Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
У традиційному суспільстві не було такого поняття, як пенсія. Старий тут ставав патріархом, очолював свій рід, був найбільшим авторитетом для молодших. Його смерть завше ставала частиною природного циклу і загалом не була трагічною. Смерть саме такого діда на самому початку своєї картини «Земля» показав Олександр Довженко. Відхід старого Семена у фільмі символізує і зміну поколінь, і зв’язок між різними ґенераціями, і завершення певної епохи. І ця смерть не виглядає жертвопринесенням, тим паче, у ній не відчувається жодного страху перед неминучим. Семен відходить без найменшого трагізму, природно, стаючи ніби складовою частиною одвічного українсього пейзажу, одвічного кола національного життя.
У голлівудському кіні останнім утіленням схожого патріарха був Віто Корлеоне із «Хрещеного батька». Засновник мафіозної родини, він стає хрещеним батьком для усіх, хто звертається до нього.
Коппола оповідає історію про спробу традиційної італійської родини вижити у ворожих для себе умовах, бо клан Корлеоне хоч і є частиною великої спільноти, та все ж замикається у колі найближчих родичів та поплічників, бо перебуває в оточенні ворогів. І патріарх тут також бере на себе головні функції захисту родини. Проте його влада не є всесильною. За межами родини, клану Віто Корлеоне приречений стати жертвою кулі конкурентів.
"Хрещений батько"
Модерні часи істотно змінюють ролі літніх людей, котрі, зрештою, опиняються на узбіччі життя. Проте бувають і винятки, як от героїня американської картини «Гарольд і Мод», яка сповідує далеку від соціальних умовностей філософію анархізму.
Взагалі, «Гарольд і Мод» – це історія кохання сімдесятидев’ятилітньої бабусі Мод та дев’ятнадцятилітнього юнака-нонконформіста Гарольда, який не може знайти спільної мови з навколишніми. Одного дня на кладовищі Гарольд знайомиться з Мод і отримує від неї уроки життєвої мудрости.
Звісно, перед нами не зовсім реалістична історія про зв’язок різних поколінь, а радше притча про способи подолання страху перед життям. Анархістська філософія у виконанні літньої, проте дуже харизматичної, Мод робить з Гарольда правдивого чоловіка, вириває його із кола депресії та навертає до самостійного життя.
Згадувані герої є винятками у кінематографічному світі. Найчастіше ж ідеться про звичайних людей, що виходять на пенсію, яка на території колишнього СРСР називалася, та й називається, «заслуженим відпочинком». І деякими героями радянських фільмів цей самий «заслужений відпочинок» сприймається як катастрофа. Скажімо, про одну таку «катастрофу» створив свій фільм «Старики-розбійники» кінорежисер Ельдар Рязанов. Тут слідчий прокуратури, вдівець Ніколай Мячиков не хоче виходити на пенсію. І його друг, Валєнтін Воробйов, який так само відмовився від подібного привілею, вирішує допомогти Мячикову розкрити злочин століття, що його вони здійснять у парі.
Частково «Старики-розбійники» стали своєрідним утіленням радянського безгеройного часу, в якому вже нема ні правдивих героїв, ні правдивих злочинців, а є тільки сіре існування у світі, пронизаному лицемірством та корупцією. І власне, усі свої подвиги герой Юрія Нікуліна здійснює уві сні, бо в реальності він мало до чого придатний. І політ уві сні тут може бути прочитаний через психоаналітичну символіку як утілення чоловічої спроможности здійснити статевий акт. І те, що приятелі, зрештою, вирішують пограбувати свою сусідку-інкасаторку, за її згодою, свідчить про те, що герої так чи так, проте вийшли у тираж і їм справді час іти на пенсію.
Зрештою, у координатах радянської комедії і навіть радянського світогляду світ усе ще прив’язний до пенсіонерів. У фіналі картини герої приймають власну долю із упевненістю, що їхнє життя насправді аж ніяк не скінчилося.
"Старики-розбійники"
Натомість західне кіно найчастіше пропонує доволі непоказний образ літньої людини. І старість тут зазвичай утілює собою розпад або смерть. Проте казка потрібна усім... 1985 року на екрани виходить картина «Кокон» режисера Рона Говарда, яка, змальовуючи старість періодом прогресуючої деґрадації, все ж дає надію її головним фігурантам.
Дія стрічки точиться у притулку для старих, і в перших кадрах фільму ми бачимо увесь їхній спосіб життя та навіть спосіб смерти. Окремо від інших тримаються трьоє приятелів, один з яких безнадійно хворий. Разом вони відвідують басейн у порожньому будинку неподалік, таким чином підтримуючи загальний фізичний та емоційний тонус. Якось у басейні вони знаходять незвичайні кокони, які здійснюють магічний вплив на їхнє самопочуття. До старих ніби повертається молодість і вони знову готові до бурхливого життя.
Подальші події розгортаються доволі драматично і навіть трагічно, проте чужопланетяни запрошують пенсіонерів полетіти разом із ними на далеку-далеку планету, де можливо усе. Фінальна сцена картини, коли чужопланетна летюча тарілка піднімає з поверхні океану човен із групою пенсіонерів, є по-своєму зворушливою, хоча і надто пафосною. Також вона може свідчити і про ставлення сучасної людини до смерти, яка здається їй чимось особливим, винятковим і навіть неймовірним. Власне, теперішній людині, навіть на порозі відходу, повірити у свою смерть важче, ніж у чужопланетян з їхніми магічними коконами та далекими позаземними мандрівками.
Певне, найвідомішим пенсіонером на пострадянському просторі досьогодні лишається герой картини «Ворошиловський стрілець» Іван Афонін. Колишній залізничник, він живе на пенсії разом зі своєю внучкою Катею, поки мати Каті перебуває на заробітках у Польщі. Одного дня Катю ґвалтують троє її ровесників-мажорів, для яких вона – цілком законна здобич у світі нових економічних умов та правил соціального життя. Пенсіонер намагається покарати ґвалтівників законним способом, проте на заваді стає цілком очікувана корупційність органів правосуддя. Тоді дід бере до рук ґвинтівку з оптичним прицілом...
І, попри цілком зрозумілу соціальну злободенність фільму, помста діда все ж залишає доволі двоїсте враження – і через саму надто вже стерильну постать головного героя, з його цілком передбачуваними вчинками та словами, і через постать самої жертви зґвалтування, яка у картині виглядає доволі амбівалентно. Катя більше скидається на своєрідний абстрактний об’єкт спокуси для довколишніх, у тім числі і діда. Й тому сама дідова помста ґвалтівникам також виглядає двозначною. Можна подумати, що Іван Афонін мстить не стільки ґвалтівникам за конкретний злочин, скільки взагалі молодим людям, які утілюють собою недоступні для нього радощі життя.
"На дев'ятому небі"
Іще один бік пенсійного віку – стрічка «На дев’ятому небі» німецького режисера Андреаса Дрезена. Як не дивно, це історія кохання. Кохання пристрасного, беззастережного, сповненого драматизму та чуттєвости. І кохання тут нічого не вчить і ні до чого не закликає. Воно мислиться одвічним, цілковито ірраціональним почуттям, яке вище за всілякі мудрування. Взагалі «На дев’ятому небі» – картина виняткова у показі світу старих людей. Тут прибирається з екрана власне сама старість як окрема категорія, що вона в інших кінострічках мислиться або як історія занепаду, або як історія якогось обов’язку перед життям. Натомість герої цього фільму не хочуть нікому нічого доводити. Для них власне життя обумовлюється тільки власними почуттями. Звісно, такий стан речей веде до доволі драматичних колізій, проте потяг дев’ятого неба важливіший за все інше на світі.