Вночі з 20 на 21 вересня рівно опівночі на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: біографічний фільм «Параджанов» (2013) режисерів Олени Фетісової та Сержа Аведікяна.
«Параджанов» – ігорова біографічна стрічка режисерів Олени Фетісової та Сержа Аведікяна, що її створено 2013 року, і в якій постають сюжети з життя великого режисера.
З анотації до стрічки: «Режисер Параджанов створює геніальні фільми. Він – небезпечно вільна людина для тоталітарного радянського режиму. Тільки непохитна любов до краси у всіх її проявах допомагає генію пережити роки ув’язнення, ізоляції та забуття».
Фільм «Параджанов» був створений до 90-ліття великого майстра, що відзначалося у січні 2014 року. До виробництва прилучилися чотири країни – окрім України, це Франція, Грузія та Вірменія.
Власне, Сергій Параджанов (Параджанян), який народився у Тбілісі в родині вірмена, спадкового антиквара, знімав свої фільми і в Україні, і в Грузії, і у Вірменії. І майже всі його екранні твори глибоко занурені до тієї чи тієї культури. Зокрема, і в цьому полягає особливий феномен Параджанова-творця.
Взагалі, Параджанов – це людина-леґенда. Він був центром київського мистецького життя 60-х років. Він був зачинальником тієї кінематографічної течії, яку згодом назвали Українським поетичним кінематографом. І він був абсолютно бурлескною особистістю.
Як згадував Роман Балаян, інший український режисер вірменського походження, Параджанов усіх обеззброював своїми фантастичними імпровізаціями. Те, що інші мали б готувати кілька днів, аби вразити, для Параджанова було справою моменту.
І він, судячи з усього, судячи з моря захопливих спогадів про спілкування з ним, був надзвичайно вільною людиною в тоталітарному суспільстві повсякчасних обмежень. Тож послідовно влучною є назва також біографічної, але неігрової стрічки українського режисера Романа Ширмана, присвяченої Параджанову, – «Небезпечно вільна людина».
Безумовно, створювати біографічний фільм про таку особистість, якою був Параджанов, є завданням надзвичайним. Олена Фетісова, що вона виступає у фільмі "Параджанов" одразу в трьох іпостасях – сценариста, режисера й продюсера, – з її ж слів, ставила собі за мету головним чином просвітництво.
Ось її слова: «Важливим було відкрити світові забуту особистість Параджанова. Сумно, але і в нашій країні мало хто його пам’ятає. Мені б хотілося, щоб ім’я режисера, якого правомірно можна назвати гордістю України, стало ближчим і відомішим як моїм співвітчизникам, так і світовому співтовариству… Фільм мандрує фестивалями. Оскільки ж фестивальні глядачі – люди зацікалені, вони звернуться до інтернету, до книжок, і з’ясують, хто такий Параджанов, і які фільми він зняв. Якщо моя стрічка надихне таких глядачів подивитися хоча б один фільм Параджанова – можна вважати, що моя місія виконана».
Окрім того, Олена Фетісова розповіла, що для неї «життєва історія Сергія Параджанова стала неоціненним матеріялом , аби розкрити тему артистичної натури, яка живе в суперечності з чинними правилами, законами, режимом. Адже справжній художник не може жити у спокої – так було за часів Мікельанджело, так і нині. А практика показує, що хороші фільми виходять у режисерів, які живуть у боротьбі».
Коли ж вести про реакцію критики, а також сучасників і товаришів Параджанова на фільм «Параджанов», то вона була і є достоту конраверсійною, коли йдеться і про екранну версію особистости Параджанова, і про інші чесноти стрічки. Втім, маєте можливість скласти своє особисте враження.
Своєю чергою, в програмі демонструватиметься спеціальний сюжет, у якому запропонуємо ще один погляд на постать і творчість знаменитого режисера.
Лишається тільки зауважити, що фільм «Параджанов» позаминулого року висувався від України на здобуття «Оскара» в номінації «Найкращий іншомовний фільм», а також був нагороджений різними призами журі низки кінофорумів. Зокрема, отримав «Золотого Дюка» Одеського міжнародного кінофестивалю як найкращий український фільм 2013 року.
**
ПАРАДЖАНОВ. З НАМИ НАЗАВЖДИ
Сергій Параджанов належить до повоєнного, власне, постcталінського покоління радянських кінорежисерів, які почали свій творчий шлях в умовах відносної свободи та лібералізації мистецького життя. Ця відносна свобода та послаблення державного ідеологічного контролю призвели до створення низки фільмів, які демонстрували радянське життя, сказати б, з людським обличчям. У таких кінокартинах знаходилося місце не тільки трудовим чи воєнним подвигам, але й ліричним переживанням та приватному життю.
Тоді ж відбулася і суспільна трансформація професії кінорежисера, який одного дня з вірного солдата партії, бійця ідеологічного фронту перетворився на самостійного художника, що здатен маніфестувати і втілювати на екрані власну мистецьку волю.
Саме таким був Сергій Параджанов, у чиїй творчості та приватному житті втілилася свобода у найширшому розумінні цього слова.
І ця свобода була не стільки зовнішньою, показною, скільки сягала корінням у саму індивідуальність митця, у його природу.
Свою артистичність Параджанов, за його ж словами, успадкував від рідні, й на самих початках зумів розвинути у батьківському домі, в родинному оточенні. Від самого дитинства ця творчість була пов’язана із передяганням, зміною ролей, химерним карнавалом, що той підпорядковувався винятково законам краси, як її розумів молодий художник.
Його ж перші кінострічки засвідчили, що краса для Параджанова пов’язана з автентикою – народними промислами, традиціями, фольклором та усім від цього похідним. Тут також можна вгледіти і вплив сімейної традиції, адже Параджанов виріс у родині спадкового антиквара, і вплив середовища, бо майбутній режисер формувався в багатонаціональному Тбілісі, на перетині культур.
У повнометражному кіні Параджанов дебютував фільмом «Андрієш», знятим на Київській кіностудії 1954 року. Це була екранізація казки молдовського автора Еміліана Букова про хлопчика-пастуха, що той є спочатку свідком, а згодом активним учасником битви місцевих жителів зі злим чарівником Чорним Вихором, який викрадає спів його чарівної сопілки.
Проте у фільмі запам’ятовується не стільки його фабула, скільки увесь матеріяльний антураж – включно з типажами акторів, костюмами, ґримом, мелодіями пісень, танцями й спеціальними ефектами, доволі сміливими та виразними. З цієї картини видно, наскільки режисер-початківець прагне пластичної виразности, намагається звести до мінімуму словесний, непластичний компонент свого фільму.
Окрім любови до автентичної краси, фільми Параджанова містять принципово важливий сюжет, який виринатиме впродовж усієї творчости режисера. Річ у тім, що більшість його стрічок у своїй літературній основі – це любовні історії, єднання закоханих сердець, які долають численні перешкоди, аби зустрітися у фіналі.
Прикладом такого кіна є стрічка «Українська рапсодія» – кольорова музична драма, зафільмована Параджановим 1961 року на Київській кіностудії. У центрі оповіді історія Оксани та Антона, пари, яка виросла в мальовничому українському селі. Згодом закоханих роз’єднали життєві дороги, потім війна, яка лишень відтермінувала їхню радісну зустріч.
Усі ці поневіряння закоханих Параджанов фільмує максимально живописними засобами. Кожен викоханий ним кадр несе не стільки інформацію про героїв, скільки описує середовище, у якому вони опинилися. Для цього майстер використовує фронтальні проїзди камери, коли в одному кадрі опиняється і головний герой, і багатий, аж до надмірности, матеріяльний світ, що має і фактичне побутове, й естетичне, а подекуди й сакральне значення.
Подібна методика фільмування уповні проявилася в картині «Тіні забутих предків», у якій Параджанов розповів історію кохання Івана та Марічки, вписавши їх у контекст гуцульської природи та культури, що складають непорушну єдність.
Ідеться, власне, про певну цілісність існування людини та про її взаємодію з довколишнім світом. Ця взаємодія позбавлена суперечностей, вона є суголосною. І все ж гармонію здатні зруйнувати самі люди своїми соціальними звичками та психологічними особливостями.
Після «Тіней забутих предків» Параджанов фільмує ще три повнометражні картини, послідовно розвиваючи власну естетику, яка все більше віддаляється від певних загальновизнаних конвенцій, які встановилися на той час між художником та публікою, з одного боку, та художником і владою – з іншого. І з публікою, і з владою у Параджанова виникають конфлікти через неконвертованість, принципову закритість, навіть герметичність його фільмів.
Наприклад, стрічка «Колір граната», яка вийшла в обмежений прокат цілком перемонтованою сторонніми людьми, оповідає не стільки про факти біографії поета Саят-Нови, скільки є певною рефлексією і щодо фактів біографії, і щодо образного світу поета, і щодо матеріяльного контексту, в якому він жив і творив, і який зберігає актуальність донині. Багато в чому Параджанов створив своєрідну мистецьку утопію, певну ідеальну планету, у якій життя художника, його внутрішній світ невіддільні від світу зовнішнього, де поетичні метафори одразу набувають свого матеріяльного вираження.
Останній фільм Параджанова, «Ашик-Керіб», оповідає історію кохання бідного ашуга, себто народного поета-співця, й доньки багатого купця. Отримавши відмову від батька дівчини, ашуг вирушає на заробітки, аби покращити свій матеріяльний стан та згодом одружитися. Режисер розгортає на екрані вже звичну для себе любовну історію, тільки цього разу образ головного героя амбівалентніший, непевніший і щодо власної природи, і щодо власних глибинних намірів. Мандрівка ашуга – це не тільки подорож за матеріяльними скарбами, це ще й мандрівка до світу нової, незвичної для нього чуттєвости, особливих спокус, перед якими ашугувстояти непросто.
Багато в чому це автобіографічна картина, у якій бідний поет, обдарований художник, що прагне одного – лишатися самим собою, стикається з жорстоким соціумом, котрий прагне не тільки поставити його талант собі на службу, а й має намір змінити природу цього таланту, пристосувати до власних, часто збочених потреб.
Вночі з 20 на 21 вересня опівночі в «Арґументі-Кіно» – фільм про Сергія Параджанова. Як уже було сказано, він має за мету виконати найпростіші, себто просвітницькі завдання. Очевидно, що хоч якось докладно розповісти про Параджанова в одному фільмі просто неможливо, проте стрічці також вадить фраґментарність та поверховість оповіді, певна імпресіоністичність опису творчого методу майстра та уникання суперечливих фактів його біографії.
Відтак, фільм «Параджанов» можна розглядати як насамперед доказ великої сили кінохудожника Сергія Параджанова, що той навіть через чверть століття після своєї смерти здатен викликати до себе інтерес, наслідування, провокувати суперечки та незгоду. Схоже, що Параджанов з нами назавжди.