Іспанська комедія – доволі своєрідне явище, яке глибоко вкорінене у національну культуру та спосіб життя. І комічне тут завше пов’язане зі світоглядними речами, які подаються з нетрадиційного боку.
Майстром такого кіна був іспанець Луїс Бунюель, чиє почуття гумору багатьма сприймається як питомо іспанське і є дивовижною мішанкою сюрреалістичних видінь, релігійних прозрінь та побутової дивакуватости. Власне, фільми Бунюеля не є в чистому вигляді комедіями. Наприклад, показова його стрічка «Вірідіана» більше скидається на драму, ніж на традиційну комедію, адже в ній ідеться про випробування віри молодої послушниці, яка прагне усю себе віддати служінню Богові та церкві. Життєві обставини змушують Вірідіану покинути монастир і повернутися до мирського життя, проте вона й надалі вважає, що молитва краща за цивілізоване облаштування житла, а допомога безпритульним важливіша за електрифікацію.
Бунюель зіштовхує два світогляди, не вдаючись до словесної дискусії чи якихось вишуканих інтелектуальних арґументів, він просто дає земному, тілесному низові проявити себе на повну силу і демонструє, наскільки показна набожність беззахисна перед земними спокусами та потребами плоті.
"Скромна чарівність буржуазії"
Відтак іспанське почуття гумору завжди включає у себе елементи зіткнення офіційної релігійности, офіційного соціального життя із безпосередністю та навіть ірраціональністю людських бажань. Луїс Бунюель подібне джерело комізму використовував у багатьох свої кінокартинах, які знімав по всьому світу. Наприклад, його стрічка «Скромна чарівність буржуазії» цілком складається із епізодів світського життя кількох добропорядних буржуазних родин, які через власні бажання увесь час потрапляють до парадоксальних і комічних ситуацій. Бунюель вбачає смішне у самому функціонуванні суспільних інституцій, які нібито утверджують людську цивілізованість, проте дуже далекі від живих людських потреб.
У його фільмах через це герої не можуть здійснити найпростіші речі, пообідати чи віддатися коханню, їм завжди щось заважає, щось явно невидиме, неосяжне, проте міцно вписане до їхньої поведінки майже на генетичному рівні. Звідси і комічний, але насправді глибоко трагічний ефект кінотворів Бунюеля.
Ще одним іспанським кінематографістом, який вдається до парадоксального іспанського гумору є Педро Альмодовар, автор зворушливих мелодрам та комедій. Альмодовар шукає пристрасть у явно нетрадиційних місцях на кшталт католицького жіночого монастиря. Саме там відбувається дія його ранньої картини «Нескромна чарівність опороку». І саме там переховується від своїх переслідувачів співачка кабаре, наркоманка зі стажем Йоланда.
У монастирі живуть сестри із нетрадиційними іменами – сестра Змія, сестра Гріх, сестра Щур, які нарікають себе так через власну гріховність та схильність до ексцентричної поведінки. Звісно, режисер Альмодовар аж ніяк не хотів осміяти католицьких монахинь, він лише зайвий раз засвідчив, що правдива іспанська пристрасть не знає кордонів. Монастир і нетипова поведінка сестер – це тільки ще одна форма національного життя, ще один вияв місцевого палкого темпераменту й не зовсім звичної для інших народів іспанської чуттєвости.
1993 року Педро Альмодовар спродюсував картину «Справа мутантів» кінорежисера та сценариста Алекса де ла Іґлесіа, іще одного іспанського кінематографіста, за походженням, до речі, баска, який навчився поєднувати серйозні теми із нетрадиційним іспанським гумором.
Стрічка оповідає про похмурий світ майбутнього, в якому люди одержимі тілесною досконалістю та зневажають не схожих на себе співгромадян. Всезагальній ідилії ґламуру протистоїть група терористів, яка складаються зі, сказати б, альтернативно обдарованих людей. Мутанти сіють хаос та всіляко порушують громадський порядок.
Рушієм сюжету є викрадення доньки знаменитого і впливового багатія, що той прагне знищити мутатів і для цього готує грандіозний вибух. Проте сюжет цієї картини – лишень привід, аби показати усі можливі прояви нетипової людської тілесности, яка не тільки не хоче знати кордонів, але й відчуває себе невід’ємною частиною світового порядку. Повстання мутантів – це бунт самої природи, яку намагаються загнати у вузькі рамки вигаданого способу життя.
Останній за часом фільм Алекса де ла Іґлесіа «Сумна балада для труби» розвиває схожу тему і прямо стосується природи іспанського гумору.
Сюжет про двох клоунів, рудого та білого, які виявляються непримиренними суперниками у коханні. Обом героям явно не до сміху, бо темперамент кожного із них не залишає іншому жодного шансу ні на кохання, ні навіть на життя.
І прикметно, що в «Сумній мелодії для труби» автор жодним чином не намагається відокремити серйозну суспільну, політичну та релігійну тематики від доволі брутального клоунського гумору. І клоуни тут не просто тілесні до краю, вони ще й свідомо трансформують власні тіла, вписуючи до них свої пристрасті та обітниці. Фільм звертається до традиційного іспанського католицизму, який і далі залишається джерелом духовних і суто тілесних прозрінь. Одне тут просто не існує без іншого, штовхаючи людину до сповнених комізму та трагізму вчинків.
А вночі з 11на 12 березня о 01: 05 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – іспанська комедія «Клуб самогубців» режисера Роберто Сантьяґо. І вже своєю назвою вона відсилає до теми смерти, яка завше була важливою складовою іспанської комедії. У фільмі доволі тілесности й насильства, а також католицьких символів, які подаються в доволі своєрідному контексті.
Хоча ця картина істотно відрізняється від згаданих нами стрічок. Вона належить до нового покоління іспанських комедій і не така темпераментна, не така пристрасна й контраверсійна. Відчувається, що її творці живуть в іншому суспільстві – вже не настільки традиційному і релігійному, як їхні попередники.
Та, як не крути, природу не обдуриш. Перед нами саме іспанська комедія – вичищена, стриманіша і все ж сповнена характерного й не типового для інших іспанського гумору, що він покликаний не стільки розважати, скільки вказувати на одвічні недоліки людського буття.