і світ.
Через брак місця не зможу назвати десятки знакових фільмів-імен-подій та охарактеризувати багато течій, напрямків і тенденцій, де перетинається кіномистецтво, суспільство і держава. Але саме з такого ракурсу варто оглянути тридцятЬ із лишком років нашого кіна.
Тим паче, що воно й розпочалося тріумфально 1 грудня 1991 року, коли український люд голосував за Незалежність власної держави. Розпочалося показом на всеукраїнському телеканалі УТ-1 фільму режисера Олеся Янчука «Голод – 33», який вочевидь не міг не вплинути на вибір українців. Власне, так само, як обрання 2019 року Президентом України Володимира Зеленського в результаті телепоказу серіалу «Слуга народу».
Не стверджуватиму, що в усьому – хорошому та поганому – винне кіно, але не без того й не без нього…
ПАТРІОТИЧНЕ
Найпатріотичніше кіно, що мені відоме, є американським. Які б там фільми не продукувалися – за жанром, темою чи напрямком, – їхній перегляд привертає до США. Принаймні, люди з-поза цієї країни переважно тягнуться до неї. Гадаю, це і є наслідком патріотизму його творців.
А в нас більшість громадян надто скептично ставляться до українського «патріотичного кінематографа», певне, моделюючи його на пропаґандивні зразки кіна совєтського. Нарікають, що державна скарбниця витрачається переважно «на кіно про козаків», що є нісенітницею. Разом із тим, чи не найпопулярнішою останніх років виявилася комедійна франшиза «Скажене весілля», яка з кожною новою серією повертає й повертає на неї витрачені кошти. Глядачі, переглядаючи ось уже три «Весілля» поспіль, певне, й не підозрюють, що захват викликає правдиве патріотичне кіно, без жодних лапок. Інша річ, що патріотичне може бути різного жанру й смаку, різної естетики й тематично гуляти від і до.
Ну ось ігрові повнометражні стрічки про події сучасної російсько-української війни на сході країни. Їх уже ціла низка. Найбільший поголос про «Кіборгів» Ахтема Сеітаблаєва, «Донбас» Сергія Лозниці, «Черкаси» Тимура Ященка, «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Усе це дуже різне кіно за своїми складовими, стилістикою, емоціями, настроями. Але, як на мене, найпронизливішим, найпереконливішим вийшов незалежний у виробництві фільм-дебют Івана Тимченка «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Можливо, тому, що в його осерді вкрай драматична людська історія, яка обростає запеклими обставинами й людськими трагедіями. А також через те, що зроблене все прямодушно і щиро. І цього також не міг обійти увагою глядач, якого – як колись, так і тепер – не заманиш на перегляд переускладненою формою чи лукавою драматургією.
І яким би послідовним не був Олесь Янчук, фільмуючи сюжети забороненої за совєтів української історії, його правдивою вершиною лишається вже згаданий «Голод – 33». Не тільки змістово, але й стилістично, мистецьки. І далеко не тільки тому, що в основі лежить знана повість про трагедію Голодомору «Жовтий князь» Василя Барки.
Показовим кінотвором у цім сенсі є згадана «Атлантида», яка утверджує українське світоглядне море, ведучи про недалеке наше майбутнє, 2025 рік. Це коли Україна перемагає на сплюндрованому війною сході, а переможці намагаються дати раду собі й своїй землі, яку ще доведеться розміновувати десятиліттями. Робітникам великого металургійного підприємства, що закривається, парадоксально демонструють «Ентузіязм: Симфонію Донбасу» Дзиґи Вертова, перший український звуковий фільм. Тут поряд, тут разом усе – любов і смерть, зневіра й надія.
Цих тридцяти років прозирають крізь час славні кінобрати Іллєнки, змальовуючи густу історичну картину, яка торкається кожного українця. Вадим та Юрій, видатні оператори, ставлять як режисери дві знакові й водночас контроверсійні картини. Перший – макабричну історію часів УПА «Останній бункер», у якому йдеться про те, що минуле завше нас наздоганяє. Другий – епічно-поетичну стрічку «Молитва за гетьмана Мазепу» з Богданом Ступкою, де виклично прощається з московським рабством. За ними нога в ногу йде наймолодший Михайло, що утверджує український космос та шукає нового українського героя у розлогих фільмах «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толока». В останньому таким правдивим героєм він виводить українську хату, яка щораз після лиха воскресає, як чарівна птаха Фенікс.
СВІТОВЕ
Чи бувало українське кіно світовим? Звісно. Бувало, буває й буде.
«Земля» (1930) ставала мистецьким і світоглядним камертоном у близькій та далекій Європі, «Тіні забутих предків» (1964) вважав недосяжним верхів’ям кінематографа ревізіоніст вестерна американець Сем Пекінпа, «Людина з кіноапаратом» (1929) досі визнається світовими фахівцями найвидатнішим неігровим фільмом в усій історії.
«Плем’я» (2014), в якому українське суспільство перевіряється мало не теорією Дарвіна, має понад 40 міжнародних фестивальних відзнак, разом із каннськими, і принесло до державної скарбниці найбільше за все наше кіноіснування завдяки продажам до майже 50 країн. «Атлантида» (2019) має венеційського «Лева», а «Погані дороги» (2020), що досліджують психологію людини по обидва боки фронту на Донбасі, приз критиків у тій самій Венеції.
Анімаційний пластиліновий фільм Степана Коваля «Йшов трамвай дев’ятий номер» (2002), побутово-звичаєва сатира на постсовєтську Україну, вдостоєний «Срібного ведмедя» Берлінале. «Подорожні» Ігоря Стрембіцького (2005), світоглядна й поетична неігрова стрічка, отримала першу «Золоту пальму» для України в Канні. За нею так само «Крос» (2011) Марини Вроди – жорстка алегорія на українські часи Януковича.
Абсолютна міжнародна кіновеличина в документалістиці – Сергій Буковський. З юности, з кінця 1980-х, він рентґенує Україну, отримуючи визнання по всьому світові. Його мистецька палітра є надзвичайною – від лірично-поетичної до психологічно зануреної та епічно епохальної. Варто лиш назвати кілька картин. «Знак тире» – про долю й відлуння зірки німого кіна Віри Холодної. «Живі» – болісну й пронизливу зустріч зі вцілілими після Голодомору українцями. «Назви своє ім’я» – про жертв Голокосту на українських землях, що його продюсував Стівен Спілберґ. Серіал «Війна. Український рахунок» – вичищений від московського сліду український погляд на Другу світову. Й нарешті один із найтихіших, найінтимніших та найпронизливіших його фільмів – «В. Сильвестров», що документує протягом двох з половиною годин процес студійного запису та репетицій хорових творів геніального українського композитора.
НАСТУПАЛЬНЕ
Останнього часу доводиться читати зухвалі сентенції новітніх критиків, що, мовляв, нині українське кіно переживає, м’яко кажучи, глибоку кризу, особливо ж «порівняно зі славними часами СРСР». Заперечу й скажу, вторуючи Володимирові Винниченку, що згаданий тривалий період української кіноісторії, попри певні надзвичайні мистецькі досягнення, не можливо читати без брому.
Інша річ, що українська державна кінополітика протягом перших двадцяти років новітньої Незалежности була, сказати б, ніякою.
Власне, через нерозуміння, що кіномистецтво по всьому світові є передусім найдієвішим виразником національної душі. Є тим, що створює й цементує. Не останньою чергою, без такого розуміння, як наслідок, із держави висмикнули Крим та частину Донецької й Луганської областей. Бо українське кіно – це Україна на екранах, у головах, серцях і душах, а отже, активний інструмент об’єднавчої політики.
Наприкінці нульових у молодших поколінь кінематографістів, які почувалися втраченими, визріло розуміння, що підштовхнути державців до системної національної кінополітики – їхнє практичне завдання.
Таким чином, під проводом продюсера й режисера Володимира Тихого розгорнувся незалежний проєкт короткометражного кіна під викличною назвою «Мудаки. Арабески», маніфест якого проголошував: «Ми свідомі взятої на себе місії: вивести на екран, висміяти і вчинити замах на вбивство мудака — передусім у собі, у своєму ближньому, в українському суспільстві».
За цим визрів і втілився – за тієї ж ініціативи – ще один кінопроєкт з контроверсійним найменням «Україно, ґудбай!» – про гостру соціальну й ментальну проблему України, еміґрацію за кордон, не так державний, як здорового глузду. Альманах із тією ж назвою мав вийти до кінотеатрального прокату, але був знятий із нього через сатиричний фільм сценаристки Наталки Ворожбит і режисерки Альони Алимової «Красива жінка», котрий показував історію зваблення Президентом Януковичем самотньої панночки, яку він послідовно кидає, як і згодом Україну.
Першого ж дня Революції Гідности, 2013 року, народилася громадянська кіноініціатива «Вавилон’13», за якою – шляхами революції та війни – вийшли зо дві сотні короткометражних стрічок та кілька десятків повнометражних. В їхньому осерді – громадою створений фільм «Сильніше, ніж зброя».
НАСАМКІНЕЦЬ
Або насампочаток.
Через згадані громадянські, фактично волонтерські, ініціативи пройшли сотні кінематографістів – молодших і навіть юних, серед яких студенти – походженням з усіх куточків країни. Протягом семи років потому вони разом зі старшими створили абсолютно нове українське кіно, яке спирається на нашу й світову класику та виростає зі щасливого, тривожного, гіркого й непроминального.
Вони роблять те кіно, яке сильніше, ніж зброя.
Хіба не такими є мистецьки й суспільно потужні фільми 2023 року. Це повнометражна анімаційна «Мавка. Лісова пісня» Олександри Рубан та Олега Маламужа й «Довбуш» Дмитра Сухолиткого-Собчука.