Дебютний фільм Фредеріка Беґбедера «Кохання живе лише три роки»/ L'amour dure trois ans, що від 17 травня в українському прокаті, зовсім не схожий на його ж однойменний роман, тому картину можна вважати екранізацією із великою натяжкою. Письменник, а відтепер і кінематографіст, не тільки повністю переписав сюжет свого опусу, але й перетворив його із екзистенційної драми на іронійну комедію.
Книжка "Кохання живе лише три роки" була третьою у творчому доробку Беґбедера і замикала цикл романів про Марка Марроньє – автобіографічного персонажа та представника паризької богеми.
Після трьох років шлюбу Марк доходить висновку, що кохання на четвертому році минає, а розмови про вічну любов та подружню вірність – це маячня і зумисна брехня. На похороні бабусі він знайомиться із дівчиною Алісою і закохується у неї без тями. Марк розлучається із дружиною і намагається завоювати прихильність нової пасії. Проте його турбує, що навіть це кохання приречене на смерть за три роки.
Роман Беґбедера був сповнений викривального пафосу на адресу суспільної моралі, яка вимагає від людини сліпого рослинного існування та розмноження. Це була свого роду "Крейцерова соната" навиворіт – коли Толстой вимагав утримуватися, Беґбедер закликав кохатися.
Картина "Кохання живе лише три роки" несподівано втратила серйозність першоджерела. Книжка про природу любові стає лише одним із епізодів фільму, а уся увага приділена бурхливим стосункам Марка та Аліси, які ніяк не можуть порозумітися між собою. Мелодраму розбавляють саркастичні жарти на тему стосунків між статями, різні незручні ситуації, ліричні відступи та численні цитати із різних фільмів і книжок.
Загалом, цю стрічку можна назвати правдивим постмодерністським фільмом. Парадоксально, але це один із "найчистіших" зразків стилю, який занепав ще у середині двотисячних. Звісно, у 1997 році, коли й була написана книга Беґбедера, постмодернізм був на піку популярності, проте дія картини "Кохання живе три роки" перенесена у наш час, і усі ці прийоми із політекстуальністю, цитатністю та колажністю виглядають трохи не на часі.
Режисер зробив Марка значно наївнішим та вразливішим за його літературного прототипа. Цей герой водночас нагадує двох Антуанів – Рокантена із Сартрівської "Нуди" та Дуанеля із картин Трюффо.
До того ж, Гаспар Пруст, який втілив Марка, візуально дуже подібний до Жана-П’єра Лео, що той був екранним альтер-его Трюффо. Схоже, що Беґбедерові більше хочеться бачити себе у образі незрілого романтичного юнака, ніж в амплуа циніка, яким його зобразив Жан Дюжарден у фільмі "99 франків".
Беґбедер поєднує в своєму фільмі літературну і кінокласику, зразки масової культури та інтерв’ю французьких інтелектуалів. Він не гребує використовувати кіноштампи, а також глузує сам із себе, вкладаючи слова своїх найзапекліших критиків у вуста власних героїв.
Проте цей стилістичний калейдоскоп у фільмі працює лише як оздоблення історії кохання Марка та Аліси, яка в іншому контексті виглядала би надто тривіально.
УП. Життя, 18.05.2012