Французький візіонер Мішель Ґондрі взявся за екранізацію одного із найхимернsiих романів ХХ століття "Піна днів"/L'écume des jours. Його цікавість до цього твору передбачувана, адже режисер відомий своєю любов’ю до фантазійних сюжетів та джазу – двох основних складових роману Бориса Віана. Ґондрі підійшов до нього любов’ю та повагою, створивши картину, що від 18 липня в українському прокаті, цілком у дусі першоджерела.
Загалом, книга "Піна днів" здається малопридатною для перенесення на екран. Мабуть тому стрічка Ґондрі виявилася лише її третьою екранізацією, починаючи з дати публікації 1947 року. Йдеться про фантазійну та викривлену реальність, в якій можна впізнати повоєнний Париж. Головний герой – багатий юнак Колен – може дозволити собі не працювати, тримати дорогого кухаря та ще й годувати свого вбогого друга.
Втім, заощадження починають танути, коли Колен одружується із прекрасною Хлоєю і намагається забезпечити їй "гідне життя". Незабаром у дівчини виявляють серйозну недугу – в її легенях виростає латаття. Зарадити цьому можуть лише букети дорогих квітів, тож Колен витрачає на них решту грошей.
Ця "квіткова" хвороба не єдина дивна річ у світі "Піни днів". Скажімо, Колен тримає вдома фортепіано, яке під час гри замішує коктейлі. Також він має за помічницю чорну мишу, вирощує теплом свого тіла гвинтівки і потерпає від того, що його будинок постійно зменшується.
Ґондрі підходить до візуалізації численних химерій книги із неабиякою фантазією, від якої насправді не знаєш, що чекати. Він перетворює хмаринку, яка ховала Колена та Хлою від натовпу під час першого побачення в оглядову кабінку, на роль вченої миші ставить актора у відповідному костюмі, а сцену вінчання представляє як шалені перегони на церковних сходах.
Стрічка "Піна днів" – це не лише ексцентричний відтиск епохи кінця 1940-х, але й трагічна історія кохання, яку переконливо втілили Одрі Тоту та Ромен Дюріс. Актори може й значно старші за своїх героїв, проте чудово відтворюють юнацьку легковажність і розгубленість перед життєвими негараздами.
Зрештою, можна довго сперечатися про адекватність екранізації роману Бориса Віана, але безперечно одне – невтомний фантазер Ґондрі зміг зняти цікаву картину, яка захоплює під час перегляду і довго не зникає з думок після виходу з кінозалу.
УП. Життя, 19.07.2013