Режисер Пол Томас Андерсон у своїх інтерв’ю казав, що намагався передати у фільмі "Майстер" (від 21 лютого в українських кінотеатрах) атмосферу початку 1950-х, коли американці після потрясінь попереднього десятиліття почали активно звертатися до нових духовних практик.
Виявилося, що традиційна церква – католицька чи протестантська – вже не здатні задовольняти потреби людей, яким захотілося розширити межі власної свідомості, подорожувати у минулі життя чи дізнатися сокровенні таємниці буття.
У "Майстрі" йдеться про вигадану секту "Витоки", яку в пресі часто порівнюють із Церквою саєнтології Рона Хаббарда. Проте сам режисер стверджував, що його цікавила не діяльність секти, а люди, які туди входили.
Андерсон, який виступив також і сценаристом фільму, ставить у центр оповіді трьох персонажів: колишнього моряка, ветерана Другої світової війни та алкоголіка Фредді Кувелла, харизматичного лідера "Витоків" Ланкастера Додда та його фанатичну дружину Пеґґі.
Після війни Фредді страждає від нападів агресії, спивається власноруч приготованою з різних хімікатів бурдою, постійно змінює роботу та вступає у бійки. Якось, рятуючись від кулаків китайських гастарбайтерів, він ховається на кораблі, орендованому загадковою релігійною сектою.
Цілком несподівано для всіх членів громади, відлюдькуватий моряк стає найкращим другом тамтешнього гуру Додда і починає ревно відстоювати його інтереси. Спочатку Додд ставиться до Фредді як до власного сторожового пса та водночас як до піддослідного в експериментах із розширення свідомості.
Проте незабаром їхній зв’язок перетворюється на якусь химерну залежність, дружбу-любов, тож дружина й діти гуру починають думати, як здихатися Фредді. Однак моряк – надто непередбачувана особистість, щоби повністю присвятити себе одній людині, і коли з’являється нагода, він тікає світ заочі.
"Майстер" - кіно атмосферне і гіпнотичне, причому в прямому значенні цього слова. У ньому і герої гіпнотизують один одного, і глядач змушений буквально прикипіти до екрану. Режисер вдався до нетипового у наш цифровий час плівкового формату в 70 мм. У 1950-ті на таку плівку знімали блокбастери, але Андерсон фільмує камерну історію, наближуючись до своїх героїв фактично впритул.
Він намагається відобразити кольорову гамму 50-х і різноманітні дрібниці тодішнього побуту. Картинка передає фактуру дерева, піску, тканини, і, що вражає найбільше, – самих людських облич.
У романі "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта є епізод, коли Гуллівер, перебуваючи у країні велетнів, жахається, наскільки потворними здаються звичайні люди, якщо розглядати їх зблизька. Схожий ефект створює й "Майстер", який, здається, заглядає не лише в очі, але й в душу своїм героям.
Хоакін Фенікс максимально перевтілюється у Фредді – стає миршавим, сутулим, з худим виснаженим обличчям, схожим на пересічного гопника зі спального району. Це – тварина у людській подобі, і Ланкастер Додд навіть намагається його дресирувати.
Сам "майстер" Додд у виконанні Філіпа Сеймура Гоффмана – пряма протилежність своєму другові. Він огрядний і спокійний, вміє переконувати й зачаровувати. У Ланкастера проникливий погляд і природжений талант демагога. Не дивно, що цим чоловіком зацікавилася холодна і владна Пеґґі (Емі Адамс), яка готова піти на барикади заради його вчення.
Людей у цьому фільмі немає, суцільні "потвори", і режисер препарує їхні душевні нутрощі з ентузіазмом та серйозністю натураліста. Втім, Андерсон полюбляє непростих персонажів, скажімо, Деніел Плейнв’ю із його попереднього фільму "Нафта" - просто взірець одержимості грішми й егоцентризму.
Значна частина харизми "Майстра" тримається саме на акторах, які змогли перенести усі виписані Андерсоном нюанси на екран. Цілком закономірно, що три номінації на "Оскар", які має фільм, належать саме Хоакіну Феніксу (найкраща чоловіча роль першого плану), Філіпу Сеймуру Гоффману (найкраща другопланова чоловіча роль) та Емі Адамс (найкраща другопланова жіноча роль).
Видно, що режисера більше цікавить розвиток характеру героїв, аніж події, які відбуваються із ними. Як такого, сюжету в "Майстрі" немає, і фінал стрічки не дає ніяких відповідей чи прогнозів стосовно подальшої долі персонажів.
Зрештою, Фредді, Ланкастер і Пеґґі – не ті люди, з якими можна себе ототожнювати; співчувати їм також не хочеться. Проте Андерсон і не прагнув їх судити. Він передав цей потяг до пошуку "ідеалу", притаманний кожній людині, та відтворив момент, коли людина, яка намагається знайти бога, сама, врешті-решт, стає ним.
УП. Життя, 22.02.2013